/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F18%2F68d42cada455fb7bbc3a34dbbac3fea4.jpg)
Оля Цибульська: «Гучна. Жива. Ненормальна. Нарешті — я»
Оля Цибульська — одна з найвпізнаваніших українських артисток — сьогодні говорить не хітами, а чесністю. Вона дозволяє собі злість, слабкість, мовчання. І в цьому — її сила.
«Я більше не обираю, ким бути. Я просто є», — каже Оля. І це вже не про сцену. Це — про людину, яка перестала вдавати і нарешті дозволила собі жити.
Ми зустрілися, щоб поговорити про жіночу «ненормальність», яка насправді виявляється формою свободи. Про роль, з якої вона вийшла. Про любов, яка не зобов’язана рятувати. І про голос — той, що звучить не тільки зі сцени, а й зсередини. Ми говоримо про внутрішні втрати й особисті перемоги. Про материнство без фільтрів, про жінку, яка може піти, навіть якщо ще любить. І про мрію, якій ще треба трохи тиші, аби прорости.
Оля Цибульська з чоловіком Сергієм і сином Нестором на digital-обкладинці Viva!
— Що для вас значить бути «ненормальною»? Це виклик суспільству чи акт прийняття себе?
Бути ненормальною — це як ходити у сукні з відкритою спиною в країні, де жінкам досі радять «терпи і не висовуйся». Це не бунт. Це — дихання. Бо коли постійно живеш правильно, починаєш тихо вмирати.
— Ваша творчість часто балансує між іронією та глибиною. Яка емоція домінувала, коли ви записували «Ненормальну»?
Злість. Але не істерична, а така, що приходить після довгого мовчання. Іронія — як бронежилет. Глибина — як оголене серце. У «Ненормальній» я перестала вибирати. Просто була собою.
— Коли ви востаннє відчували себе абсолютно слабкою? І чи дозволили собі це?
Вчора. Коли син обійняв і сказав: «Мамо, ти сьогодні якась порожня». І я не стала грати супергероїню. Просто лягла поряд і сказала: «Я сьогодні — не блискавка. Я — хмарка».
— Яка ненормальність у вас стала вашою суперсилою?
Говорити вголос те, що всі шепочуть на кухні. Мене не раз просили бути тихішою. Я навчилась звучати ще сильніше — але з посмішкою.
— Чи є в вас ще та дівчинка, яка вірила, що любов — це коли тебе приймають будь-якою?
Є. Але тепер вона знає: приймати себе — це перше. Бо якщо ти сама себе не любиш — то чого чекаєш від іншого? Лотерею?
— Якою ви боялись бути, але стали?
Жінкою, яка може піти, навіть коли ще любить. Це найбільша зрілість — вибрати себе, а не роль у чиємусь серіалі.
— Що б ви сказали тій Олі, яка тільки починала кар’єру? Вона б повірила в ту, якою ви є зараз?
Я б їй сказала: «Твої сльози — не слабкість, а сіль, яка з тебе зробить людину зі смаком». А вона б відповіла: «Я знала, що ти виживеш. І заспіваєш».
— У чому сьогодні полягає ваша особиста свобода — як жінки, як артистки і як людини?
У праві сказати «ні» без вибачень. І в праві сказати «так», навіть якщо це «не за віком», «не за статусом» і «не за канонами».
— Яким ви бачите свого сина в майбутньому і що з вашого досвіду хочете йому передати?
Я бачу його вільним. Не від мене — від страху бути не таким, як усі. І дуже хочу, щоб він навчився бути собою раніше, ніж я — без ролей, без доведень, без «треба». Просто бути.
— Чи легко бути мамою, дружиною й артисткою одночасно? Як ви балансуєте між цими ролями?
Це не баланс. Це цирк на дроті без страховки. Іноді я забуваю, як мене звати, але точно памʼятаю, кому треба дати тепло. Балансу немає — є любов і бажання не загубити себе серед обідів, сцен і обіймів.
— Чи змінилося ваше уявлення про любов із роками? Яку найголовнішу істину про стосунки ви зрозуміли?
Любов — це не коли тебе рятують. А коли тебе бачать навіть тоді, коли ти без гриму, без настрою і без відповідей. Істина? Любов — це коли після сварки ти не йдеш доводити правоту, а йдеш ставити чайник.
— Ми часто будуємо плани, а життя їх коригує. Чому вас навчили останні кілька років?
Що план — це орієнтир, але не рятівне коло. І що найважливіше — це не знати наперед, а мати в собі силу не зламатись, коли знову доведеться будувати з уламків.
— Чи є у вас мрія, про яку поки що ніхто не знає, навіть найрідніші?
Є. Але якщо я її скажу, вона стане планом. А мріям треба трохи тиші, щоб прорости.
— Коли ви востаннє відчували себе не Олею Цибульською, а просто дівчиною, яка втомилась бути сильною?
Сьогодні вранці. Коли ніхто не писав, не кликав, не чекав. І я не поспішала це виправити.
— Чи був момент, коли ви не впізнавали себе в дзеркалі? І як повертались до себе справжньої?
Був. Коли очі були нафарбовані, а погляд — порожній. Повертаюсь через дотик. До шкіри, до дитини, до пісні. І через тишу. В ній я ще маю шанс почути себе.
— Що ви ховаєте за посмішкою, коли на сцені все блищить, а всередині — шторм?
Те саме, що й усі жінки: біль, який нікому не хотілось нав’язувати, розчарування, яке вже не болить, і надію, що цей виступ не замінить справжнього тепла, але хоча б розігріє.
— Ви боїтесь самотності?
Самотності — ні. Я навчилась бути з собою.
— А тиші?
А от тиші — іноді. Бо в ній голос совісті звучить чіткіше. І не завжди хочеться чути, що вже пора щось змінити.
— Що вам довелось втратити, щоб стати тією, ким вас бачать мільйони?
Ілюзію, що всім сподобаюсь. І ще — частину себе, яка хотіла, щоб її любили навіть ті, хто її не бачив. Але натомість я знайшла інше — людей, які обирають мене справжню.
— Якою була ваша найтяжча розмова з собою? І чи вона була чесною?
Вона була без слів. Коли лежиш у ванні, і тече не тільки вода. Тоді всередині звучить єдине: «А ти справді щаслива?». І ти мусиш відповісти собі, а не аудиторії.
— Що ви ніколи не скажете в інтерв’ю, але, можливо, могли б сказати зараз?
Що іноді мені страшно бути жінкою в цьому світі. І я втомилась бути сильною, сексуальною, дотепною, енергетичною батарейкою. Я просто хочу бути, і щоб цього було достатньо.
— Який найбільший компроміс ви зробили в житті і чи вартував він того?
Я погодилась бути зручною, щоб зберегти стосунки. Це був обмін свободи на спокій. Але спокій виявився чужим. Не вартувало. Але я вдячна собі, що вийшла з того бартеру, і більше не здаю себе в оренду.
Фото: Аніта Лозінська, Наталя Струтинська

