"Бережи дітей, я їду в пекло": історія Сергія Баламутовського, який загинув у боях за Маріуполь

Вона все життя була татовою донечкою і завжди бігала за ним хвостиком. Він – сильний духом військовий, який не боявся ні війни, ні смерті.

Доброволець та військовослужбовець "Азову" Сергій Баламутовський ("Шпрот") з початку російсько-української війни став на захист Донеччини, а після повномасштабного вторгнення – взяв участь в операції прориву в окупований Маріуполь. Загинув 20 квітня 2022 року, виконуючи бойове завдання, на яке не мав іти.

У рамках проєкту"Життя після втрати" донька Сергія Олександра Баламутовська поділилась із 24 Каналом спогадами про батька та зізналась, як проживає втрату.

Завжди була татовою донечкою

Найяскравіші моменти з життя Олександри з її батьком були саме в дитинстві. Певний час сім'я жила в Іспанії, де тато працював. Згодом вони знову повернулись в рідне місто до України – Чернівці. Сергій часто вигадував для доньки різні ігри та балував її. Одного разу маленька Олександра дивилась мультфільм про динозаврів і захотіла такого собі.

"Після цього тато прийшов додому і подарував мені м'яку іграшку – динозавра. Вона досі є в мене. Я справді була татовою донькою. Навіть коли у 2012 році народився молодший брат, мама бавилась більше з ним, а тато брав мене всюди з собою", – пригадала Олександра.

До початку російсько-української війни Сергій активно писав вірші та видавав збірки, після – вже менше. Він мав псевдонім "Скальд". На усі презентації своїх книг, навіть в інших містах, він також брав доньку. А одного разу батько взяв лише Олександру, щоб поїхати на відпочинок на Шацькі озера на Волині.

Сергій з донькою / Фото з сімейного архіву

Коли доньці було 5 років, Сергій їздив до Львова, де придбав для неї вишиванку. Хоч вона була завелика на маленьку дівчинку, батьки відклали її в шафу, щоб та дочекалась. Зараз ця вишиванка – найцінніший подарунок від батька.

Участь у Революції Гідності

Сергій закінчив Криворізький ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою. У своїх віршах ще до 2014 року вже писав про важливість збереження українців як нації та пояснював неможливість дружби з Росією. Він став співавтором збірки "Голос крові", а після початку війни видав збірки "Навиліт. Рими калібру 5,45" та "Інший".

Сергій був учасником Революції Гідності. Коли почався Майдан, дружина відмовляла його їхати з огляду на безпеку. Однак, за словами Олександри, в батька був зовсім інший характер.

"Хоч тато був військовим, батьки мене намагались максимально від цього відгородити. Я не розуміла, що таке Революція Гідності. Я пам'ятаю день, коли тато прийняв рішення іти на Майдан. Коли вони говорили про це з мамою, маленька я вбігла в кімнату і, почувши, що тато їде в Київ, просилася їхати з ним. Я ж завжди всюди з ним була. І я сумувала, коли він відмовив", – розповіла Олександра.

Революція Гідності / Фото з сімейного архіву

Донецький аеропорт і дружба з юним "Да Вінчі"

У 2014 році Сергій добровільно пішов воювати, був у групі розвідників ДУК "Правий сектор". Батько Олександри також брав участь у боях за село Піски, що на Донеччині, та був учасником боїв за Донецький аеропорт. У школу доньки він приніс прапор України звідти, його повісили в її класі. Однак він не хотів, щоб його називали "кіборгом", адже, за його словами, він не був там довгий час.

У Пісках в Донецькій області він познайомився з Дмитром Коцюбайлом – "Да Вінчі", який починав військовий шлях. Тоді "Да Вінчі" було лише 19 років, і тато з побратимами жартували, що подзвонять до його мами, щоб вона його забрала,
– згадала Олександра.

У цей період Сергій отримав дві контузії, згодом став командиром 16-ї резервної сотні у ДУК ПС. Олександра зауважила, що після активної фази війни батько повернувся додому, але часто організовував поїздки на фронт.

Батько Олександри на службі / Фото з сімейного архіву

Політ на "Азовсталь" та останній бій

У березні 2022 року батько Олександри мав летіти за кордон. Однак цього не сталось через повномасштабне вторгнення Росії. Сергій швидко взяв сім'ю, потрібні речі та відвіз рідних до кордону, щоб вони виїхали в Іспанію.

Сам чоловік повернувся в Чернівці, а потім вирушив до Києва та брав участь в деокупації області. Тоді сім'я ще мала зв'язок з Сергієм та періодично дзвонила йому. Через деякий час він подзвонив сім'ї та заспокоїв, що скоро буде вертатись додому.

Однак насправді він напросився взяти участь в тоді ще секретній операції – він був одним із 72 добровольців, які дуже низько під обстрілами летіли на гвинтокрилах в окупований Маріуполь, аби допомогти хлопцям на "Азовсталі". Там закінчувались ліки та зброя. Він нічого нам про це не сказав, лише потім написав мамі: "Бережи дітей, я їду в пекло",
– сказала донька.

Операціябула успішною, українським захисникам вдалось привезти все потрібне на "Азовсталь". Однак Сергій був там недовго.

Його побратим мав вийти на завдання в місто, але вже був поранений. Сергій героїчно вийшов замість нього. Це був останній бій "Шпрота" – 20 квітня 2022 року він загинув від наскрізного кульового поранення легень у вуличному бої.

"Шпрот" / Фото з відкритих джерел

Похорон лише через рік після загибелі

У цей час соціальними мережами та Telegram-каналами розлетілась інформація про бої та обстріли Маріуполя, а також про велику кількість загиблих, зокрема військових з "Азову". Олександра зауважила, що тоді вони з мамою почали щось підозрювати через відсутність зв'язку із Сергієм та останнє повідомлення.

Через 2 тижні мамі подзвонив командир та повідомив сумну звістку. За словами доньки, оскільки Маріуполь був в окупації, ніхто не розумів, коли повернуть тіло батька.

Я пішла здавати тест ДНК, щоб, якщо буде обмін тілами, розпізнали батька. На "Азовсталі" тіла тримали в холодильниках. Після цього було затишшя довжиною в рік. Мама постійно надзвонювала. Тіло вже було тут, але не могли його розпізнати. Крім того, за документами батько був безвісти зниклим. Хоч командир повідомив нам про смерть, він мав підтвердити це офіційно, але не встиг – потрапив у полон. Лише через рік, у 2023 році, нам подзвонили та сказали, що ДНК збіглись. Тоді віддали тіло,
– розказала Олександра.

Сім'я прийняла рішення кремувати тіло Сергія, а після цього поховати. Доньці було дуже морально важко на похороні, особливо коли під час їзди катафалка люди виходили на дорогу та вставали на коліна.

Згодом на честь Сергія в Чернівцях перейменували вулицю. Також його посмертно відзначили орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

"До цього не готовий ніхто": про прийняття смерті батька

Олександра розповіла, що вона та її молодший брат Євген з дитинства звикли: батько на війні. Сам Сергій часто повторював: "Я народжений для війни". Однак, на її думку, ніхто не може морально підготуватись до загибелі рідної людини. Якщо вже й говорити про своєрідну готовність, через постійну службу батька сім'я могла припустити, що це станеться.

Ми завжди жили з тим, що тато був військовим. Однак після загибелі, щоб стало легше, я ходила до психотерапевта. Брат прийняв смерть ще важче. Якщо в дитинстві з татом більше часу проводила я, то в останні роки життя батька саме син дуже прив'язався до нього, вони ходили разом на тренування,
– пояснила дівчина.

Переживати втрату Олександрі допомогла і її сім'я – мама та брат. На її думку, коли близькі втрачають рідну людину, разом пережити це легше. Донька дуже б хотіла побачити сон з батьком, але поки що цього не сталось.

Сергій з дітьми / Фото з сімейного архіву

Для людей, які втратили рідних

Коли людина втрачає когось з близьких, варто дати собі час на горювання, а не відвертати увагу на щось інше, щоб про це не думати.

"У такому разі це лише накопичується і стає гірше. Період горювання потрібно пережити, це природний процес, коли ти відпускаєш людину. Те саме з похороном – лише після нього, лише через рік, в моєму випадку, стає легше. Психіка любить символізм: тобі боляче, але це мусить бути", – сказала дівчина.

У пам'яті доньки Сергій завжди залишиться дуже позитивним та енергійним. За її словами, він міг знайти вихід із будь-якої ситуації й був справді найкращим батьком.