Буквально за кілька днів після того, як стало відомо, що президент Сполучених Штатів Джо Байден дозволив Україні використовувати далекобійні ракети американського виробництва для ударів по так званій суверенній території Російської Федерації, Володимир Путін підписав указ, згідно із яким затверджуються основи державної політики у сфері ядерного стримування
Про можливі зміни у ядерній доктрині Російської Федерації Путін повідомив ще влітку. Однак є абсолютно очевидним, що підписання указу саме після того, як Україна отримала нарешті дозвіл щодо ударів по суверенній території Російської Федерації, є черговим і важливим моментом для ядерного шантажу західних країн з боку Російської Федерації.
Варто нагадати, що в цій ядерній доктрині доданий момент безпосередньо пов'язаний із нинішньою російсько-українською війною та допомогою західних країн Україні. Говориться, що Росія може реагувати на агресію з боку будь-якої неядерної держави за участю або за підтримки держави ядерної.
Звичайно, на увазі мається те, що зараз західні країни рішуче заперечують сам факт своєї участі у російсько-українській війні й підкреслюють, що вони виключно допомагають Україні у нашому опорі російській агресії. "А от і ні, — ніби говорить їм Путін. - Ми вважаємо вас учасниками конфлікту, саме тому, що ви допомагаєте Україні у війні з Російською Федерацією, і в будь-який момент ваша участь у цій війні може бути перекваліфікована нами як безпосередня агресія проти Російської Федерації".
І в цьому, за великим рахунком, є сутність змін у новітній ядерній доктрині Російської Федерації. Також відповіддю на умови нинішньої війни є твердження, що ядерне стримування може бути застосоване при розгортанні потенційним противником засобів протиповітряної оборони, ракет середньої та меншої дальності, високоточної неядерної зброї та ударних безпілотників.
Читайте також: Масований обстріл: чого чекати далі?
Можна сказати, що будь-який факт у війні з Російською Федерацією може сприйматися її військовим і політичним керівництвом як привід для застосування ядерної зброї проти ворога. Адже ми з вами прекрасно знаємо, скільки вже було випадків, які б могли формально відповідати застосуванню ядерної доктрини Російської Федерацію.
Але тут є ще чимало питань, які так чи інакше залишаються без відповіді навіть після того, як Володимир Путін підписав цей документ. Одне з таких питань: "А що саме вважають територією Російської Федерації сам Путін та його оточення?". Адже зараз реакція російського керівництва у вигляді змін на ядерну доктрину пов'язана саме з дозволом бити по суверенні території Російської Федерації, суверенній з погляду Заходу.
А з погляду Російської Федерації суверенною є вся та територія, яка записана у російській конституції. Тобто у Володимира Путіна, у Федеральних зборів Російської Федерації, у громадян Росії, не має бути жодних сумнівів, що Донецька, Луганська, Херсонська, Запорізька області, згідно із конституцією, чи Автономна Республіка Крим, яка також оголошена суб'єктом Російської Федерації разом з окупованим Севастополем — все це Росія, а не Україна.
Але Збройні сили України неодноразово завдавали ударів, в тому числі й ракетами західного виробництва, по цих територіях. Варто нагадати хоча б про ракетний удар по Севастополю. І тоді виникає питання "Як в Москві будуть характеризувати ті чи інші дії України або будь-якої іншої країни проти Російської Федерації, коли сама суверенна територія Російської Федерації не виглядає підтвердженою?".
Є російська територія з погляду міжнародного права, і в цій ситуації дозволи союзники в Україні використовувати їхню ракетну зброю для ударів по окупованій території є цілком логічними. Є територія Росії з погляду російського конституційного права, і в цій ситуації росіяни мали б саме так реагувати на удари по Криму чи Донбасу, як на удари по Курській області Російської Федерації чи іншим російських регіонах, приналежність яких до Росії ніким не ставиться під сумнів. Є території, які фактично знаходяться під контролем Російської Федерації, і такі, які Росія вважає своїми, згідно зі змінами у власній конституції. Я маю на увазі ті частини Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької областей України, які зараз не перебувають під контролем Російської Федерації, і виведення українських військ з територій яких продовжує прагнути президент Путін як умову для проведення перемовин між Росією й Україною для завершення війни.
Читайте також: Ядерний щит України: реальність чи фантазія?
Яким чином Москва буде схарактеризувати агресію будь-якої іншої держави проти себе, коли вона сама не може визначитися із власним сприйняттям своєї суверенної території? І це не просто питання, яке б мало демонструвати нам усю облудність російської пропаганди. Це питання, яке нагадує, що і сам Путін загнав себе в таку кількість політичних пасток, з якої неможливо вибратися в стані здорового глузду. І можливо, це пояснює, чому російський очільник врешті-решт втратив здоровий глузд.
Тому тепер на Заході будуть тільки гадати, чи мова йде про реальний ядерний пропагандистський шантаж з боку Російської Федерації, чи мова йде про реальне рішення російського президента в певний момент застосувати ядерну зброю, і про пошук Путіним приводів для застосування такої ядерної зброї.
Але проти кого? Проти України або проти цієї ядерної держави, яка надала Україні можливість обстрілювати ракетами власного виробництва суверенну територію Російської Федерації?
Тобто мова йде про те, чи дійсно Володимир Путін готовий до реального конфлікту із країнами-членами НАТО.
На всі ці питання немає жодної реалістичної відповіді, але абсолютно очевидно, що ядерний шантаж, інституціалізований Путіним зовсім невипадково саме зараз, буде використовуватися російським очільником в перших же, я б сказав, телефонних розмовах, в перших контактах із новообраним президентом Сполучених Штатів Дональдом Трампом. Щоб у Трампа не було жодних сумнівів: якщо він не поступиться Путіну, мова буде йти не про російсько-український конфлікт, а про справжню ядерну війну, з якою, як ми розуміємо, Трамп та його оточення не бажають мати жодної справи.
Про автора. Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.