/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F432%2F47bd4b95d3f00056c1fef3b74463ecc7.jpg)
Що спільного між нацистською Німеччиною і сталінським СРСР. Уривок з нової книги Тімоті Снайдера
Наприкінці серпня у колаборації видавництв "Човен" і "Локальна історія" виходить друком українською книжка-бестселер американського історика Тімоті Снайдера "Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним" – деконструкція природи двох споріднених тоталітарних режимів: нацистської Німеччини й сталінського СРСР, трансформованого в сучасну Росію.
У серці Європи посеред ХХ століття нацистський і радянський режими вбили близько 14 мільйонів людей. Криваві землі, місце загибелі всіх жертв, охоплюють простір від центральної Польщі до західної Росії: Україну, Білорусь і країни Балтії. Під час зміцнення націонал-соціалізму та сталінізму (1933-1938), спільної німецько-радянської окупації Польщі (1939-1941), а потім німецько-радянської війни (1941-1945) на цей регіон зійшло масове насилля у небачених в історії масштабах. Жертвами його стали головно євреї, українці, поляки, білоруси, народи країн Балтії.
Дослідження Тімоті Снайдера узагальнює найтрагічніші сторінки в історії Східної Європи ХХ століття.
LIGA.net публікує фрагмент книжки.
Фабрику смерті у Треблінці закрили 11 липня 1942 року. Через вісім днів, 19 липня, Гіммлер наказав "переселити все єврейське населення Генерал-губернаторства до 31 грудня 1942 року". Це стосувалося передусім Варшави.
22 липня 1942 року у Варшаві Глобочніковий (від імені Оділо Глобочника, уповноваженого рейхсфюрера СС зі створення концтаборів на території окупованої Польщі. — прим.ред.) фахівець із "переселення" Герман Гефле разом зі своєю групою есесівців, які очищали гетто, провели інструктаж у варшавському відділі поліції безпеки, а потім відвідали голову юденрату Адама Чернякува. Гефле повідомив Чернякуву, що наступного дня той мусить зібрати п’ять тисяч євреїв на пересадковому пункті (Умшлаг-плаці). Чернякув, який знав про попередні чистки гетто в Люблінському дистрикті, зрозумів, що відбувається. Не бажаючи брати на себе відповідальність за координування вбивства свого народу, він вкоротив собі віку. Після його смерті німці вдалися до обману, наказавши єврейській поліції розвісити оголошення, у яких обіцяли хліб і варення для тих, хто з’явиться на Умшлаг-плаці. Перший транспорт — приблизно п’ять тисяч євреїв — вирушив із Варшави до Треблінки 23 липня. Як пригадував Блюм Бергман, голодні люди були ладні на все заради крихти хліба, "навіть якщо знали, що їх уб’ють".
Так у Варшавському гетто розпочалася операція, яку німці називали "Великою акцією". Гефле та його команда розташувалися в будинку 103 на вулиці Желязній у межах гетто. Як і в інших містах і містечках Галичини Люблінського та Краківського дистрикту Генерал-губернаторства, разом із місцевою поліцією безпеки вони вдалися до примусу. З допомогою кількох сотень військових із Травників і приблизно двох тисяч єврейських поліцаїв упродовж двох наступних місяців німці у Варшавському гетто влаштовували майже щоденні облави. Позбувшись найголодніших, єврейська поліція взялася за найбільш вразливі групи: сиріт, бідних, безхатьків і в’язнів. Найстарші та наймолодші не мали жодного шансу. Діти до 15 років зникли з гетто безслідно. Найменших, хворих, осіб з інвалідністю й старших людей німці розстрілювали на місці.
Спершу єврейській поліції вдавалося виконувати завдання майже без нагляду німців. Після кількаденних депортацій голодних і безпомічних німці застосували у Варшаві ту саму техніку, що і скрізь: несподівану блокаду багатоповерхового будинку або частини вулиці, перевірку документів і депортацію всіх непрацездатних євреїв. Єврейська поліція, під наглядом німецької, першу блокаду провела 29 липня 1942 року. Німці вирішували, які ділянки й коли треба чистити; єврейські поліцаї на світанку розпечатували конверт із вказівками щодо того, які території вони мали очистити того дня. Загалом німці проводили дві акції на день, намагаючись виконати квоту. (...)
У серпні 1942 року німці вимагали, щоб кожен єврейський поліцай щодня приводив на депортацію п’ятьох євреїв, інакше ті будуть спостерігати за депортацією своїх родин. Результатом стало усунення тих, хто не зміг себе захистити. 5 серпня було спустошено найбільші сиротинці. Відомий педагог Януш Корчак вивів своїх вихованців на Умшлаг-плац. Він ішов із високо піднятою головою, тримаючи двох із них за руки. Серед 6623 осіб, депортованих того дня разом із ним, були вчителі та опікуни дітей-сиріт із гетто: його колега Стефанія Вільчинська та багато інших. Найстарших і наймолодших поліцаї везли на Умшлаг-плац на возах. Єврейська поліція вивела з хати маленьку дівчинку, поки її мати вийшла в справах. Збереглися останні слова дівчинки перед депортацією до Треблінки: "Я знаю, що ви добра людина, пане. Будь ласка, не забирайте мене. Моя матуся вийшла на хвильку. Вона за мить повернеться, а мене вже не буде, будь ласка, не забирайте мене".
Упродовж перших двох місяців "Великої акції" на Умшлаг-плац було доставлено 265 040 євреїв, а ще 10 380 — вбито в самому гетто. Залишилося приблизно 60 тисяч євреїв — здебільшого здорових молодих чоловіків.
Жахіття, які супроводжували кожний етап масового вбивства варшавських євреїв, вселяли надію на те, що принаймні недалеке майбутнє буде кращим за недавнє минуле. Деякі євреї справді вірили, що робота на сході виявиться більш стерпною, ніж життя в гетто. Зібраних на Умшлаг-плаці євреїв можна зрозуміти, якщо вони воліли вирушити поїздом у дорогу, а не довіку чогось чекати під палючим сонцем без їжі, води й санітарних умов. За площею наглядала єврейська поліція, члени якої часом звільняли своїх знайомих або тих, хто міг дати хабаря. Як зазначав історик Емануель Рінґельблюм, крім готівки, єврейська поліція іноді вимагала оплати "натурою", тобто сексуальних послуг від врятованих жінок.
Ілюзії розвіювалися в поїздах. Хоча євреїв запевняли, що їх везуть до трудового табору "на схід", дехто, мабуть, підозрював, що це неправда: врешті-решт у Варшаві залишилися саме люди із дозволами на працю. Якщо йшлося про роботу, то чому першими відправляли найстарших і наймолодших? Ці поїзди мали найнижчий пріоритет у системі залізниці й часто діставалися до місця призначення лише за кілька днів, хоча воно було досить близько від Варшави — Треблінка розташована приблизно за 100 кілометрів на північний схід. Євреям не давали ані їжі, ані води, і чимало їх загинуло в поїздах. Діти злизували одне з одного піт. Матері іноді викидали маленьких дітей із вагонів, вважаючи, що так вони мають більше шансів вижити, ніж там, куди прямував поїзд. Деякі батьки пояснювали своїм маленьким дітям, народженим у гетто, що можна побачити через вікна або щілини у дверях. Наймолодші діти ніколи раніше не бачили полів чи лісів. Їм не судилося побачити їх знову. (...)
Оскар Берґер, який прибув до Треблінки 22 серпня, згадував "сотні тіл, що лежали довкола". Янкель Вернік згадував своє прибуття 24 серпня: "Подвір’я табору устелено трупами: деякі — напіводягнені, а інші — оголені. Їхні обличчя викривлені від переляку та жаху — чорні й спухлі, із широко розплющеними очима, висолопленими язиками, розчавленими черепами, понівеченими тілами". Єврей, який прибув напередодні — 23 серпня, — дивом не опинився в такій купі. Його дібрали для праці — переважно утилізовувати людські останки. Він пригадував, як упродовж перших тижнів відбувалися вбивства у Треблінці: "Після того як ми вийшли з вагона, німці з батогами в руках загнали нас на подвір’я і змусили долілиць лягти на землю. Потім вони пройшли вздовж лінії, стріляючи нам у потилиці". (...)
Комендант Треблінки, німецький лікар (австрієць) Ірмфрід Еберль сподівався довести, що чогось вартий. Він хотів, щоб рівень смертності в його таборі перевищував показники, зафіксовані в комендантів інших таборів — командирів поліції в Белжеці та Собіборі. У серпні 1942 року він і далі приймав поїзди, хоча кількість осіб, які мали бути вбиті, неабияк перевищувала пропускну спроможність газових камер. Відтак смерть потім розходилася назовні: від газових камер до зони очікування на подвір’ї, а звідти — до поїздів, що чекали на станції, чи на колії, або десь далеко в окупованій Польщі. Євреї однаково майже всі загинули; однак цього разу декільком вдалося втекти з поїздів, що дуже рідко траплялося під час попередніх перевезень до Собібора й Белжеця.
Утікачі поверталися до Варшавського гетто, часто усвідомлюючи, чого вони уникли. Безлад також привертав увагу сторонніх. Через численні затримки поїзди, що везли німецьких солдатів на Східний фронт, частіше пропускали поїзди смерті або волочилися за одним із них; кілька свідків робили світлини, інших нудило від смороду. Частина солдатів прямувала на південний захід радянської Росії, щоб узяти участь у наступі на Сталінград. Однак ті, хто бачив перевезення до Треблінки, дізнавалися — якщо хотіли знати, — за що саме вони воюють. (...)
Коли чутки про Треблінку почали ширилися, німці запровадили пропагандистську кампанію. Польський уряд, що перебував у вигнанні в Лондоні, передавав своїм британським і американським союзникам повідомлення про страти газом та інші злочини німців проти польських громадян. Упродовж літа уряд закликав британців і американців відплатити німецькому цивільному населенню, та марно. Офіцери польського опору, Армії Крайової, розглядали можливість нападу на Треблінку, але так і не здійснили його. Німці заперечували вбивства газом. Голова єврейської поліції у Варшаві й офіційний "комісар із переселення" Юзеф Шеринський стверджував, що отримував листівки із Треблінки. У Варшавському гетто справді було поштове відділення, яке тоді навіть працювало. Поштарі носили кашкети з яскраво-помаранчевими козирками, щоб не стати жертвами облав. Однак, звичайно, вони не приносили звісток із Треблінки.
Перевезення з Варшави до Треблінки відновили 3 вересня 1942 року. В останньому поїзді "Великої акції", 22 вересня 1942 року, їхали єврейські поліцаї та їхні родини. Наближаючись до станції, вони викидали з вікон кашкети й усе, що могло вказувати на їхню колишню посаду чи соціальний статус (єврейські поліцаї здебільшого походили із заможних родин). Така поведінка свідчила про їхню розважливість, оскільки єврейські поліцаї у концентраційному таборі могли очікувати ворожого прийняття з боку співвітчизників. Однак Треблінка не була табором. Це була фабрика смерті, а тому їхні дії нічого не могли змінити. Поліціянтів убили газом, як і решту.
Упродовж кількох місяців Штангль змінив Треблінку, збільшивши її вбивчу ефективність. Євреї, які прибували до Треблінки наприкінці 1942 року, виходили не на порожній перон, навколо якого лежали трупи, а нібито на залізничний вокзал, який єврейські робітники розмалювали так, щоби приміщення видавалося справжнім. Там був годинник, розклад руху поїздів і каси продажу квитків. Виходячи з "вокзалу", євреї чули музику — грав оркестр під керівництвом варшавського музиканта Артура Ґольда. Тих, хто кульгав, шкандибав або здавався слабким, на цьому етапі вели до "клініки".
Єврейські робітники з червоними пов’язками проводили їх до будівлі, позначеної червоним хрестом. За цією будівлею німці, вдягнені як лікарі, вбивали хворих євреїв над ровом пострілом у потилицю. Головним катом був Август Міте, якого єврейські робітники називали "ангелом смерті" — Малах Га-Мавет. Тих євреїв, які могли самостійно пересуватися, виводили на своєрідне подвір’я, де чоловіків і жінок розділяли: чоловіки — праворуч, жінки — ліворуч, казали їм німецькою та їдишем.
На внутрішньому дворі євреїв змушували роздягатися догола під приводом дезінфекції перед подальшим перевезенням "на схід". Євреї мусили скласти свій одяг в акуратний згорток і зв’язати шнурками взуття. Вони мусили здати всі цінні речі; жінок обшукували особливо ретельно. На цьому етапі з деяких поїздів кілька жінок добирали для зґвалтування; а кількох чоловіків (також із декількох поїздів) — для роботи. Після цього жінки розділяли долю решти, тоді як чоловіки могли прожити ще кілька днів, тижнів або навіть місяців як підневільні робітники.
Усі жінки йшли до газових камер без одягу та волосся. Кожна жінка мусила підстригтися в єврейського "перукаря". Релігійні єврейки, що носили перуки, також мусили їх віддати. Навіть тієї останньої миті перед смертю люди поводилися по-різному, індивідуально. Деякі жінки сприймали стрижку як підтвердження історії про "дезінфекцію"; інші — вважали її доказом того, що їх збираються вбити. З волосся цих жінок шили панчохи для німецьких залізничників і обшивали взуття для екіпажів німецьких підводних човнів.
Обидві групи, спочатку жінки, а потім чоловіки, оголені, принижені й безпорадні, мусили бігти через тунель. Він був декілька метрів завширшки і приблизно 100 метрів завдовжки; німці називали його "дорогою до раю". Наприкінці тунелю євреї бачили велику зірку Давида, що була прикріплена над входом до темної кімнати. Там висіла церемоніальна завіса з написом на івриті: "Ось ворота Господнії, праведники ввійдуть ними". Певно, небагато з них звертали увагу на ці деталі, оскільки їх при вході грубо заштовхували всередину двоє охоронців, які прибули із Травників. Один солдат тримав частину труби, другий — шаблю, обидва кричали та били євреїв. Тоді один із них замикав двері й кричав "Води!" — це був останній елемент обману, якого більше не потребувала ця приречена група, замкнена в газовій камері, однак його здійснювали для тих, хто ще міг чекати назовні. Третій із Травників опускав важіль, і танковий двигун помпував до камери чадний газ.
Двадцятьма хвилинами пізніше офіцери із Травників відчиняли задні двері газової камери, і єврейські робітники виймали тіла. Унаслідок відчайдушних сіпань і передсмертної агонії тіла спліталися кінцівками й були дуже в’ялими. Як згадував Єхіель Райхман, працівник із Треблінки, тіла зазнали "жахливої метаморфози". Трупи й уся камера були вкриті кров’ю, калом і сечею. Єврейські робітники мусили почистити камеру, щоб наступна група не запідозрила обману про дезінфекцію і не запанікувала при вході. Потім вони мали розділити тіла й покласти їх на землю обличчям догори, щоб група єврейських "стоматологів" могла виконати свою роботу: видалення золотих зубів. Іноді обличчя трупів були повністю чорними, ніби обпаленими, а щелепи — стиснуті так сильно, що "стоматологи" ледве могли їх розтиснути. Після видалення золотих зубів єврейські робітники тягли трупи до ям, де мали їх поховати. Весь процес, від сходження з поїзда живих євреїв до утилізації їхніх тіл, тривав не більше двох годин. (...)
Жертвам рідко вдавалося залишити після себе якісь сліди. Єхіель Райхман прибув до Треблінки зі сестрою. Тільки-но побачивши комплекс, він поклав їхні валізи на землю. Сестра запитала, навіщо він це робить. Останніми словами, що вона від нього почула, були "усе даремно". Райхмана дібрали для праці. Сортуючи одяг, він "натрапив на сукню, у яку була одягнена сестра. Я зупинився, узяв сукню, тримав у руках, міркував". Потім він мусив відкласти сукню і далі працювати. Тамара та Ітта Вілленберґ залишили поряд свої клунки з одягом. Їхній брат Самуїл, єврейський робітник, випадково знайшов їхній одяг, переплетений "наче в сестринських обіймах". Оскільки жінки обстригали волосся, вони мали кілька хвилин, щоби поговорити з іншими євреями, які могли б, можливо, пережити їх і запам’ятати їхні слова. Перукар, який стриг Рут Дорфман, заспокоював її, що смерть буде швидкою, вони плакали разом. Ганна Левінсон благала перукаря втекти й розповісти світові про те, що відбувається у Треблінці.
Контролювати свою власність євреї могли лише будучи неабияк передбачливими. Найчастіше вони інстинктивно тримали біля себе рухоме майно (якщо воно в них було), сподіваючись згодом щось обміняти чи підкупити когось. Іноді, усвідомивши, що їх чекає, євреї викидали свої гроші та цінні речі з поїзда, щоб не збагачувати своїх переслідувачів. Зазвичай це ставалося поблизу Треблінки. На фабриці смерті пошуком цінних речей займалися єврейські робітники і, звісно, ховали частину набутку у свої кишені. Згодом вони давали знайдені речі охоронцям із Травників, які мали право виходити за межі комплексу, в обмін на їжу з найближчих сіл. Ці солдати віддавали коштовності місцевим жінкам і повіям, які, здавалося, приїжджали з віддалених місць, як-от Варшава. Підхопивши венеричні захворювання, люди з Травників зверталися по допомогу до єврейських робітників, які були лікарями. Так постав особливий замкнений цикл місцевої економіки, яку один зі свідків описав як оздоблену та занепалу "Європу".
Завдяки таким зв’язкам єврейські робітники, які 1943 року залишилися живими, щось знали про зовнішній світ і перебіг війни. Люди з Травників зазвичай уміли читати російською та мали доступ до радянської пропаганди й преси. Вони належали до мільйонів радянських громадян, які так чи так працювали на німців, і тому чули плітки. Вони знали про німецьку поразку у лютому 1943 року під Сталінградом, а отже, про неї також дізналися єврейські робітники. Ті бачили на власні очі, що кількість перевезень у 1943 році зменшилася, і побоювалися, цілком обґрунтовано, що причина їхнього існування невдовзі зникне. На той час більшість польських євреїв уже була мертва. Підозрюючи, що їхню фабрику незабаром закриють, деякі єврейські робітники 2 серпня 1943 року почали бунт, захопили зброю і підпалили частину комплексу. Декілька сотень робітників утекли через дірку в огорожі; декілька десятків пережили війну. Серед них були Єхіель Райхман та інші робітники, які написали мемуари про Треблінку.
17 листопада 1943 року комплекс дійсно закрили. Останніми жертвами Треблінки були 30 єврейських робітників, які демонтовували установку. Насамкінець їх поділили на групи по п’ятеро осіб і розстріляли, а кремацію здійснювали євреї, які ще лишалися живими. Солдати із Травників кремували останню групу з п’яти. Приблизно водночас німці розпочали масово розстрілювати інших єврейських робітників, які ще працювали в концентраційних таборах на території Генерал-губернаторства. Під час цієї операції, відомої як "Свято врожаю", німці вбили приблизно 42 тисячі євреїв.
Сауль Куперганд, один із приблизно 50 вцілілих із Треблінки, розумів, що на фабриці смерті "правили цифри". 265 040 варшавських євреїв, депортованих під час "Великої акції", ретельно полічили. Упродовж якихось 14 тижнів, із 4 серпня до середини листопада, у Треблінці отруїли газом щонайменше 310 000 євреїв із Радомського дистрикту Генерал-губернаторства. Загалом у Треблінці вбито 780 863 осіб, здебільшого польських євреїв із Генерал-губернаторства. Більшість тих євреїв, які не загинули в Белжеці чи Собіборі, омертвлено газом у Треблінці. У підсумку Операція "Райнгард" позбавили життя приблизно 1,3 мільйона польських євреїв.
Призначення Треблінки ставало дедалі зрозумілішим із продовженням війни: очистити занепадницьку расову імперію від єврейського населення і так здобути сумнівну перемогу й пожинати її страшні плоди. Тіло можна спалити, щоб отримати тепло, ним можуть живитися мікроорганізми, які роблять ґрунт родючим. Навіть людський попіл підживлює землю. Демонтувавши Треблінку, німці з цегли із газових камер побудували сільськогосподарські будівлі і перетворили поля вбивств на ферму. Кілька охоронців із Травників погодилися там працювати. Ось так моторошно й дослівно втілилася нацистська фантазія про порятунок землі через знищення єврейства. Останки й попіл євреїв мали підживити ґрунт для німецьких врожаїв. Однак збіжжя так і не зійшло.
***
Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Університету Торонто (Канада); фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму й Голокосту.
Українською мовою опубліковано головні книги Тімоті Снайдера, зокрема "Роздуми про двадцяте століття" (спільно з Тоні Джадтом); "Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка"; "Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація"; "Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника"; "Чорна земля. Голокост як історія і застереження"; "Червоний князь", "Про свободу".

