Про «Радіо Свобода» та свободу слова

Мені завжди більше боліло за свободу слова та медіа у нас в Україні, ніж десь в Америці. Через це я вчора дещо саркастично відреагував на новину про закриття «Голосу Америки» та «Радіо Свобода», і навіть зачепив особисто Олексія Мустафіна, про що шкодую (те прикре речення я відразу видалив, як тільки усвідомив це). І щиро у нього перепрошую.

Звісно, мені не все одно, що відбувається з медіа в інших країнах, особливо з тих, які тісно пов’язані з Україною, зокрема й медіа в США.

Я не слухав «голоси» в радянські часи. Так, ми хлопцями знали, що є такі антирадянські радіостанції, навіть шукали їхні хвилі, але це все була забавка, а не справжня цікавість новинами.

Моє щире знайомство з «Радіо Свобода» сталося під час війни за незалежність у Чечні (Ічкерії). Саме на її радіохвилях я дізнавався новини про події там, про героїчний спротив генерала Дудаєва. Адже в ті часи ані російські, ані українські офіційні джерела не давали об’єктивних новин про цю війну.

Проте з журналістами «Радіо Свобода» я познайомився набагато пізніше, коли працював у профспілці. Наприклад, Володимир Притула був одним із тих, хто від початку допомагав нам розбудовувати осередок Незалежної медіапрофспілки України в Криму. І більшість членів кримської профспілки зберегли свою відданість незалежності журналістів і України.

Тож так, закриття «Радіо Свобода» чи «Голосу Америки» справді завдасть шкоди свободі слова в країнах, де з цією свободою існують проблеми. Саме тому мене і зачепила вчорашня реакція багатьох українських колег. Адже ця реакція свідчить не тільки про солідарність, а й про те, що у нас існують серйозні проблеми зі свободою слова. Існують давно і системно, попри всі офіційні заяви про розбудову демократії. І ці проблеми з’явилися не з початком війни.

Як так трапилося, що ми стільки років боролися за свободу слова, здолали «темники» часів Віктора Медведчука та утиски свободи слова часів Віктора Януковича, але сьогодні визнаємо, що закриття «Радіо Свобода» — це і про Україну? Чому ми досі змушені покладатися на те, що правду про наші внутрішні події ми досі слухаємо на «голосах», а не очікуємо її в новинах «Єдиного марафону»?

Переконаний, для багатьох колег відповідь очевидна, і більшість із нас знає, «що не так»: ми мало боремося за свободу слова та журналістів у власній країні.

Так, у нас завжди є вагомі причини для цього. То треба було остаточно подолати кучмізм, потім повалити мафію Януковича, далі був романтичний період «революційної доцільності», потім боролися з російською дезінформацією, а зараз узагалі повномасштабна війна і воєнний стан. Якось поступово наша радикальна боротьба за свої права почала розмиватися, стала «не на часі».

Ми перестали влаштовувати страйки, виходити на мітинги, робити різкі заяви. Хоча заяви ще бувають, але далі цього справи вже не йдуть.

Більшість журналістів спокійно сприйняли закриття так званих «проросійських телеканалів» ще перед війною. Але проблема була не тільки в тому, які інформаційну політику вони вели, а й у тому, в який спосіб ці телеканали були закриті. Потім з обуренням, але теж «проковтнули», коли викинули з ефіру Т2 телеканали «5-й», «Прямий» та «Еспресо» (їх ніхто б не зміг назвати проросійськими й близько, але ж досвід у влади вже був). І досі невідомо, хто і на яких підставах це зробив, досі ніхто не притягнутий за це свавілля до відповідальності.

Стало вже нормою, що медіа можна закрити рішенням РНБО, без жодного суду та розгляду доказів.

Стали нормою обмеження для роботи журналістів на лінії фронту.

Стало нормою, що на брифінг із головою держави можуть не допустити провідні медіа, і максимум, що ми бачимо в такій ситуації, це повідомлення в дужках самого медіа, в середині новини про подію.

Обмеження свободи слова, обмеження прав журналістів перестали бути новиною в Україні — і це наша головна проблема. Ми пристосувалися до ситуації, сприймаємо її як належне, хоча часом ще обурюємося проміж себе.

Але хіба тільки ми так робимо? Просто пригадайте ситуацію 25 років тому, як реагували на утиски свободи слова в Україні західні уряди. Закриття будь-якого українського телеканалу стало би приводом для гучних і різких заяв, тиску на українську владу і цілих кампаній із підтримки свободи слова.

Але тепер ситуація змінилася. Не відразу, поступово, але вони — західні уряди, фонди й інші — теж сприйняли аргументи про «революційну доцільність» чи «воєнний стан», і їхні голоси на підтримку українських журналістів та медіа ставали все слабшими.

Міжнародна федерація журналістів звітує про загальну тенденцію погіршення ситуації зі свободою слова по всьому світу, зокрема й у провідних демократіях.

Те, що зараз відбувається в США, це не щось раптове, як може здатися. Це ознака того, що американські еліти (і не тільки американські) більше не сприймають свободу слова як право поширювати різноманітні думки та ідеї. Навпаки, тепер це право сильного нав’язувати іншим свої думки та ідеї.

Власне, а чому ні, якщо це спрацювало в Україні, і вони все це бачили? Чому це не може спрацювати в Америці чи Європі, якщо це правильно запакувати. У нас під боротьбу з російською дезінформацією, а у них — із надмірним марнотратством. Адже і перше, і друге існують цілком реально.

Проте, щоб суспільство могло усвідомити різницю між боротьбою з дезінформацією та придушенням свободи слова під прапорами такої боротьби — хтось має про це голосно заявити. І вже замало робити це у фейсбуці чи якомусь медіа. Наближаються часи, коли знову доведеться виходити на вулиці. Звісно, якщо ми справді хочемо змін, а не просто поговорити про них.