Чорнобиль і ми: немає нічого реалістичнішого за фантастику

…Намагаючись якнайменше вмикати ліхтарики – не приведи Боже, побачить хтось із патрулів, – сотні людей мало не навпомацки, довгою вервечкою пробираються лісовими хащами.

Навіть уночі у тьмяному світлі ліхтариків видно, що ліс цей, попри розлиту у повітрі весну, з якогось дива не зелений, а рудий, листя на кущах і на деревах має неприродній (навіть якби зараз була осінь) колір. І взагалі – щось не так із цим лісом, дуже не так, але що саме?

Попри те, що чи не половину втікачів становлять діти, не чутно ані лементу, ані плачу. Майже повна мовчанка, важке дихання, якщо розмови – то тільки пошепки. Найменші діти на руках, їх несуть по черзі; ті, хто здатен іти вночі самостійно, чіпляються за батьків та старших братів і сестер, переставляючи з останніх сил ноги.

Час від часу хтось тихенько ойкає, перечепившись об корінь чи подряпавши руку гіллякою – і знову тільки звуки руху мовчазної людської вервечки. Декілька собачок, що супроводжують своїх господарів, теж мовчать, їм передалася загальна атмосфера, аура події.

Речей у людей небагато – тільки заплічні сумки та невеликі валізи й кошики з їжею в руках. Страх, напруга, втома, а ще – боязка надія на порятунок розлиті в повітрі.

Від чого намагаються врятуватися люди, чому вони полишили домівки та вночі пробираються через ліс? Справа в тому, що на атомній електростанції, розташованій поруч із їхнім містечком, сталася тяжка аварія, відбувся витік радіації, забруднено навколишню територію. Проте влада не поспішає ані сповіщати про аварію, ані евакуйовувати населення.

Вивезли лише сім’ї начальства та тих, хто зумів правдою та неправдою (простіше кажучи, давши хабара) умилостивити командира охоронного полку, який очепив містечко. Іншим поки що сказано: «Чекайте, не виходьте з домівок, вас організовано вивезуть, коли підготують спеціальні місця для розселення».

Тим часом рівень радіації зростає і зростає, всі вже нахапали небезпечні дози, ще день-другий – і вони стануть смертельними. А коли відбудеться ця організована евакуація – невідомо, ба більше – ще питання, куди будуть вивозити, бо ж уряд більше за все боїться сповіщати про аварію, аби не погіршити своє реноме в очах світу та не допустити паніки в самій країні. Тож і йдуть люди вночі через дивний рудий ліс, обходячи блокпости та ховаючись від патрулів – благо, солдати не рвуться героїчно виконувати обов’язки перед владою, адже радіація не дивиться, у формі хакі ти чи без такої форми…

Ось такою, якщо коротко, була сюжетна канва оповідання, яке читав його автор (сьогодні вже не пам’ятаю, на жаль, його прізвища) на черговому засіданні київського Клубу любителів фантастики «Світовид».

Ясна річ, дія оповідання відбувалася у глибоко капіталістичній країні, де правив антинародний режим (попри прихід до влади Горбачова, говорити про якісь серйозні наші проблеми тоді можна було лише пошепки, та й то бажано на кухні з друзями, а не в широкому колі, – тим більше, що клуби любителів фантастики, як і всі дозволені молодіжні організації в СРСР, перебували під пильним наглядом «компетентних органів»).

Ясна річ, усі присутні розуміли, що в оповіданні йдеться не стільки про «там», скільки про «тут», надто вже легко можна було впізнати деталі поведінки та побуту літературних персонажів…

Але всі вимоги позірної ідеологічної цнотливості були дотримані, тим більше, що диктаторські режими зі своїми звичками до секретності та нехтуванням інтересів людей траплялися й «там»; іншими словами, все було зроблено для того, щоб всі присутні, в тому числі й замасковані наглядачі від «органів», усе зрозуміли, а разом із тим присікатися не було до чого. Бо ж у нас, товаришу майоре, у державі загального щастя та добробуту, такого не було і бути не може!

Так й обговорення побудували «правильно»; відзначивши актуальний сюжет, указували авторові на технічні вади оповідання, на необхідність ретельнішого опису окремих деталей, на недостатньо індивідуалізовану мову персонажів, на потребу роз’яснити навіть найбільш нездогадливому з-поміж читачів, що то воно таке – сакраментальний «рудий ліс»… А ще говорили, що у разі виникнення проблемної ситуації на якійсь із наших АЕС усі необхідні заходи будуть ужиті негайно, а населення – про все поінформоване…

Хоча одна репліка в обговоренні оповідання вибивалася з загальної стилістики. Серед інших, підвівся мій знайомий, який часом їздив лектором товариства «Знання» на периферію (був колись такий підробіток), і заявив приблизно таке: «Слухайте, фантастика фантастикою, а от на Чорнобильській АЕС, куди я недавно їздив, тріщини у стінах енергоблоків, а тим часом мулярі та все начальство розкішні будинки з краденого бетону й цементу набудували. І головне, все поруч з реакторами, якщо рвоне – вони ж самі кісток не зберуть!».

…Засідання КЛФ «Світовид», де читалося й обговорювалося фантастичне оповідання про аварію на АЕС і її наслідки, відбулося 26 квітня 1985 року. Так, це не описка – саме 1985-го…