Жоден солдат не мріє про війну․ Історія військового, який повернувся на фронт після ампутації

"Ми хотіли бути військовими, але не хотіли, щоб була війна", – це слова захисника України Олександра Мусія, який ще у школі вирішив, що хоче стати військовим. У 2015 році чоловік вступив до Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, що у Львові.

Олександр освоював професію, коли в Україні вже тривала війна. У 2019 році він закінчив навчання й відправився на службу. Однак тоді навіть подумати не міг, що вже за кілька років воюватиме вся країна, кожен боротиметься за те, щоб знову жити під мирним небом.

Спочатку Мусій був командиром взводу, згодом став командиром роти. Вже під час повномасштабного вторгнення захисник отримав складне поранення, внаслідок якого втратив праву ногу. Однак на цьому його служба не закінчилася. Олександр міг залишитись вдома, разом із дружиною та маленьким сином, але він повернувся на фронт й зараз служить на Сумщині.

Як під час реабілітації Олександр відкрив власну справу? Чому вирішив повернутися на службу? Яка ситуація з протезуванням в Україні зараз? Всі ці та багато інших важливих питань ми обговорили у рамках проєкту "Краса в незламності".

Проводив штурмові дії зі своїм підрозділом, – поранення у Харківській області та реабілітація у Superhumans

Це сталося 5 травня 2022 року. Тоді Олександр ніс службу в Дергачівському районі Харківської області.

Бувши командиром роти, я разом зі своїм підрозділом проводив штурмові дії. Поранення отримав вже у населеному пункті,
– пригадав Олександр.

Тоді на етапі формування перебував реабілітаційний центр Superhumans, в який Олександру вдалося потрапити на протезування.

Я вирішив скористатися їхніми послугами. Мені сподобалась швидкість надання цих послуг, все відбувалося на дуже високому рівні. Фахівці там стараються зробити все максимально швидко та якісно. Дуже зручно, що в будь-який момент можна звернутися за допомогою,
– поділився захисник.

Зараз Superhumans працює не лише з протезуванням, а й з іншими видами поранень: слуховими, зоровими, психологічними тощо. Це один з тих українських центрів, які щоденно допомагають нашим захисникам повернутися до цивільного життя.

Олександр Мусій на службі / Фото з особистого архіву захисника

Зайти в маршрутку і вийти з неї – це справжній виклик, – про проблему інклюзивності наших міст

Олександр тривалий час жив і проходив реабілітацію у Львові. І під час цього зіткнувся з багатьма труднощами.

"Якщо ходити на милицях, то перешкод є багато. Найбільше втомлюються руки. Багатьом хлопцям важко дається бруківка, будь-які схили, спуски. На протезах легше пересуватися асфальтом. Більшість пандусів, які в нас є, не прилаштовані для людей з інвалідністю. Їх здебільшого роблять для того, щоб людям з дитячими візочками було легше. Навіть у нових житлових комплексах, які будують зараз, не продумуються ці деталі так, як хотілось би", – підкреслив захисник.

Для людей з інвалідністю дуже важливим є також питання транспорту. Хлопцям і дівчатам, у яких немає кінцівок, пересування громадським транспортом дається дуже не просто. Зайти в маршрутку і вийти з неї – це справжній виклик,
– наголосив Олександр.

На проблемі інклюзивності міст постійно наголошує й ветеран Олександр Терен, який вже став відомим у публічному просторі. Він запустив ютуб-проєкт "Відвал ніг", де перевіряє українські міста на інклюзивність та на власному прикладі показує, що нам потрібно змінювати.

"Відвал ніг" у Львові: дивіться відео онлайн

Важко підтримувати бізнес в умовах війни, – як відкрив кав'ярню під час реабілітації

Олександр, як справжній львів'янин, обожнює каву. Ідея про відкриття власної кав'ярні зародилася дуже спонтанно, під час проходження реабілітації. Реалізувати такий задум Олександру допоміг товариш Роман.

Він пішов на курси баристи, бо ніхто з нас не вмів готувати каву, раніше ми лише куштували. Купили кавомашину і почали реалізовувати задумане,
– каже Олександр.

Чоловік зазначає, що під час воєнного стану підтримувати бізнес дуже важко. Найкращим періодом для кав'ярень є літо, а ось взимку робота просувається важче. Однак всі львів'яни та гості міста можуть посмакувати кавою від нашого захисника за адресою вулиця Городницька, 47Е.

Наш заклад називається "Одна друга" – одна компанія, два друга,
– пояснює Олександр.

Ба більше, ви можете завітати в "Одну другу" разом зі своїми домашніми улюбленцями, адже цей заклад є pet friendly.

Вона завжди поруч, – про знайомство з дружиною та сімейне життя

Олександр – не лише мужній військовий, підприємець, чудовий друг, а й турботливий чоловік і батько. У 2019 році на весіллі товариша він познайомився з дівчиною Анастасією. З того часу і розпочалася їхня історія кохання, яка переросла у сім'ю.

У подружньому житті для нашого захисника найважливішими є підтримка та розуміння одне одного. А у своїй дружині він найбільше цінує те, що вона завжди поруч. Анастасія вміє знайти правильні слова, щоб заспокоїти, відволікти коханого від того, що йому доводиться переживати щодня. Натомість Олександр завжди знає, що вдома за ним сумують і чекають. Не лише кохана, а й первісток Дмитро.

Синочку вже три роки. Він ініціативний, завжди добивається свого. Він дуже любить розглядати дитячі книжки, розмальовувати. А ще дуже любить яблука (сміється – 24 Канал). Біля нашого будинку є яблуневий сад, куди Дмитро часто тягне маму. Бере там яблуко й повертається до хати,
– поділився Олександр.

Олександр Мусій з дружиною і сином / Фото з особистого архіву захисника

Я присвятив цьому все життя, – чому Олександр вирішив повернутися на фронт після поранення

Поранення Олександра дозволяло звільнитися з військової служби, однак він не зробив цього. Після лікування та реабілітації вирішив повернутися до побратимів і продовжити боротьбу.

Я присвятив цьому все життя. І ця війна забрала в мене набагато більше, ніж здоров'я,
– підсумував військовий.

"Я не знаю, чому людям треба шукати причину для того, щоб боротися. Треба просто виконувати свою роботу, бо від того, що ми будемо постійно думати над причинами, легше нікому не стане", – наголошує захисник.

Щодня кожен з нас має боротися на своєму напрямку, у своїй сфері: "Якщо є ветерани, які звільнилися, але все одно хочуть робити щось для країни, то чому б ні? Вони можуть працювати в суспільстві, формувати державу, в якій буде комфортно жити".

Здатися ми можемо у будь-який момент, але чим це закінчиться не для нас, а для наших нащадків, – це велике питання,
– наголосив Олександр.

Олександр Мусій з побратимом / Фото з особистого архіву захисника

Треба боротися за те, що є, – у чому зараз життєва місія Олександра

Захисник наголошує, що кожна людина має робити свою роботу настільки якісно, наскільки це виходить.

Треба боротися за те, що є, бо, якщо за нього не боротися, його не стане,
– підкреслює чоловік.

Суспільство має зрозуміти, що люди з інвалідністю є і будуть. Здебільшого це молоді люди, які вели активний спосіб життя і зараз не збираються ховатися. Треба розуміти, пояснювати молодшому поколінню. Діти не мають дивуватися, коли бачать на вулиці людей з інвалідністю, вони мають розуміти, що це нормально.

Ми не відрізняємось від інших, просто в нас є невеликий апгрейд, це і все. Так, ми хотіли бути військовими, але ми не хотіли, щоб була війна. Жоден солдат не мріє про війну,
– підсумував Мусій.

Олександр Мусій на службі / Фото з особистого архіву захисника

Олександр на власному прикладі доводить, що для захисту своєї країни від окупантів не потрібно шукати причини, змушувати себе йти на війну. А якщо ми не в армії, то маємо працювати для армії. Поки у нашій країні йде війна, по-іншому бути не може. Суспільство не має права забути про те, що за кожен день в Україні наші захисники віддають найдорожче – здоров'я та життя. І всі ті, хто не на фронті, повинні працювати для того, щоб наші військові повернулися до своїх сімей, у комфортне цивільне середовище, де їх поважають та цінують.