Система Наполеона. ЗСУ переходять на корпусну систему: що це означає

У  Збройних силах України завершується реорганізація структури військового управління – ЗСУ переходять на корпусну систему. Власне, це спроба запровадити новий спосіб менеджменту на полі бою. Про потребу цієї стратегічно важливої реформи останніми роками багато говорили і військові, й експертне середовище.

Армійські корпуси – продукт військового генія Наполеона. Коли армії стали масовими, командувати всім фронтом з імператорського біваку в білих рукавичках, щоб отак «вдруг слабым манием руки на русских двинул он полки», у наполеонівських війнах це все стало неможливим, тому на початку ХІХ ст. у французів з’явилися корпуси.

Під час обох світових воєн ХХ століття корпуси були опорною силою держав, що вели війни. Сьогодні вони теж є в багатьох арміях, зокрема і російській.

В українських Збройних силах корпуси розформували у 2000-х, і до початку великої війни з Росією наше військо підійшло зі структурою управління, відповідною мирному часу або бойовим діям малої інтенсивності, як АТО.

Тепер, у 2025-му, корпуси повертаються, точніше створюються наново. Цей процес має завершитися у квітні.

Чому корпуси ефективніші?

Корпус – це велике військове формування (15-40 тис. особового складу), яке спроможне самостійно вирішувати бойові завдання на певній ділянці фронту. Для цього воно має власні постійні органи управління та, окрім бойових бригад, також комплект військ підтримки і забезпечення, тобто свій інженерний підрозділ, медичний, підрозділи логістики та зв’язку, артилерії, радіоелектронної боротьби, БПЛА, підрозділ протиповітряної оборони та ін. Командир корпусу добре знає, хто, що і скільки є в його підпорядкуванні, тож може успішно організовувати, так би мовити, мікроменеджмент у бойових умовах, координувати дії бригад у своїй зоні відповідальності під час наступу чи оборони. Це оперативно-тактичний рівень.

Дотепер на цьому рівні порядкували тимчасові органи – ОТУ  (читачеві відомі назви, наприклад, ОТУ «Донецьк», ОТУ «Сіверськ», ОТУ «Харків» та ін.), вони діяли на Донбасі в 2017-2021 роках, коли бойові дії не мали такої несамовитої інтенсивності.

ОТУ відповідали за проведення операцій на своїй ділянці, однак за забезпечення, боєздатність підпорядкованих їм бригад, збереження людей відповідали інші органи, вже на рівні стратегічного управління, – Об’єднані командування (ОК). Отже, існував управлінський перекос, і нерідко генерали в штабах оперативно-тактичних угруповань не знали потреб та особливостей бригад, що перекидалися в їхнє підпорядкування. Бували випадки, коли ворожі війська проривали нашу оборону саме на «стиках» між зонами відповідальності двох ОТУ.

Ще однією особливістю цих органів є ротаційність керівництва та штабних офіцерів – командувачі деяких ОТУ за час війни змінювалися тричі. 

Начальник Головного управління оборонного планування Генерального штабу ЗСУ бригадний генерал Євгеній Острянський, відповідаючи на запит «Главкома», визнає: «Основним проблемним питанням, яке ускладнює процеси управління та суттєво знижує ефективність застосування військ є відсутність чіткої структури і достатньої кількості органів військового управління оперативного (оперативно-тактичного) рівня. Наявна кількість органів управління оперативного рівня не може забезпечити якісне управління існуючою кількістю бойових військових частин».

Отже, ОТУ будуть розформовані, натомість на поле виходять армійські корпуси.

Структура нової системи буде така: бригади – корпус – оперативне командування. Тобто бригади входитимуть до складу армійських корпусів, які, в свою чергу, підпорядковуватимуться оперативним командуванням.

Варто зазначити, що РФ воює в парадигмі бригада – дивізія – корпус – армія; це вертикаль, яка існувала за часів Радянського Союзу.

У ЗСУ наразі не буде такої структурної одиниці, як дивізія. Реорганізація потребувала чималих коштів, тож задля економії, як повідомляли в Генштабі ще в листопаді-2024, військове керівництво запропонувало будувати корпусну систему, оминувши дивізії (зазвичай до складу армійського корпусу входять 3-4 дивізії).

Генерал Острянський наголошує на важливих перевагах корпусної структури, які роблять її більш ефективною для проведення військових операцій:

• гнучкість та адаптивність: завдяки делегуванню повноважень на нижчі рівні командування, що дозволяє швидко реагувати на зміни в бойовій обстановці, адаптуючи стратегії і тактики відповідно до нових умов);
• ефективне управління ресурсами: завдяки централізованому управлінню та чіткому плануванню корпус може вчасно та доцільно розподіляти між своїми підрозділами ресурси – боєприпаси, паливо, медичні засоби – та уникнути їх дефіциту в критичних ситуаціях завдяки тому, що корпуси матимуть сили та засоби логістики;
• покращена координація: корпус забезпечує кращу координацію дій між різними підрозділами завдяки чіткій командній вертикалі, що визначає підпорядкованість та відповідальність за прийняття рішення;
• підтримка та підсилення: корпус може надавати підтримку підпорядкованим бригадам: створювати резервні підрозділи, які можуть бути залучені до бою у разі потреби; надавати вогневу підтримку ракетними ударами, артилерією, реактивними системами залпового вогню, застосуванням безпілотників; а також посилювати інженерні підрозділи для облаштування укріплень, понтонно-мостових переправ та мінування місцевості;
• розширенні можливості розвідки.

Проблема корпусів – кадровий голод

Концепцію реорганізації ЗСУ Генштаб почав розробляти восени минулого року. Конкретні кроки командування зі створення корпусів почалися у січні 2025-го. Задача – завершити у цілому перехід війська на корпусну систему на початку квітня.

Планується, що в Силах оборони буде загалом 18 корпусів (п’ять існували до початку реформи): 13 у сухопутних військах, два – в десантно-штурмових, один корпус морської піхоти, а також два – у Національній гвардії. Попередньо, у складі одного корпусу буде сім бригад, у решті – по п’ять.

Реклама залучення рекрутів до Третьої штурмової. Ця найчисельніша бригада у складі ЗСУ вже заявила, що на її базі сформовано Третій армійський корпус

фото: Facebook Третьої штурмової бригади

ЗСУ реорганізують структуру військового управління

У Генштабі не називають бригади, на основі яких будується кістяк корпусів, проте певні висновки можна було зробити з оприлюднених недавно у медіа прізвищ авторитетних комбригів, яких Ставка затвердила командувати корпусами. Серед них, зокрема, Роман Дармограй, Василь Матіїв, Дмитро Волошин, Андрій Білецький, Денис Прокопенко, Ігор Оболенський, Руслан Шевчук. Ймовірно, це майбутні генерали (адже зазвичай командир корпусу – посада генеральська).

14 березня, у День українського добровольця, про те, що його бригада масштабується і стає Третім армійським корпусом, оголосив комбриг Третьої штурмової Андрій Білецький. «Наші плани – змінити принципи цієї війни. А значить, змінити й сам хід війни на користь України.(...) Кити, на яких збираємось будувати корпус, – бойова підготовка, професійний сержантський корпус, робота з управлінням, плануванням, технологічність», – заявив Білецький, процитувавши афоризм римлян Si vis pacem, para bellum («Хочеш миру – готуйся до війни»). До слова, ця бригада, яка є дуже успішною в масових комунікаціях, уже додала у Вікіпедію сторінку про Третій штурмовий корпус.

Раніше про залученість своєї бригади як опорної у формуванні корпусу заявляли також окремі бійці 12-ї бригади спеціального призначення Нацгвардії «Азов».

Одним із викликів, з якими зіштовхуються новопризначені командири та Генштаб, є брак достатньої кількості висококваліфікованих, підготовлених офіцерських кадрів для роботи у штабах такої кількості корпусів.

Зараз триває комплектування управлінь армійських корпусів особовим складом, організована їх підготовка, повідомив «Главкому» генерал Острянський. Він підкреслив, що при доборі офіцерів у штаби корпусів перевага надається найдосвідченішим, тим, хто має бойовий досвід, у тому числі зі складу штабів ОТУ, тактичних груп, бойових бригад.

Ще один виклик, на якому зауважувало і військове керівництво, й експерти, – недостатність ресурсу і технічного забезпечення. Вище йшлося про те, що кожен корпус повинен мати власні комплекти військ підтримки та забезпечення, але проблема в тому, що деяких видів цих спеціальних військ, наприклад, інженерних чи радіохімічного та біологічного захисту, підрозділів ППО, в армії не так і багато, отож їх просто не вистачить у бажаному обсязі на всі корпуси.

У Генштабі обіцяють, що до складу корпусів не включатимуть підрозділи, які перебувають на стадії формування і наразі існують на папері, а не в реальності. Принаймні так можна зрозуміти із відповіді генерала Острянського: «Формування комплектів армійських корпусів буде здійснено за рахунок наявних з’єднань і військових частин Збройних Сил України».

Також, відповідаючи на питання щодо ймовірності залучення ТрО до новостворюваних органів військового управління, представник Генштабу запевнив, що бригади та підрозділи Територіальної оборони не входитимуть до складу корпусів. Але додав: «Разом з тим, за окремими рішеннями керівництва Збройних Сил України ці підрозділи можуть бути передані в оперативне підпорядкування корпусам і спільно виконувати завдання».

Комбриг «Азову», легендарний Денис Прокопенко (Редіс) вручає відзнаки бійцям просто на позиціях у Серебрянському лісі, 2024 рік. «Азов», одна з найсильніших бригад Сил оборони, стала основою для формування корпусу.

фото: Facebook 12-ї бригади спецпризначення НГУ «Азов»

Армійські корпуси – не новинка для Збройних сил України, нагадує генерал Острянський. Справді, у складі ЗСУ до старту реформи уже існувало п’ять корпусів, з них лише один, корпус резерву (сьогодні це 11-й армійський корпус), було створено ще під час АТО, в 2016 році. Ще два армійські корпуси за вказівкою  тодішнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного сформували у 2023 році для наступальної операції на Запоріжжі. У 2024-му, вже за головкома Олександра Сирського, з’явилося ще два корпуси: 7-й десантно-штурмовий і 30-й корпус морської піхоти. Проте до початку реформи вони не використовувалися цілісно і повноцінно.

«У 1990-х Москва змусила нас відмовитися від корпусу на Донбасі»

До закінчення холодної війни, тобто до кінця 1980-х років, на корпусній системі базувалися армії більшості країн світу. Отже, можна сказати, що корпусність певною мірою є сигналом готовності до активних бойових дій.

Після розпаду Радянського Союзу і зміни безпекової ситуації у світі армії провідних країн реформувалися, проте, як зазначає експерт Центру оборонних стратегій Віктор Кевлюк, такі організаційно-штатні структури на сьогодні збереглися, зокрема, у збройних силах США (4 корпуси), Франції (1), Великобританії (1), Іспанії (1), Греції (2 плюс корпус логістики), Туреччини (9), Південної Кореї (6), Індії (14), Пакистану (9).

До речі, один армійський корпус у 1990-х існував і у Війську Польському, після вступу Польщі в НАТО його розформували, але у 2023 році держава оголосила про відновлення корпусної структури та формування корпусу за зразком 5-го американського (який складав основу сил США під час війни в Іраку).

За радянським зразком зберегла свою організаційну структуру армія КНДР – на сьогодні вона має 11 корпусів.

Корпусна система є і в РФ. До слова, на самому початку українсько-російської війни, в 2014 році, московити організували армійські корпуси на територіях окупованого Донбасу: один – у т. зв. ДНР, другий – у т. зв. ЛНР. Ці формування, керовані та озброєні росіянами, налічували разом 35 тис. «багнетів»; з початком повномасштабного вторгнення вони влилися у дві армії РФ.

А що Україна? Після відновлення незалежності Україна отримала у спадок від СРСР уламок радянської армії чисельністю майже в мільйон військових. Упродовж 5-7 років армію було скорочено до 350 тисяч, і не лише через економічну скруту – це було цілком у міжнародному тренді, адже після холодної війни демократичний світ налаштувався на «вічний мир», і Україні було зовсім недоцільно утримувати таку велетенську регулярну армію у мирний час.

Залишки загальновійськових радянських армій, що після 24 серпня 1991 року опинилися на території незалежної України, невдовзі були переформатовані у п’ять корпусів зі штабами у Дніпрі, Житомирі, Рівному, Івано-Франківську та Сімферополі (останній з перелічених в «нульових» роках перетворили на командування військ берегової оборони). За кілька років українські Збройні сили взагалі відмовилися від корпусної структури.

Радянську стару техніку та арсенали боєприпасів з розмахом знищували.

Рештки колишньої могутності. Знищені в 2000-х роках танкові, артилерійські, міноментні снаряди на Донецькому заводі хімічних виробів. У рамках програми НАТО «Партнерство заради миру» Україна утилізувала надлишкову радянську зброю – 1,5 млн одиниць автоматів, пістолетів, кулеметів, 133 тис. тонн боєприпасів і 1000 переносних зенітно-ракетних комплексів

фото: Уніан

Важлива деталь: у середині 1990-х Міністерство оборони України почало формувати армійський корпус на Донбасі зі штабом в Донецьку, але він проіснував менше двох років, не встигнувши розгорнутися повноцінно, оскільки в Кремлі побачили в цьому недружній мілітаристський крок, і наше політичне керівництво відмовилося від такого наміру. Про це розповів «Главкому» полковник Валерій Король, який у ті роки працював у пресслужбі Міноборони. «Якби ми мали армійський корпус на Донбасі, то навесні 2014 року ситуація могла б скластися зовсім по-іншому. Але склалося так, що придатні до бою частини (хоч вони були в часи Януковича, м’яко кажучи, не в найкращому стані) були дислоковані далеко від того регіону», – констатує Король.

До речі, у будівлі в Донецьку, де колись планували облаштувати штаб корпусу ЗСУ, зараз розташувався штаб 51-ї армії ЗС РФ, додає Віктор Кевлюк.

Схід України був демілітаризований російською агентурою у військово-політичному керівництві України на початку 2000-х, тож до війни 2014 року наша країна підійшла з дивною географією дислокації військових частин, що відповідала радянським планам рухатися в бік Ла Манша. Так, за словами Віктора Кевлюка, на Донбасі, окрім прикордонних загонів, були лише окрема радіотехнічна рота в Міловому (Луганщина), зенітний ракетний полк С-300, який к 2010-му перемістили з-під Одеси в Авдіївку, база зберігання в Бахмуті та авіакомендатура в Краматорську.

Це ті уроки історії, вивчення яких потребує, на жаль, не чорнил, а крові...

Олена Зварич, для «Главкома»