Як Україна втрачала ядерну зброю. Деталі закритого засідання Верховної Ради 3 червня 1993 року

Після нещодавнього обміну ядерними погрозами між США та РФ знову постало питання: хто роззброював Україну?  Попри очевидний факт, що саме передача всього нашого ядерного арсеналу агресивному сусідові і обумовила нинішню варварську війну, в інформпросторі продовжує панувати усталена думка, що в усьому винен Захід. Чи так це насправді?

Неупереджену відповідь можна отримати зі стенограми закритого засідання Верховної Ради України від 3 червня 1993 року. На якому розглядали питання ратифікації договорів щодо ядерного роззброєння України.

Цей документ МЗС має назву «Головні положення доповіді міністра закордонних справ Анатолія Зленка під час обговорення питання ратифікації Договорів у Верховній Раді України 3 червня 1993 року».

Подаю головні аргументи міністра Зленка з подальшими моїми коментарями.

«1.Україна фактично стала спадкоємицею ядерної зброї, дислокованої на її території. Але, як підкреслюють фахівці, у зв'язку з тим, що контроль над цією зброєю ніколи не належав Україні, вона, на їхню думку, не може розглядатися як ядерна держава, у чистому вигляді».

Коментар. Насправді  у світі не існує жодної ядерної держави у «чистому вигляді». Всі  використовували у своїх ядерних розробках досвід інших країн. Як відомо, першу ядерну бомбу виготовили у США. Але її розробку забезпечували серед інших і німецькі фахівці, що брали участь у ядерній програмі Гітлера. Українські фізики також були активно залучені до розробки ядерної зброї СРСР, а з українського урану виготовили першу ядерну бомбу.

«2. Можна припустити, що Україна як правонаступниця колишнього Радянського Союзу могла б продовжити участь СРСР у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що володіє ядерною зброєю. Це  було б єдиною правомірною, з юридичної точки зору, можливістю для нашої країни приєднатися до клубу так званих «визнаних ядерних держав»...  але спочатку нам необхідно було б вирішити всі юридичні та технічні питання з Об'єднаним командуванням стратегічними ядерними силами СНД (що фактично означає з Росією) щодо реалізації «можливостей користуватися» своєю «власністю».

Коментар. Теза міністра Зленка щодо необхідності узгодження з Росією «можливостей користування» своїм ядерним арсеналом є юридично нікчемною. Ядерну зброю Україна успадкувала, не порушуючи норм міжнародного права, а тому на правах власника могла самостійно ухвалювати всі рішення щодо користування своєю власністю без згоди Росії.

«3. Існує думка, що ядерна зброя надає майже абсолютну гарантію безпеки держави, її територіальної цілісності і непорушності кордонів. Питання полягає тільки в тому, чи існують зараз в Україні необхідні умови для того, щоб вона могла бути ядерною державою з утриманням у боєздатному і безпечному стані ядерного арсеналу, що дислокується на її території».

Коментар. Досвід країн, які мають ядерні арсенали (офіційно чи ні) переконливо довів, що наявність ядерних боєголовок на території держави є найбільльш дієвим чинником у системі національної безпеки.

«4. Як констатують спеціалісти, для того, щоб Україна могла мати боєздатну та безпечну ядерну зброю, необхідно, насамперед,  створити відповідну власну інфраструктуру, без якої ядерна зброя може перетворитися у фактор загрози власному народу».

Коментар. Український парламент не ухвалював жодного іншого рішення щодо ядерної зброї окрім руху до без'ядерного статусу. Тому всі наведені аргумента Анатолія Зленка зовсім не стосуються суті питання, що його розглядала Верховна Рада.

«5. Наші військові спеціалісти знають, що переважна більшість боєголовок, дислокованих на території України, вже вичерпали значну частину свого гарантійного ресурсу. Росія протягом майже року таких комплектуючих до України не надсилає, і розраховувати, що це робитиметься у майбутньому, не доводиться. Через певний час після закінчення гарантійного строку за розукомплектуваання ядерних боєголовок не візьмуться навіть ті підприємства, які їх складали, бо то надзвичайно небезпечно».

Коментар. Згідно з інформацією від українських фахівців, що працювали на російському підприємстві, де розукомплектовували вивезену з України тактичну ядерну зброю, гарантійний термін означає лише те, що ядерна боєголовка вибухає під час завдавання ядерного удару.  І навпаки – завершення гарантійного терміну означатиме низьку ймовірність ядерного вибуху.

«6. Окрема проблема – це 136 рідкопаливних ракет РС-18. Відомо що складові палива цих ракет зокрема гептил дуже токсичні і стійкі. У цьому вони наближаються до бойових отруйних речовин, тобто хімічної зброї... Ці ракети вже тепер становлять реальну екологічну загрозу Україні… Ефективної технології нейтралізації і подальшої утилізації гептилу досі немає, але за будь-яких умов цю проблему нам потрібно буде вирішувати».

Коментар. У період 1992-1996 рр. Україна регулярно отримувала пропозиції від США щодо допомоги у питанні утилізації ядерних озброєнь, як фінансової, так і технологічної. Усі вони були на столі міністра закордонних справ Зленка.

«7. Аналіз розвитку подій навколо ядерної зброї в Україні свідчить: якщо Україна відійде від свого курсу на набуття без’ядерного статусу, реакція інших країн буде однозначно різко негативна. Можна з впевненістю передбачити згортання обсягу економічних, фінансових, науково-технічних відносин інших держав з Україною, припинення економічної та гуманітарної допомоги Заходу, вжиття різного роду санкцій та обмежень аж до введення торговельного ембарго та навіть блокади».

Коментар. Юридичних підстав запроваджувати проти України санкції чи ембарго Захід не мав. Україна стала власником третього ядерного потенціалу світу згідно з Віденською конвенцією про правонаступництво.

«8. Для України нормальні, доброзичливі відносини з усіма сусідами, створення умов для іноземних інвестицій, глибокі економічні реформи, подальша демократизація суспільства та внутрішньо-політична стабільність – усе це є тими складовими гарантії національної безпеки України, які можливі лише за умови набуття Україною статусу держави, що не володіє ядерною зброєю».

Коментар. «Доброзичливі стосунки» замість зброї, що стримує агресію, не можуть бути гарантом національної безпеки. Про це свідчить нинішня широкомасштабна війна.

«9. Міністерство закордонних справ за дорученням президента України проводить інтенсивну роботу з тим, щоб забезпечити для України:

• надання Україні гарантії національної безпеки з боку ядерних держав
• отримання фінансової допомоги у ліквідації ядерних озброєнь,
• отримання справедливої компенсації за ядерні компоненти тактичних ядерних боєзарядів,
• отримання допомоги у вирішенні певних екологічних проблем».

Коментар. У грудні 1992 року Держдеп США скерував МЗС України пропозицію співпраці у темі ядерного роззброєння, яка мала завершуватися набуттям повноправного членства в НАТО. У процесі такої співпраці Україна могла отримувати усю необхідну фінансову та іншу допомогу.

«10. Протягом останніх місяців ведуться напружені переговори з Росією, пов’язаних з ядерною зброєю, розташованою на території України. Вони свідчать про те, що російська сторона ставить на переговорах мету передати дислоковані на нашій території Стратегічні ядерні сили під юрисдикцію Росії з їх підпорядкуванням Міноборони Росії.

Російська делегація на переговорах проводить лінію жорсткого тиску і прив’язує вирішення питань забезпечення ядерної безпеки стратегічних ядерних сил, дислокованих в Україні, з визнанням з боку України права власності РФ на всю ядерну зброю, розташовану в Україні… Разом з тим очевидно, що відсутність остаточного рішенні з боку Верховної Ради щодо без’ядерного статусу України не сприяє ходу цих переговорів, веде до того, що ми залишаємося без будь-якої підтримки з боку міжнародного співтовариства».

Коментар. Як перший керівник української урядової делегації на переговорах щодо ядерного роззброєння (грудень 1992-червень 1993) нагадаю, що ще у квітні 1992 року Верховна Рада схвалила Постанову «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу», де було підтверджено проголошений курс України на досягнення без’ядерного статусу. Проте російська делегація під час переговорів чинила на Україну шалений тиск. Чому? Бо рішення Верховної Ради передбачало знищення української ядерної зброї, а не її передачу РФ.

«11. Головним у Договорі про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО), який Україна згідно з Лісабонським протоколом має ратифікувати… є те, що для досягнення скорочень та обмежень СНО він встановлює досить тривалий термін – сім років. Цей час має бути достатнім для зміцнення державності України, реформування її економіки, становлення громадянського суспільства і його консолідації, повного входження України в сім’ю цивілізованих країн світу»

Коментар. Після обміну ратифікаційними грамотами у грудні 1994 року в Будапешті всі ядерні боєголовки були вивезені з України до 1 червня 1996 року. Тобто навіть не за сім років, як заявляв Зленко, а за «рекордних» два з половиною.

Про що міністр Зленко не сказав

• 1 •

Головною темою політичних дискусій після розпаду СРСР було питання: кому належить його ядерний арсенал? Як не дивно це питання нещодавно знову постало від нової адміністрації Трампа, коли один з чиновників заявив, що «ядерна зброя не була українською». Нагадаю, що Законом України «Про власність», ухваленим після проголошення незалежності у вересні 1991 року було встановлено, що «майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об’єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України». Цей Закон повністю відповідає нормам міжнародного права. Але український МЗС ще довго уникав юридичної чіткості у формулюваннях щодо ядерної зброї, здебільшого використовуючи російську дефініцію «ядерні боєзаряди дислоковані в Україні». І це при тому, що вже 23 травня 1992 року міністр Зленко підписав Лісабонський протокол (на фото), у якому юридично визнано нових власників ядерних озброєнь колишнього СРСР, що розпався. А саме: «республіка Білорусь, республіка Казахстан, Російська Федерація та Україна». Цей протокол було ратифіковано усіма підписантами включно зі США 1993 року. Унаслідок цього він набув статусу міжнародно-правового документу.

Підписи міністрів закордонних справ під Лісабонським протоколом

Але міністр Зленко про це промовчав.

• 2 •

Значна частина аргументів МЗС на користь негайного ядерного роззброєння обумовлювалася відсутністю інфраструктури необхідної для підтримування боєздатності ядерної боєголовки. Але це була відверта маніпуляція фактами. Адже всі рішення, які на той час ухвалив парламент (Декларація про державний суверенітет України від 16.07.91 та Постанова Верховної Ради від 09.04.92) скеровували виконавчу владу до пошуку найбільш оптимального шляху ядерного роззброєння, а не розробки і створення всіх елементів військової ядерної програми. Як безпосередній учасник тих карколомних подій нагадую, що жодних інших рішень щодо ядерної зброї і тим більше щодо її можливого бойового застосування у коридорах української влади не обговорювали. Окрім теми, що стосувалась блокування можливого запуску Росією балістичних ракет з нашої території. Така дискусія відбулась на засіданні Ради оборони за участю президента Кравчука і міністра Зленка 2 квітня 1992 року.

Але і про це Зленко нічого не сказав.

• 3 •

Рішення парламенту зобов’язували виконавчу владу знищувати ядерну зброю, а її компоненти використовувати у мирних цілях. Проте у доповіді міністра Зленка жодним словом не згадувались пропозиції провідних корпорацій США щодо співпраці у цій темі. Зокрема, вже в грудні 1992 року американська «Дженерал Атомікс» запропонувала українському уряду програму переробки високозбагаченого урану з ядерних боєголовок у паливо для українських АЕС. Пізніше «Дженерал Атомікс» скерували уряду пропозиції щодо забезпечення безпеки для довготривалого зберігання боєголовок та створення українського мирного ядерно-паливного циклу.

Аналогічну співпрацю Україні пропонувала й інша американська корпорація «Систем Планінг енд Аналісіз, Ін.» щодо безпечної утилізації стратегічних носіїв та демілітаризації ракетно-ядерних озброєнь.

Надсилаючи ці пропозиції тодішньому прем’єр-міністру України Леоніду Кучмі, міністр Зленко у супровідному листі від 28 квітня 1993 року писав: «По-перше, реалізація пропозицій надасть можливість поставити питання про ядерну зброю у нову площину – оскільки ліквідовується можливість її бойового застосування та зникає загроза несанкціонованих запусків Росією.

По-друге, вирішується проблема зберігання ядерних боєприпасів до моменту їх знищення.

По-третє, реалізація проекту може полегшити процес переговорів з РФ».

Нагадую, що в той час тему ядерного апокаліпсису з боку України активно розганяла російська пропаганда і тому реалізація американських пропозицій повністю нівелювала ці страшилки. Але міністр Зленко наполегливо про все це мовчав. Ба більше – всі його аргументи намагалися скеровувати депутатів у річище негайної ратифікації внесених президентом Кравчуком Договорів. Інакше ядерна зброя України ось-ось та й  почне вибухати.

• 4 •

І нарешті про активну роботу МЗС для отримання надійних гарантій безпеки України. Найбільший подив викликає приховування міністром Зленком того, що ще в грудні 1992 року Держдеп США запропонував Україні надійні гарантії безпеки. А саме – членство в НАТО в обмін на ядерне роззброєння. Але замість реалізації цього курсу уся робота МЗС була скерована на пошук так званих «паперових» гарантій, що врешті-решт і призвело до підписання у грудні 1994 року Будапештського меморандуму.

Підсумки

Доповідь міністра Зленка на закритому засіданні Верховної Ради є беззаперечним свідченням того, як виконавча влада у темі ядерного роззброєння повністю ігнорувала рішення парламенту, національні інтереси та пропозиції Заходу. Означені аргументи МЗС на користь негайного ядерного роззброєння формувались переважно на кремлівських командах.

Але того дня російський сценарій у Верховній Раді України не пройшов. Переконливою більшістю голосів народні депутати відхилили пропозиції президента Кравчука негайно ратифікувати договори про без’ядерну Україну.

Парламент натомість підтримав пропозицію щодо подальшого пошуку найоптимальнішого шляху ядерного роззброєння України. І вже 18 листопада 1993 року Верховна Рада схвалила ці напрацювання, ратифікувавши Договір Старт 1.  

У Ратифікаційній постанові зокрема визначено, що:

• Пункт 1.  «…все майно розташованих на території України стратегічних і тактичних ядерних сил, включаючи їх ядерні боєзаряди, є державною власністю України».
• Пункт 6. «…знищенню підлягають 36% носіїв і 42% боєзарядів». А подальший рух до без’ядерного статусу мав супроводжуватися новими переговорами та новими угодами, які будуть визначені Україною.

Але всупереч усім рішенням Верховної Ради,  президент Кравчук та уряд продовжували роззброювати Україну за вказівками Кремля.

І тому 1 червня 1996 року останній ешелон з ядерними боєголовками назавжди покинув територію України.

Юрій Костенко, для «Главкома»

Народний депутат України п’яти скликань (1990-2012), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-1998), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Російською Федерацією у Москві щодо ядерного роззброєння (1992-1993 роки), голова української делегації на переговорах з країнами Великої сімки щодо закриття ЧАЕС, автор книги «Історія ядерного роззброєння України» (Український науковий інститут Гарвардського університету 2020), лауреат Літературного фонду імені Стенлі Пітерсона (Канада, 2021), голова Української Народної Партії