Що мене непокоїть у нинішніх протестах? Погляд з фронту

Я довго не міг зрозуміти,  що мене непокоїть в нинішніх протестах. Бо зовні все дуже резонує з моєю непохитною вірою у майдан (січ) як вищу форму самоорганізації і національну ідею українців.

Але тепер мене непокоїть, що в загальних масштабах це акція тих, хто не воює, на підтримку тих, хто не воює. Бо проблема корупції, звісно,  глобальна, але якщо лусне фронт – вона зникне сама собою. І доки творча молодь креативить нові і нові картонні гасла, тема війни відійшла далеко на задній план. Бо війна – це проблема лузерів, які пішли добровольцями, чи не змогли відкупитися від ТЦК, а реальний двіж – це плакатик на підтримку установи, про яку ще тиждень тому половина мітингувальників навіть не підозрювала.

Я уявлення не маю, що робитиме цей майдан, якщо при нагоді доведеться боротися за свої ідеї врукопаш. Точніше, боюся, що маю. Бо здатні на боротьбу сьогодні мають забагато можливостей реалізувати свою здатність,  і тому вони не тут, вони оперують значно ефективнішими засобами боротьби, і борються з набагато важчими загрозами у набагато важчих умовах.

І тому мене непокоїть саме те, що цей майдан за певних обставин пожере нас зсередини. Бо його, звісно, до цього підштовхнуть, не можуть не підштовхнути. І доки армія стікає кров'ю, ви усі свої сили і увесь виграний для вас час витратите на махання плакатиками на підтримку антикорупціонерів замісь боротьби з корупцією, і навіть не зрозумієте різниці. А в критичний момент увесь цей творчий фестиваль спалахне, як петарда, що спалить геть усе.

Я б міг вам без підготовки намалювати з десяток можливостей, як легко використати цей майдан для дестабілізації України, але, зрозуміло, не буду.

Я б міг вам нагадувати якісь історичні паралелі, але історія ніколи не вражає тих, хто її просто не знає.

Мене втішає лише одне: якщо ми котимося в пекло – у мене квиток у перший ряд.