Ближневосточные вызовы Трампа: как изменится политика США в регионе
Ближневосточные вызовы Трампа: как изменится политика США в регионе

Ближневосточные вызовы Трампа: как изменится политика США в регионе

У своєму турне Близьким Сходом цього тижня Дональд Трамп стикається з регіоном, який суттєво змінився порівняно з часами його першої каденції.

Проблема ізраїльсько-палестинського конфлікту, як і раніше, залишається невирішеною, так само як і виклики, пов’язані з просунутими ядерними програмами Ірану та нестабільністю в Іраку, Лівані, Лівії, Сирії та Ємені.

Але це старе вино тепер розлите в нові пляшки.

Окрім яскравих заголовків про план Трампа прийняти у подарунок Boeing-747 від Катару, з’являються нові тенденції, які змінюють правила гри в регіоні й ускладнюють завдання для американської політики.

Найбільш вражаючою зміною є посилення ролі Ізраїлю як регіонального надгравця.

Це сталося після нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року.

За підтримки адміністрацій Байдена і Трампа, а також на тлі пасивності арабських режимів щодо підтримки палестинців Ізраїль завдав нищівного удару по ХАМАС та "Хезболлі", знищивши більшість їхнього керівництва.

За підтримки США, Європи та дружніх арабських країн він ефективно відбив два безпосередні ракетні удари Ірану.

Ізраїль у відповідь завдав удару, за повідомленнями, зруйнувавши значну частину іранських потужностей із виробництва балістичних ракет і засобів ППО.

Фактично Ізраїль досяг "домінування в ескалації": здатності нарощувати чи стримувати силу за власним бажанням та стримувати опонентів.

Також Ізраїль переосмислив концепцію охорони кордонів у Газі, Лівані, на Західному березі та в Сирії, діючи на випередження і самостійно усуваючи загрози.

Здавалося б, логічним кроком стало би перетворення цієї військової переваги на політичні домовленості або мирні угоди.

Але праворадикальний уряд прем’єра Біньяміна Нетаньягу, схоже, не зацікавлений у таких кроках і навряд чи змінить свій курс.

До того ж укладання нових угод залежить і від наявності лідерів серед палестинців та ключових арабських країн, які готові взяти на себе цей ризик.

Арабський світ тим часом залишається дезорганізованим.

Щонайменше п’ять арабських країн перебувають у стані серйозної внутрішньої кризи або краху державності.

У цьому вакуумі сили посилилися два альтернативні полюси.

Перша група — це держави Перської затоки: Саудівська Аравія, ОАЕ та Катар.

Вони відносно безболісно пережили "арабську весну", мають стабільні авторитарні режими і великі ресурси, що дозволяє їм домінувати у регіоні.

Друга група — неарабські держави: Ізраїль, Туреччина та Іран.

Це єдині країни регіону, здатні проєктувати військову силу за межі своїх кордонів.

Попри внутрішні кризи, вони зберегли стабільність, мають потужні економіки, розвинену безпеку, розвідку та можливості виробляти власну зброю.

Одна (Ізраїль) є найближчим союзником США у регіоні, інша (Туреччина) — член НАТО і новий посередник у Сирії, третя (Іран) — попри втрати серед своїх проксі-сил, зберігає вплив завдяки ядерній програмі, яка утримує її в центрі уваги США та Ізраїлю.

Хоча ці три держави викликають недовіру в арабських режимів, усі визнають їх як гравців, з якими не варто сваритися.

Водночас вони перебувають у конфлікті між собою, маючи протилежні регіональні інтереси — і зникати не планують.

Їхній вплив зростатиме в умовах ослаблення арабського світу.

Після атаки ХАМАС у жовтні здалося, що палестинське питання знову стало актуальним як для арабського світу, так і для світу загалом.

Багато хто вказував на хвилю співчуття до цивільного населення Гази як доказ того, що питання не втратило значення.

ООН ухвалила резолюції з вимогою припинення війни, світ засуджував дії Ізраїлю, Міжнародний суд розглядав звинувачення у геноциді, а Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Нетаньягу і командувача військового крила ХАМАС (який згодом був убитий).

Однак стало зрозуміло: атака 7 жовтня не повернула палестинське питання до центру міжнародного порядку денного, а навпаки – посилила ізоляцію палестинців, залишивши їх без реальних варіантів.

США продовжують підтримку Ізраїлю, попри катастрофічну кількість загиблих палестинців.

Арабські режими не готові тиснути на Ізраїль чи Вашингтон.

Міжнародна спільнота надто розділена, зайнята власними інтересами й не спроможна на скоординовану підтримку Палестини.

Палестинський національний рух — також у кризі: народ змушений обирати між ХАМАС та президентом Махмудом Аббасом, що старіє.

Шанси на реалізацію рішення про дві держави виглядають як ніколи примарними.

Очевидно, що вона зайняла проізраїльську позицію.

Трамп, зокрема, фантазував про перетворення Гази на курорт у стилі Рив’єри.

Він направив свого спеціального представника на Близький Схід для сприяння звільненню заручників, однак досі не представив жодного плану щодо післявоєнного відновлення ослабленого анклаву.

Фактично Трамп повністю довірив розробку стратегії щодо Гази Ізраїлю, який тим часом поновив воєнну кампанію в регіоні.

Також він погодився з агресивною політикою Ізраїлю щодо зміцнення кордонів з Ліваном і Сирією та підтримав наміри Ізраїлю на анексію на Західному березі.

Та водночас Трамп залишається непередбачуваним.

Він оголосив про нові переговори між США та Іраном у присутності Нетаньягу — того самого, хто неодноразово намагався переконати президента, що єдиним вирішенням іранської ядерної проблеми є воєнне втручання.

Однак якщо ці переговори таки зрушать з місця або ж якщо зацікавленість Трампа у нормалізації відносин між Ізраїлем та Саудівською Аравією посилиться, він може опинитися втягнутим у близькосхідний переговорний процес — з усіма його складнощами, включно з плануванням "на день після" для Гази та визначенням політичного горизонту для палестинців.

Ці потенційні сценарії вже зараз спричиняють напругу між Трампом, який, до речі, не планує відвідувати Ізраїль під час своєї близькосхідної поїздки, та впертим Нетаньягу.

Але якщо враховувати абсолютний контроль Трампа над Республіканською партією, у Нетаньягу залишається дедалі менше можливостей апелювати до республіканців у разі незгоди з політикою Білого дому.

Як уже переконалися чимало союзників США, якщо Трамп чогось хоче, він не вагається застосовувати тиск, аби цього досягти.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.

Источник материала
loader
loader