Пиар для Трампа, успех для Украины. Что означает соглашение о недрах и как Киев победил давление США

"Угода про копалини", яка стала головною темою українсько-американських відносин, буде підписана.

Уряд вже ухвалив рішення про це, а "Європейська правда" опублікувала узгоджений Києвом та Вашингтоном текст угоди (також доступний текст угоди англійською мовою).

Документ не дає відповіді на усі питання.

Те, що сторони погодили зараз – це лише рамкова домовленість про створення спільного українсько-американського фонду; попереду – нові переговори про його функціонування.

Поза тим, із його підписанням найболючіший подразник у відносинах з адміністрацією Трампа тимчасово зник з порядку денного.

До того ж нинішня рамкова угода зафіксувала основні політично значущі параметри співпраці у сфері мінералів, яким нова "велика" угода має відповідати.

Чи є нинішня угода вигідною Україні? Коротка відповідь – так, однозначно.

Угоду в нинішній редакції точно варто було підписувати.

І це не було очевидним: ще кілька днів тому умови, що обговорювалися між командами, варіювалися між "поганими" і "катастрофічними" ("Євро.

Правда" бачила попередні драфти).

Те, що українські переговірники змогли переконати колег з Вашингтона у потребі змінити філософію документа – безумовне досягнення.

Окремо треба підкреслити: попри ці зміни, США також не лишаться у програші, а особисто Дональд Трамп отримає ґрунт для нових заяв про свої здатності досягати швидких угод навіть щодо складних питань.

А це для нього має особливу політичну вагу.

Виграє від цього також міжнародна безпека, яка зараз суттєво залежить від подій в Україні.

У цій статті "Європейська правда" розповідає, як тривали переговори про угоду та що означають її положення.

Джерело "рідкісноземельної саги".

Перші новини про те, що Україна та США почали переговори щодо угоди про мінерали, з’явилися рівно два тижні тому: 12 лютого міністр фінансів США Скотт Бессент приїхав до України, щоб особисто передати Володимиру Зеленському проєкт "угоди про партнерство", яка передбачає інвестиції у видобуток корисних копалин в Україні в обмін на подальшу допомогу.

Принаймні, так цю ідею змальовували у перших офіційних повідомленнях.

Це не стало несподіванкою для України.

Загалом ідея запропонувати США "щось" осяжне в обмін на подальшу американську підтримку України була очевидною і звучала на усіх брейнстормінгах про те, як діяти Києву після зміни американської адміністрації.

Не було секретом, що Дональд Трампа тяжіє до "трансакційної політики" і точно не допомагатиме ЗСУ суто через потребу "захищати демократію, спільні цінності" або щось подібне.

Головне було – знайти ту пропозицію, яка зацікавить президента.

За даними "Євро.

Правди", ідею використати у діалозі з Трампом рідкісноземельні мінерали порадив один з проукраїнських сенаторів-республіканців.

Банковій ця ідея "зайшла", її взяли в роботу.

Додатковій привабливості їй додавало те, що основні поклади рідкісноземельних металів, розвідані в Україні, розташовані на окупованих територіях.

Тож усе видавалося логічним: США допомагають звільнити ці землі, а Україна дає США заробляти на звільнених надрах.

Певною проблемою видавалося те, що насправді ніхто не знає напевно обсяг родовищ та вартість цих копалин – дані геологічної розвідки були ще радянськими, а для проведення нових досліджень треба спершу деокупувати Донбас.

Але коли з адміністрації Трампа пішли позитивні сигнали про те, що цей "діл" вартий уваги – у Києві сприйняли це як дуже важливий крок до успіху.

І точно ніхто не уявляв, якою буде зустрічна пропозиція, що надійде від американців.

До речі, саме через цю початкову пропозицію України Трамп спочатку постійно вживав у заявах слово "rare-earth", тобто посилався саме на рідкісноземельні мінерали.

Попри це, у жодному з проєктів угод про конкретно ці копалини згадок не було.

США відразу захотіли більше – усі копалини, що видобуваються в Україні, а також українську інфраструктуру.

Це було і в початковому проєкті Бессента, який категорично не можна було підписувати і який опинився у центрі протистояння між представниками України і США у Мюнхені ("Євро.

Правда" розповідала про це у статті "Копалини в обмін ні на що").

Після Мюнхена діалог не припинився, а його жорсткість лише зростала.

Із шантажем, але без боргу.

Зараз, коли угода нарешті узгоджена, можна розкрити деякі деталі переговорів, які стали дійсно безпрецедентними, але при цьому – як і любить Дональд Трамп – пройшли у справді стислі терміни.

Втім, головною особливістю стала не швидкість, а стиль ведення переговорів з боку нової адміністрації США.

Документ кілька разів писався з чистого аркуша ("Європейська правда" бачила кілька "нульових драфтів", доводилося чути про п'ять ітерацій).

Американці кілька разів змінювали свою переговорну делегацію.

Усі ці спроби об’єднувало те, що умови США щоразу були наперед неприйнятними.

Зокрема, від України вимагали віддати США частину свого суверенітету, права розпоряджатися надрами тощо.

При цьому Україна стикнулася з небаченим досі тиском і навіть шантажем з боку свого стратегічного партнера.

Так само, як було у Мюнхені, де підписання угоди зробили умовою зустрічі Зеленського із віцепрезидентом Джей Ді Венсом – надалі таким важелем стала зустріч Зеленський-Трамп.

У Вашингтоні чудово розуміли, що для України важливо провести переговори у Білому домі до того, як Трамп зустрінеться з Путіним, і використовували це на повну.

Доходило до прямих погроз наслідками на кшталт "ще 5 хвилин, і я дзвоню Трампу та кажу, що ви взагалі не хочете домовлятися з США".

Та й сам Трамп, що останніми днями часто зустрічався з журналістами, брав у цій грі активну участь у тиску на українську сторону – достатньо згадати абсурдне звинувачення Трампа у тому, що Зеленський "спав" і не зустрівся з міністром Бессентом.

Та ключовою проблемою всіх американських пропозицій стала вимога про те, щоб ця угода використовувалася для погашення "боргу" на суму допомоги, наданої американцями за три роки повномасштабної війни.

Цю ідею просував особисто Трамп – саме від нього лунали заяви то про 500, то про 350 мільярдів доларів, нібито наданих США Україні.

До речі, у самих проєктах угоди ці суми не звучали, але кожна з них передбачала – чи то прямо, чи то натяками – що суть угоди про надра полягає у відшкодуванні старої допомоги США.

Трамп хотів зробити це своїм козирем.

Мовляв, Байден роздавав гроші, а я – збираю.

Однак, як неодноразово пояснювала "Євро.

Правда", це було категорично неприйнятним.

І питання навіть не в сумі (звісно ж, Україна отримала від США багаторазово менше), а у принципі.

Згода України відшкодувати навіть частину допомоги, отриманої від США на засадах безповоротної, створювала би прецедент, що змусив би й інші держави-донори висунути подібні умови.

На щастя, таку позицію зайняв і офіційний Київ.

"Я не піду і на 10 центів визнання боргу.

Бо це створить прецедент, відкриє скриньку Пандори", – пояснив президент Зеленський 26 лютого, коментуючи узгоджений проєкт.

І дійсно, у підсумку американська сторона відмовилася від такої вимоги, що й розблокувало шлях до фіналізації тексту.

І це – не єдина поступка, якої домоглася Україна.

Збереження суверенітету та сумісність з членством у ЄС.

Попри те, що текст "угоди про мінерали" вже опублікований, деякі його положення варто пояснити.

Якби була необхідність коротко описати ключову зміну, що відрізняє усі попередні проєкти угоди від того, який пішов на підпис міністрів, то вона звучить так: змінилася філософія сенсу угоди.

Усі стартові американські пропозиції були про те, щоб обмежити Україну, перебрати до США деякі можливості, які зараз є в уряду.

А фінальний проєкт має на меті посилити Україну – і під час опору російській агресії, і після її припинення.

І йдеться не лише про декларовану в документі мету (що теж має значення).

Ще важливіше, що усі проєкти передбачали те чи інше обмеження українського суверенітету.

Наприклад, початковий варіант Бессента передбачав ексклюзивне право компаній з США на розробку нових родовищ.

Усі інші бізнеси (наприклад, європейські та українські) могли отримати ліцензії на розробку надр лише у разі, якщо жодного американського інвестора вони не зацікавили.

А фінальний "нульовий драфт", який зрештою переріс в узгоджену угоду, передбачав, що "Уряд України не має права продавати або передавати будь-які природні ресурси, що перебувають у державній власності, без згоди керівників Фонду" (це цитата з проєкту).

Тобто представник США мав отримати право визначати межі дій уряду України.

У фінальній угоді жодного з цих або подібних обмежень немає.

Тобто ця червона лінія витримана.

Ми не знаємо, які саме аргументи української переговорної команди зрештою спрацювали, але напевно одним із них було те, що Україна розпочала процес вступу до ЄС, а набуття членства накладає на нас низку вимог – наприклад, щодо прав доступу європейських інвесторів, – з якими ці норми навряд чи є сумісними.

Питанню євроінтеграції у погодженому документі приділена особлива увага.

Усі ці норми додані з ініціативи української сторони, свідчать документи у розпорядженні "ЄП".

Зокрема, йдеться про потребу "уникати конфліктів із зобов'язаннями України в рамках її вступу до Європейського Союзу", а також зобов'язаннями перед Міжнародним валютним фондом тощо.

Як і раніше, передбачається, що фонд, який створять Україна і США, буде наповнюватися за рахунок рентних платежів від видобутку копалин, включно з нафтою і газом; Україна перераховуватиме 50% цих надходжень.

США вимагали, щоб туди включити "усі державні об’єкти інфраструктури", що також було явно забагато, але зрештою зійшлися на формулюванні "інша інфраструктура, що стосується природно-ресурсних активів (таких, як термінали скрапленого природного газу та портова інфраструктура)".

Але головне – те, що це стосується лише нових об’єктів.

Уряд від початку пояснював американцям, що запровадження цієї норми щодо всіх надходжень України означатиме лише знекровлення бюджету, що вдарить передусім по обороноздатності, по фінансуванню ЗСУ.

Тому в США погодилися додати норму, яка кардинально змінює угоду.

Угода не зачіпатиме "теперішні джерела надходжень, які вже входять до складу загальних доходів бюджету України".

І, останнє, насправді ще важливіше.

Ця зміна, на відміну від описаних вище, відбулася не за останні дні, про це Україна та США домовилися ще минулого тижня.

Всупереч публічній риториці з боку Трампа і його команди, не йдеться про "репарації" з боку України, тобто гроші, які збиратиме фонд, мають на меті не поповнення бюджету США.

Головна мета – реінвестування зібраних коштів в українську ж видобувну та дотичну інфраструктуру та її захист.

Понад те, США мають лише допомагати – робити свій внесок у цей фонд.

Втім, є підстави припускати, що допомога з боку США буде надаватися передусім зброєю, а не грошима – але це якраз те, чого потребує Україна.

З цього випливає питання, яке вже звучить від багатьох з тих, хто прочитав угоду.

А навіщо це США?.

І дійсно, з описаного виходить, що американці пропонують Україні дуже вигідну угоду і більше не претендують на розплату за придуманими "боргами" тощо.

Нащо їм це?.

Ця відповідь складається з кількох складових.

По-перше, однозначно у плюсах залишиться особисто Трамп.

Президент США зараз опинився у непростому становищі.

Усі його внутрішні американські ініціативи та обіцянки забуксували.

Американські медіа смакують те, що за Трампа, попри його риторику, депортують навіть менше нелегальних мігрантів, ніж це було за Байдена.

Скорочення держслужбовців обернулося проблемами, тарифна війна так, власне, і не почалася, а тим більше не привела до успіхів.

На російсько-українському фронті, м’яко кажучи, тим більше не все райдужно.

Достатньо згадати про те, що під час кампанії Трамп обіцяв завершити війну за 24 години.

Для Трампа зараз дуже важливо "продавати" виборцям хоч якісь перемоги.

Те, що він досяг надзвичайно швидкого підписання угоди про мінерали, стане елементом цієї піар-кампанії.

А те, які саме там прописані умови, пересічного американського MAGA-виборця не надто обходить.

Важливо те, що угода є, а Трамп, що представляє себе "майстром швидких угод", довів свій імідж.

Жодних сумнівів, що від Трампа під час цієї піар-кампанії звучатимуть також речі, не надто пов’язані з реальністю та з узгодженими положеннями.

Наприклад, було б наївно сподіватися, що він відмовиться від риторики про "українські борги".

Але головне – те, що юридично на цій ідеї поставлений хрест.

До слова, у коментарях Володимира Зеленського щодо погодженого документа прозвучав натяк на те, що він цілком свідомий: ці речі звучатимуть і далі.

"Головне для мене було, що ми не є боржниками, що б не звучало у медіа – ні 500 мільярдів, ні 350", – додав він.

Друга складова – це американські бізнес-інтереси.

Утім, щодо цього у рамковій угоді немає визначеності.

Це переговірники лишили для майбутньої великої угоди про фонд.

Чи надасть вона якісь преференції американським інвесторам? Чи підуть кошти фонду у проєкти, що допомагатимуть їм експортувати копалини, видобуті саме американськими компаніями? Це – просто спекулятивні припущення щодо того, що може з’явитися на наступному етапі.

І тут дуже важливо, що нинішньою угодою передбачені зобов’язання врахувати умови членства України у ЄС.

Подальші домовленості мають перевірятися на відповідність праву ЄС, і це гарантує, що відверто дискримінаційного треша там не буде.

То що буде далі?.

Погоджена урядами угода про надра (офіційно, до слова, вона має зовсім іншу назву, "Двостороння угода про встановлення правил та умов інвестиційного фонду відбудови") – це не меморандум, а юридично зобов’язуючий документ.

Але єдине, по суті, зобов’язання, яке за ним беруть на себе Україна та США – це розпочати міжурядові переговори щодо нової угоди про Інвестиційний фонд відбудови.

А також – що ці переговори будуть відповідати умовам, описаним вище.

Такі формулювання, а також відсутність будь-яких обмежень суверенітету України дозволили написати нинішню, першу угоду так, що вона не потребуватиме ратифікації у ВР.

А от наступна, велика угода про фонд – має пройти ратифікацію, погодилися сторони.

І це теж добре, бо дає додатковий запобіжник від неприйнятних положень.

І, нарешті, Зеленський не приховує, що переговори щодо фонду будуть залежати від подальших домовленостей про безпеку та про умови миру з Росією.

Якщо цей мир взагалі буде.

"Ця угода може мати великий успіх, або може тихенько пройти.

Це ми розуміємо після моєї зустрічі з президентом Трампом", – додав щодо цього президент.

Зараз у документі є лише побіжна згадка про зв’язок цієї угоди із загальною безпековою рамкою.

Але вона є (і з’явилася в останні пару днів за наполяганням української сторони).

Таким чином Київ вирішив створити для Трампа і його команди стимул.

Кращий тиск на Путіна – кращі умови щодо надр.

Інше питання, чи буде цей стимул достатнім у великій геополітичній грі, де ставки для усіх сторін – надзвичайно високі.

Але, напевно, зайвим він не буде.

Автор: Сергій Сидоренко,.

редактор "Європейської правди".