Військове перезавантаження України. Якщо Україна отримає належну допомогу, у 2025 році на путіна може очікувати крах – Ендрю Таннер

Про Україну та науку інституційних змін. Чи потрібна додаткова мобілізація

Боротьба України на місцях після приходу до влади Сирського у 2024 році, схоже, визначалася ретельним управлінням ресурсами. Він перейшов від позиції Залужного "утримувати лінію фронту за будь-яку ціну" до позиції територіальної оборони, яка має на меті максимально виснажити ресурси Москви, що дасть Україні найкращі шанси для проведення серії потужних контрнаступів у 2025 році, які приведуть її до перемоги. Такий підхід дуже нагадує геймерську стратегію в реальному часі, що використовує техніку "лічильника повзучості".

За останній рік я бачив, що Україна відступає набагато охочіше, ніж у 2023 році, і при цьому завдає пропорційно більших втрат противнику. Це свідчить про свідомий стратегічний вибір, причому розумний, навіть якщо він призводить до помилкових заяв експертів про те, що московське вторгнення набирає обертів або що українська оборона просто руйнується.

Обмежений контрнаступ на кшталт Курської кампанії був необхідний у 2024 році, щоб запобігти повільному зміщенню фокусу уваги світу від України під впливом певних інтересів. Вона також довела, що українські сухопутні війська здатні на більше, ніж у 2023 році. Як доказ концепції, вона тепер безпосередньо пов'язана з нещодавнім оголошенням про те, що Сухопутні війська України перейдуть на корпусно-бригадну структуру. Перезавантаження триває, і хоча прогрес нерівномірний, зміни настають.

Я не хочу применшити, наскільки важко зараз доводиться українським солдатам. Ефективна оборона території є неймовірно складним завданням, яке стає можливим лише завдяки тому, що бійці на передовій завжди проявляють максимальну гнучкість, навіть коли йдеться про відступ. Це складне завдання навіть за найкращих обставин, і багато українських солдатів надають переконливі свідчення про серйозні проблеми, які необхідно вирішити – і вирішити якнайшвидше.

Хороша новина полягає в тому, що найбільші проблеми в основному пов'язані зі стрімким зростанням чисельності української армії, і це можна виправити. Так, є некомпетентність і певна корупція, але не більше, ніж у багатьох країн НАТО, можливо, навіть менше. Якщо ви візьмете армію з 200 000 професіоналів і збільшите її за рахунок мобілізації до мільйона, то сотня діючих бригад і еквівалентна кількість нефронтових формувань будуть демонструвати різну якість. Особливо, якщо ви втратили близько ста тисяч пораненими або вбитими, що становить від чверті до третини від початкової чисельності професійної армії.

Процес розбудови Збройних сил України не був ретельно спланований і керований. Він був неймовірно ситуативним, а сухопутні війська складаються з безлічі напіввідокремлених родів військ: десантно-штурмові війська, морська піхота, Національна гвардія, тероборона, регулярні війська – і це лише найбільші з них. Значна частина нинішніх Збройних сил України органічно розвинулася за ініціативою команди керівництва, підтриманої цивільними фінансами. Ця гнучкість допомогла розбити початкове російське вторгнення, але також ускладнює організовані контрнаступальні дії.

Армія США утримує величезну установу під назвою TRADOC – Командування тренувань і доктрин, яке розробляє узгоджені стандарти і практики, а також навчальні програми, щоб навчити всіх солдатів говорити спільною мовою. Наскільки мені відомо, в Україні не було ні часу, ні підтримки для створення чогось подібного. Більшість українців мають базову військову підготовку, тому курси перепідготовки для мобілізованих можуть бути відносно короткими, проте якість навчальних центрів різниться.

Нещодавно, за наказом Сирського, навчальні курси були покращені й подовжені до шести тижнів – не так багато часу, але краще, ніж чотири. Але не так багато можна зробити з системою, яка, як повідомляється, все ще залишається, як і більша частина системи охорони здоров'я ветеранів, глибоко радянською.

Кожного разу, коли експерт наполягає на тому, що Україна просто повинна мобілізувати більше людей, слід пам'ятати, що якщо ви вкладаєте великі гроші в несправну машину, все, що ви робите, – це марно витрачаєте обмежені ресурси.

Бригади вже несуть відповідальність за основну частину найбільш важливої підготовки, частково тому, що це дозволяє солдатам працювати за фахом зі своєю командою, але також і тому, що це дозволяє уникнути проблем з якістю. Навчання солдатів за кордоном – це ще один спосіб обійти проблему тренувальних центрів, але такі можливості обмежені. На жаль, це означає, що будь-яка погано керована бригада може отримати неналежно підготовлених солдатів.

З'ясування того, які бригади добре керовані і чому їхня культура працює, є величезним викликом, головоломкою, яку я міг би вивчати роками, якби знав, як отримати фінансування. Потрібно отримати як кількісні, так і якісні дані, а потім сплести їх у цілісну систему. Але навіть коли ви з'ясували, де потрібні зміни, втілити їх у життя – це вже зовсім інший виклик.

Радянський спадок залишив Україні неймовірно скриплячу бюрократичну систему, яку країна повільно долає шляхом невпинного оцифрування та децентралізації. Корупція стає складнішою, коли все робиться через додатки, за умови наявності відповідних запобіжників, і чим менше капіталу зосереджено в одному місці, тим менше стимулів для олігарха взяти все під контроль. Також добре, що солдати тепер можуть просити про переведення – це має допомогти поганому керівництву, за умови, що запити залишатимуться в таємниці принаймні до отримання наказу про переведення.

Найефективніші українські бригади навчилися набирати особовий склад безпосередньо після того, як зарекомендували себе як такі, що ефективно тренують і розгортають свій особовий склад на місцях. Так само безпілотники стали невід'ємною частиною інвентарю кожної бойової команди, оскільки окремі командири почали співпрацювати з приватними стартапами для створення безпілотних підрозділів, які швидко переростають у батальйони. Найкращі практики поширюються горизонтально, без контролю з боку Генерального штабу в Києві чи оперативних командувань.

В Україні абсолютна вимога мати мінімальну кількість військових для прикриття великого фронту вимагала створення великої кількості нових бригад з нуля. Багато хто запитує, чому Україна робить це, а не посилює ветеранські формування, і найпростіша відповідь полягає в тому, що ви ніколи не зможете провести ротацію бригад, якщо не маєте незадіяного резерву, що становить щонайменше чверть, а в ідеалі – третину від загальної чисельності. Україна все ще не має достатньої кількості резервів, оскільки величезні ділянки фронту прикриває відносно невелика кількість солдатів.

Оскільки майже кожен підрозділ активно прикриває певну ділянку фронту, українські бригади змушені проводити внутрішні ротації. У військовій організації бригади складаються з батальйонів, які історично воювали як єдине ціле. Україна, як правило, формує бригади з ядром з трьох піхотних батальйонів, які підтримуються бронетанковими та артилерійськими батальйонами, а також кількома батальйонами спеціальних рот – розвідників, інженерів, протиповітряної оборони і так далі. Часто до складу бригади додається четвертий або навіть п'ятий батальйон легкої піхоти, що збільшує чисельність бригади.

Природно, що така структура дозволяє розділити всі активи на три або навіть чотири групи  – я зазвичай називаю їх бойовими групами, одна з яких, по суті, постійно неактивна, укомплектована лише третиною особового складу в очікуванні підкріплення. Це дозволяє особовому складу, який навчався разом, залишатися разом, а не розбиватися на менші групи і вливатися в нову бригаду в разі виникнення прогалин.

Як і в будь-якій іншій практиці, в будь-якому випадку є свої переваги і недоліки. Ветеранський підрозділ може швидко прийняти невелику партію новобранців і полегшити їхню адаптацію; або ж може сформуватися культура, яка розглядає нове м'ясо як фактично одноразове.

Підзвітність необхідна, але її важко гарантувати. Іншим природним результатом розгортання такої кількості бригад стали труднощі з координацією. Межі між зонами відповідальності можуть стати мертвими зонами, де жодна зі сторін не вдається до рішучих дій. Бригади здатні розгортати лише дві, можливо, три бойові групи одночасно, кожна з яких фактично є власним напівнезалежним організмом, що діє так, як колись діяли бригади у складі своїх материнських дивізій.

В принципі, це добре, але на практиці це залишає українські бригади з обмеженою здатністю підтримувати операції в глибині ворожої території. Командири бригад мають лише два підлеглих підрозділи, а це означає, що коли один з них бере участь у бойових діях, то задіяна половина його сил.

Природним рішенням, яке Україна випробовує з 2023 року, є надання найбільш компетентним бригадним командирам додаткових батальйонів для роботи з ними. Однак існують межі того, як далеко це може зайти, оскільки жорсткі когнітивні обмеження не дозволяють керівній команді керувати більш ніж п'ятьма або шістьма складовими частинами.

І саме тому, без сумніву, цього тижня Україна оголосила про перехід до формальної корпуснобригадної системи. Залужний вирішив проблему управління величезною кількістю бригад, більш-менш об'єднавши їх у сучасні Оперативно-стратегічні угруповання. Їхній розмір різко варіюється: та, що контролює більшу частину Донбасу, має завдання відстежувати близько сорока бригад.

У Курську вже більше трьох місяців ефективно керують набагато меншою кількістю бригад. Ймовірно, це був тестовий запуск нового стилю командування і управління, який буде широко застосовуватись.

Краще не зациклюватися на специфічній термінології – ті, хто закликає Україну формувати дивізії, отримують те, про що просять. Доктрина НАТО використовує корпус для управління рівнем організації, вищим за дивізію, але справа не в цьому. До 2025 року українські бригади мають бути об'єднані в групи по 10-12, причому на рівні корпусу керуватимуть не самими бригадами, а окремими бойовими групами, які вони вже мають у своєму складі. Вони можуть функціонувати як невеликі бригади, принаймні третина з яких має бути поза лінією фронту, щоб належним чином інтегрувати заміну і відпочити ветеранам.

Ті, хто звик до того, як працює НАТО, повинні пам'ятати, що змінюється не традиційна ієрархічна структура, а лише рівні, на яких все відбувається. В Україні відділення з 4-6 чоловік зараз виконують завдання, які колись виконували 10-13. Взводи, як і раніше, складаються з трьох-чотирьох передових відділень плюс ще одне, яке виконує завдання підтримки, але їхня чисельність наближається до 20, а не до 40 осіб.

Рота з п'ятьма-шістьма взводами і сотнею або близько того особового складу виконує ту саму функцію, яку виконували загальновійськові батальйони, прийняті на озброєння більшістю армій протягом останніх тридцяти років. Бойові групи існують для того, щоб налагодити співпрацю між кількома ротами, орієнтованими на виконання різних завдань, які працюють разом, щоб контролювати закріплену за ними територію. Кілька бойових груп можуть маневрувати разом, щоб застосувати бойову міць на ще ширшій території під наглядом корпусу.

Операції на рівні корпусу включатимуть координацію до кількох десятків бойових груп, розділених за призначенням – передовий ешелон, ешелон підтримки, ешелон резерву. Цей ешелон займається логістикою та оперативним плануванням, слугуючи центром взаємодії. Бригади стають, по суті, адміністративними формуваннями, як і їхні дочірні батальйони.

У такій організації немає нічого нового: історично армії завжди мали два різних, але паралельних режими функціонування: гарнізонний і польовий. Це одна з причин, чому військові прагнуть до єдиних стандартів у навчанні та доктрині – це дозволяє легко замінити один компонент іншим. Під час реальних військових операцій підпорядковані підрозділи одного командування зазвичай переходять під командування іншого.

Єдиною причиною, чому я колись просидів п'ять задушливих тижнів на півночі Луїзіани, було те, що підрозділ, до якого я був приписаний, отримав наказ надати кілька десятків тіл для спеціальної операції, де ми грали роль солдатів іракської армії, які працюють у складі бригади, що готується до відправки в Багдад. Це був досвід.

Є причина, чому я трохи болісно реагую, коли деякі спостерігачі починають говорити про те, скільки ще сил Україна повинна мобілізувати, щоб довести, що вона заслуговує на більшу західну допомогу. Якби кожному українському рекруту було гарантовано спорядження американського рівня і чотири місяці якісної підготовки перед першим відрядженням, більше людей підписали б контракт, не потребуючи мобілізації.

Бригада – нова 155-та механізована бригада ім. Анни Київської, здається, є чудовим зразком – повинна мати на озброєнні щонайменше тридцять танків, понад сотню бронетранспортерів і двадцять артилерійських установок, а також засоби протиповітряної оборони, інженерні, безпілотні літальні апарати та інші життєво важливі активи. Таким чином, українським силам загалом потрібно 3 000 танків, 10 000 БТР/БМП і 2 000 важких артилерійських установок і це не враховуючи мінометів, гранатометів та інших важливих засобів ураження.

Дайте Україні хоча б два десятки повністю оснащених, керованих і навчених бригад, і здатність домінувати на потрібному фронті в потрібний час повністю перекроїть карту конфлікту. Важливо пам'ятати, якщо ви хочете зрозуміти, що станеться у 2025 році, що майже в кожній кампанії, яку Україна вела до цього часу, вона тримала удар. Україна повільно нарощує потенціал, необхідний для проведення тривалої серії контрнаступів, коли ефективна сила Москви почне слабшати у 2025 році.

Кожен, хто знайомий з американським військовим теоретиком Джоном Бойдом, повинен знати про його теорію управління енергією, яка неймовірним чином систематизувала повітряний бій у двадцятому столітті. Безпосередньо працюючи з багатьма з тих самих концепцій, на які я покладаюся, Бойд визнав, що наявність енергії є єдиною найважливішою змінною, яка визначає, хто має перевагу в бою.

Територіальна оборона в поєднанні з грою на випередження є ідеальною відповіддю, коли ви стикаєтеся з чисельно переважаючим супротивником, який неухильно вичерпує свої запаси техніки, а у вас є багато виробничих ліній, що працюють. Людям справді варто втовкмачити собі в голову, що напад і захист не є чимось окремим, а доповнюють один одного.

Знову ж таки, я не намагаюся стверджувати, що все, що робить Україна, було мудрим, або що проблеми, про які повідомляють солдати, не є серйозними. Існує певний рівень деталізації, який ніхто, хто не має змоги безпосередньо спостерігати за діями бригад, ніколи не зможе достовірно сприйняти.

Не поспішати з виведенням морської піхоти з Кринок після того, як несподіванка від цього рейду минулої зими минула, було помилкою, про яку варто пам'ятати. Цього тижня "Українська правда" опублікувала чудовий репортаж про цю операцію, і на відміну від більшості журналістських матеріалів, в ньому було представлено повний спектр точок зору. Содоль – підлеглий Залужного, який, як і він, пішов у відставку за станом здоров'я – розробив непоганий план форсування Дніпра, але відмовився від нього, коли виникли цілком передбачувані проблеми з логістикою, які він не зміг належним чином спланувати. Перспективна операція, яку можна було б повторити, натомість знищила боєздатність добре підготовлених сил.

Можливі організаційні зміни в ЗСУ. Потрібно делегувати оперативне управління

Проблеми, на які вказують військовослужбовці, так чи інакше мають бути вирішені. Остаточне випробування лідерства Сирського відбудеться в середині 2025 року, коли Україна або зможе відступити, або знову зіткнеться з наступальними зусиллями. Варто зазначити, що лише через кілька місяців після того, як Сирський оголосив про припинення операції, поповнені бригади морської піхоти України повернулися на фронт, воюючи під Курськом, Покровськом та Кураховим. Я очікую, що 72-а механізована бригада, яка так само тяжко воювала, також з'явиться на фронті оновленою через кілька тижнів, якщо це вже не сталося.

Якщо все буде зроблено правильно, новий ешелон українського корпусу допоможе вирішити цю проблему за допомогою ефективної координації. Незрозуміло, як Сирський планує їх впроваджувати – я б запропонував, спираючись на досить обширні аспірантські дослідження з використання системної науки для покращення організаційних функцій, щоб вони були побудовані на основі перевірених лідерських команд, а не створені незалежно, а потім укомплектовані людьми, призначеними з бригадного командування.

Замість того, щоб призначати командира корпусу і призначати бригади, перейти до передачі найбільш ефективній бригаді на кожному фронті оперативного управління іншими бригадами, що знаходяться поруч з нею. Напівпідпорядковані бригадні команди позбудуться обов'язків активного управління бойовими діями і зосередяться на підготовці та логістиці, керуючи справами на рівні корпусу для бойових груп, які не перебувають на лінії фронту. Їхнє завдання – підтримувати боєздатність бойових груп, готових замінити виснажені активними бойовими діями.

Ви не хочете винаходити велосипед, щоб відповідати якійсь уявній ідеальній організаційній схемі посеред війни. Найкраще – повільна адаптація, заснована на оцінці перевірених практик. Існує лише обмежений набір змінних, на які будь-яка зовнішня сила може реально вплинути: Залужний, Сирський, хтось інший – не має значення. Інституційна інерція є реальною, і це здорова ознака того, що Україна, схоже, не просто слідує сценарію Другої світової війни, як того хочуть путінські генерали-орки.

Щоб створити наступальні сили, здатні прорвати фронт орків і досягти критично важливих оперативних цілей, реформи, що тривають в Україні, в кінцевому підсумку повинні створити структуру, здатну об'єднати зусилля сил, які часто будуть дуже розрізненими. Мета полягає не в тому, щоб розпочати класичний ударний наступ, який швидко зруйнує цільовий фронт. Замість цього командири корпусів повинні забезпечити, щоб загальний ритм і схема дій багатьох окремих підрозділів розміром з роту поєднувались саме таким чином, щоб поставити місцевого командира орків перед низкою неможливих дилем.

Найкращою історичною аналогією, мабуть, є Стоденний наступ, який прорвав німецький фронт у Франції влітку 1918 року. Це була безперервна серія боїв, які систематично знищували німецькі позиції у Франції та Бельгії, використовуючи ранній варіант тактики загальновійськового бою. Тепер, замість танків, провідну роль відіграватимуть безпілотники –  хоча танки Україні теж потрібні.

Москва відреагувала на стратегію Сирського майже в той самий спосіб, який потрібен Україні, якщо мій аналіз не помиляється. Замість того, щоб визнати, що спроба знищити Україну провалилася, окопатися і відновити сили своєї армії, щоб стримати неминучу відсіч України, путін застряг у класичній пастці ригідності. Щоб не визнати поразку, він повинен продовжувати наступ за будь-яку ціну. Його цільова аудиторія в цьому гамбіті – західні лідери, які бояться того, що може статися, коли режим путіна впаде.

Зараз він сподівається, що Трамп допоможе йому вирвати технічну перемогу з пащі гіркої поразки. путіну потрібні жадібні політики на Заході, які б прийняли його бачення конфлікту як такого, що невблаганно веде до апокаліпсису, якщо він не доб'ється свого.

Ось чому останнім часом вони описують підтримку України як "ліве" питання, тоді як прогресивна підтримка була до смішного слабкою, навіть підтримка припинення вогню, тому що все, пов'язане з війною, є сумним, а отже, поганим. Американська маскулінність, як така, про яку взагалі можна сказати, що вона існує, зруйнована, бо теревені шахраїв минулого покоління переконали мільйони безвольних бовдурів вдивлятися в свої пупки так само пильно, як одержимі цим Тейлор Свіфт чи Бейонсе. Всі ці знаменитості – лише продукт.

Американське суспільство не надто відрізняється від російського. Жодне з них ніколи по-справжньому не відмовлялося від егоїстичної манії величі та поклоніння владі заради неї самої. Як і Америка, остання московська імперія – це бомба сповільненої дії, яка, як сподіваються західні політики, вибухне за чиєїсь відсутності. Ракетний терор путіна на цьому тижні був розрахований на те, щоб змусити їх робити саме те, що робить занадто багато людей: турбуватися про те, що він може зробити з нами, замість того, щоб нагадати йому, що ми можемо зробити з його імперією, що вислизає.

Третя світова війна – це не просто перемикач, де всіх призивають і відправляють на фронт. Кожна велика війна – це серія дискретних подій, які лише в ретроспективі отримують довільні дати початку і закінчення, щоб історики могли легко оцінити успіхи своїх студентів, змусивши їх повторити зазубрені факти на іспиті.

Чому ж інакше Друга світова війна розпочалася у 1941 році для американців і радянських людей, у 1939 році для більшості нерадянських європейців, а для Японії і Китаю – у 1937 чи навіть 1931 році? Але глибинний крах крихкого порядку, що виник після Першої світової війни, однаково поглинув усіх. Відвертатися і вдавати, що лісова пожежа не охоплює вас, і рухатися в несподіваному напрямку – це гарний спосіб обпектися.

Відносини між Україною та США. Час спливає

Попри всю увагу, яку приділяють палацовим інтригам навколо Трампа, мало що суттєво змінилося, і, здається, нічого не зміниться ще близько двох місяців. До того часу це все ще шоу Джо Байдена, і незважаючи на те, що він нарешті дозволив використовувати далекобійну зброю на території росії, досі не повідомляється про масштабне переміщення нового озброєння. Україні потрібно щонайменше тисяча "Бредлі", і час спливає.

Будемо сподіватися, що Байден чекає на те, що його люди знайдуть спосіб забезпечити поставки всупереч Трампу, але також можливо, що ракетна істерика путіна буде використана для виправдання бездіяльності. Усередині країни Демократична партія зараз оцінює свої можливості, змушена відступити від звинувачень у фашизмі, які надихають їхню багату фракцію, тепер, коли ця риторика вимагає конкретних дій. Одне крило партії хоче зміститися вправо, щоб апелювати до так званих "братніх" виборців; воно шукає приводів для згортання американської підтримки України.

Нерозуміння того, що люди мають багато ідентичностей, які перетинаються, знову і знову збиває частину американського професійного класу зі шляху істинного. Майже боляче дивитися, як апологети олігархів (поки вони наші олігархи, чи не так?) у нібито ліберальних виданнях на кшталт The Atlantic сповнені рішучості звинувачувати всіх, крім себе, у тому, що вони програли Трампу цілком виграшні вибори, навіть з Гарріс в якості кандидата. Забавно, що дані, які зараз з'являються, показують, що її сліпе прагнення задовольнити заможних мешканців передмістя і сім'ю Чейні відштовхнуло від неї значну частину традиційної міської бази партії. Боже, який шок. Чудові поради ви всі отримали від своїх модних консультантів.

Стосунки з Європою. Диверсії путіна можуть зіграти на користь України

Я був би набагато песимістичнішим щодо шансів України, якби не те, що Європа вже перебуває під прицілом путіна, про що свідчить зростаюча кількість викритих останнім часом диверсійних актів. Частиною цього також може бути переслідування військових об'єктів і баз за допомогою безпілотників. Кібератаки, ядерне залякування – все це є частиною кампанії з формування громадської думки, до якої Москва завжди вдається перед початком війни.

путін зараз занадто глибоко вляпався, щоб здатися; на щастя, у нього немає можливості зробити більше, ніж вразити розрізнені цілі звичайними ракетами до того, як більша частина його армії буде розгромлена. Це зміниться, якщо він отримає хоч якийсь перепочинок. На щастя, більша частина Європи це розуміє, а решта бачить значні можливості для інвестицій в Україну в довгостроковій перспективі.

Європейські компанії вже відкривають виробничі лінії в Україні. В міру того, як українська протиповітряна оборона повільно вдосконалюється, все більше компаній прийде скористатися перевагами низьких трудових і матеріальних витрат. Це буде важка зима і наступний рік, але якщо припустити, що повернення Трампа мотивує власні інтереси достатньої кількості країн НАТО, більше з них повинні почати глибше копати свої запаси озброєнь. Незважаючи на балаканину в ЗМІ, я сумніваюся, що існує велике бажання змусити Україну погодитися на погану угоду лише тому, що так сказав Трамп.

Тихоокеанський регіон. Сі Цзіньпін з’їсть Трампа, як він це робить з путіним

Останнім часом на Тихоокеанському фронті все було досить тихо, хоча Філіппіни демонструють ще трохи свого унікального політичного дивацтва, коли члени уряду говорять про вбивство інших членів уряду. Боюся, що це не найкраща країна для того, щоб організувати захист Тайваню. У мене є сильна підозра, що одного дня Маніла побачить свій флот знищеним раптовою китайською атакою під час якоїсь суперечки за скелі в Південно-Китайському морі, через які обидві сторони постійно сваряться.

Це, разом з морською блокадою Тайваню, два кроки, які Пекін може зробити, щоб перевірити справжню рішучість США, зіткнувшись з іншою ядерною державою. На жаль, те, що станеться з Україною, станеться і з Тайванем, тому кожен день, коли США вагаються з наданням Україні того рівня підтримки, якого вона потребує і на який заслуговує, – це ще одна перемога Сі Цзіньпіна. Він з'їсть Трампа на сніданок, як він вже робить це з путіним.

Висновок. Так, це занадто багато для одного тижня. На жаль, надії на те, що українські бійці на місцях отримають значний перепочинок найближчим часом, небагато.

Але якщо допомога, якої вони потребують, нарешті буде надана, 2025 рік може стати роком, коли війна в Україні нарешті закінчиться. Коли настає крах, це здебільшого відбувається швидко.

Джерело