Пам’яті бійця херсонської тероборони Юрія Половʼюка

Кілька днів після його загибелі рідні не могли дізнатися про долю захисника

Юрій Половʼюк не проходив службу у лавах ЗСУ, не мав військової професійної підготовки, не мав військового досвіду. Але у перші дні широкомасштабного вторгнення РФ став на захист Херсонщини як солдат 2-ї роти 194-го батальйону 124-ї окремої бригади Херсонської ТрО.

Юрій загинув 1 березня 2022 рокуу Бузковому парку Херсона, що став одним із символів відданості і сміливості у кривавій війні Росії проти України.

Чоловікові було 35 років.

Мама солдата, Лариса Михайлівна, каже, що син був добрим, справжнім. Народився 26 листопада 1986 року у селищі Білозерка. Жінка згадує, що в день, коли Юра з’явився на світ - вдарив перший мороз, повітря стало чистим, прозорим, світило сонечко.

Хоч після розлучення батьків Юра ріс в оточенні переважно жінок, він не став «м’якушечкою», був спокійним, врівноваженим. У класі 7-8, як і багато дітей в той час, захопився японськими мультфільмами - анімешками. Хлопчик не лише дивився, а й відтворював із пластиліну героїв, які йому подобалися. У мами збереглися кілька зроблених сином фігурок.

Ще у шкільні роки захоплювався радіотехнікою, читав спеціальну літературу, відвідував гурток радіооператорів та користувачів персональних комп’ютерів, був учасником та переможцем у районних та обласних змаганнях. Його керівником та наставником став Віталій Грозинський, який загине з ним в один день у тому нерівному бою проти росіян у Херсоні.

- Коли Юра навчався у школі, він відвідував радіотехнічний гурток, їздили на змагання. Мабуть, отого, чого не вистачало вдома чоловічого, додавав саме Віталік. А потім вже, коли Юра навчався у ліцеї і коледжі, то він звертався до Грозинського за допомогою - з курсовими радився, просив роздрукувати матеріали для навчання, бо вдома ще такої техніки не було, - каже мама.

Лариса Михайлівна згадує, що Юра підлітком дуже полюбив музику гурту «Бі-2». Він завжди був при ділі, по вулиці не тинявся, вдома допомагав.

А ще мама згадує, як на випускних іспитах у 11 класі син складав історію і змусив нервувати класну керівницю Надію Іванівну. Юра зайшов з першою групою учнів, на листочку записав кілька фраз і сидів, чекав, не йшов відповідати. Коли його запитали, чи не потрібна допомога, то лише пояснив, що все знає.

Іспит приймав директор школи Антон Іванович, Юра вийшов відповідати.

- Перше питання відповідає, друге, Антон Іванович щось йому каже, а Юра починає своє доводити. Всі вже думають: все, Юру зараз завалить. Але він отримав тверду четвірку. За кілька днів був екзамен з хімії, зустрілися з Антоном Івановичем, кажу йому, що розумію: у Юри складний характер, він просто мовчазний, якщо на нього десь напором, він перемикається і не йде на контакт. А Антон Іванович відповідає мені: «Ой, я б не переживав за вашого Юру, ми на історії з ним так чудово порозмовляли, якщо він всі екзамени так буде відповідати, то ніяких проблем». І хімію, до речі, він теж на четвірку склав, - ділиться Лариса Михайлівна.

Згадує, що Юра не любив, коли на нього тиснули.

- Другий раз і вдома десь щось треба зробити, і ти квапиш його, а він стане - руки в боки і каже слово «нет» (не російською «нєт», а саме «нет»), і ще й посмішку розтягує, - згадує мама.

Після школи вступив до Херсонського професійного ліцею, здобув професію електромеханіка з ремонту та обслуговування лічильно-обчислювальних машин. Потім продовжив навчання у Херсонському політехнічному коледжі за фахом техніка-програміста.

Отримував освіту заочно, бо в родині працювала одна мама, а ще була молодша сестра - і на її навчання потрібні були гроші. Юра спочатку пішов у друкарню в Білозерці, потім охоронником у Херсоні. А вже згодом вирішив працювати у торговельному маркеті будівельно-господарчих товарів «Ґазда», що в центрі Білозерки.

- Ми порахували, що це вигідно, бо гроші на дорогу витрачати не треба - це квартал від нашого будинку, обідати можна і вдома буде. Так і зачепився в «Ґазді», пропрацював там понад десять років. А радіотехніка та комп'ютери залишилися хобі, - розповідає Лариса Михайлівна.

Щирий, небайдужий до інших, чесний, відкритий, добрий, спокійний, розсудливий. Так про нього кажуть друзі, знайомі. Поряд із ним люди почувалися комфортно, могли вільно висловлювати свої справжні думки і почуття, з ним можна було порадитися. У нього все по-справжньому, не було прихованих мотивів, не наслідував модні тренди і шаблонну поведінку лише тому, що так заведено.

На роботі був відповідальний і розважливий, старанний, ввічливий, добре ладив з оточуючими. Простодушність і легкість допомагали йому спілкуватися з колегами при виконанні робочих процесів, з керівниками організації, з покупцями при обслуговуванні.

Про те, що вибухи, які вони почули 24 лютого 2022 року, - це повномасштабне вторгнення, родина дізналася з новин.

Перші два дні Юрчик ще працював до обіду, потім заходив до мами, допомагав по господарству. Налякані і стривожені, розмовляли. А він заспокоював, казав вірити у краще.

- Ми не знали, що він пішов у ТрО. У військкоматі він перебував на обліку як придатний у військовий час. Думала, коли вже скажуть, що треба - то будемо вирішувати. Ми ж лишилися одні жінки, у мене батько після інсульту майже лежачий, я за ним доглядала, донька з маленькою онучкою, зять взимку перед війною поїхав на заробітки за кордон. У нас Юра був один чоловік. А він відповідав мені, мовляв, ні-ні, все нормально, поки ми ніде нічого не йдемо, - розповідає жінка.

Домовилися, що 26 лютого знову зайде допомогти по господарству. Та з 14 години почали розшукувати, на телефонні дзвінки не відповідав, потім зв'язок зовсім зник. Почалася паніка, бо його друзі теж не відповідали на дзвінки. І лише згодом дізналися, що їхня ватага записалися добровольцями у районному військкоматі і їх одразу відправили на Херсон.

Таня, рідна сестра Юри, зателефонувала йому 27 лютого. Спочатку не відповідав, а потім вийшов на зв’язок, і тоді вже все стало відомо. На питання, чому нічого не сказав, відповів: "Якби розповів, то ви б мене не пустили". Це було його рішення. А потім подзвонив ввечері, сказав, що все добре, і попросив передати теплі речі. Він же як був одягнений в останній свій робочий день: у комбінезоні робочому, кросівках, - у тому і пішов. А ще холодно було.

Мама зібрала теплі речі, кнопковий телефон, і 28 лютого передала машиною. Того дня Юрій зателефонував, запевнив, що все нормально - не голодні, у теплі перебувають. Тоді ще сказав, що вони, мовляв, у Комишанах, територію оглядають, не хвилюйтеся. Хоча насправді вони від початку були у Херсоні - базувалися в інтернаті.

На жаль, більше зв'язку не було... Про бій, що відбувся 1 березня, мати дізналася від друзів сина, яких зустріла в Білозерці. Про Юрчика ніхто нічого не знав.

- А 1 березня… Я не знала про бій, не знала нічого. Зранку він не вийшов на зв'язок. Розуміла, що зайнятий. Надіялась, що передзвонить пізніше. Йшла по селищу, і тут побачила хлопців, серед них Сергій, з якими був Юра. Боже, я підбігаю, за лікоть тримаю Сергія, в очі дивлюся, а він їх опустив додолу. «А Юра де, ви ж були разом», - запитую. А він каже: «Тьотя Лариса, там таке робилося, я не знаю, де Юра. Ми були на різних позиціях, з ним був командир, він його виведе». Ми потім дізналися, що Юра був у Бузковому парку, - каже жінка.

У те, що Юра загинув, віри не було.

- Коли мені сказали, що Віталік Грозинський загинув, то мене накрило, виплакалася. Прийшла додому, сказала доньці, що так тисне. Я перед тим борщ зварила, кажу: наллю собі 50 грам, вип’ю, може, розслаблюся. Випила ту горілку, борщем закусила, а сама сиджу і кажу доньці: таке враження, що я і Юру пом’янула. Донька у відповідь: «Що ти таке кажеш, будемо шукати».

Розшукували через кого тільки могли, хапалися за будь-які дрібні деталі. Рідні, друзі, знайомі, волонтери, колеги з Херсона, Музиківки, лікарні, морг, дирекція кладовища, СБУ. Ніхто не підтверджував загибелі.

- Це були найдовші дні у моєму житті. Якийсь постійний День бабака. Нічого не хочеться робити, хочеться лягти і померти, щоб тебе ніхто не чіпав. Кожен ранок треба зібрати себе докупи, підняти з ліжка. Змушуєш себе це робити. День заповнюєш турботами про старого немічного дідуся, маленьку онучку, Юрин будинок. Робота відволікала, - каже Лариса Михайлівна.

Про те, що Юра загинув, родина дізналася ввечері 5 березня. Знайома Оля Осіння, розшукуючи свого чоловіка, впізнала Юру по фото і прийшла розділити горе.

Він носив зачіску з довгим волоссям, як співак «Фагот». Потім, у морзі, це допомогло його впізнати. Та ще робочий комбінезон сірого кольору і бейджик «Юрій справжній майстер».

Поховати вдалося лише 7 квітня 2022 року - мама забрала тіло сина у Білозерку, щоб спочивав біля бабусі.

- Ми приїхали забирати тіла наших хлопців разом з Любою Даніловою: вона - свого чоловіка Дениса, а я - Юру. Дуже переживали, як привезти їх, бо росіяни перевіряли всі машини, і ми вже знали, що перед цим везли ховати у Білозерку чоловіка, який своєю смертю помер у сусідньому населеному пункті, то росіяни відкривали гроб, піднімали все, дивилися під тілом. Ми маски повдягали, щоб казати, що ковід, тіла були у пакетах. Поки Херсон проїхали, нас зупиняли тричі, потім ще двічі дорогою, - згадує жінка.

Коли Білозерка була в окупації, до них три рази приходили з обшуками: і до Лариси Михайлівни, і в хату поряд, де жив Юрин дідусь. Той переніс інсульт, і жінка попросила російського військового, щоб старенького не турбували.

- А росіянин, мовляв, «да-да». А як заходить в хату, відчиняє двері на кухню і каже російською: «Здраствуйте». А в дідуся такі очі здивовані: бачить же чужого у військовій формі. Дідусю сказали, що це знайомий, мовляв, приїхав, хотів побачити, як ми живемо.

Дідусеві не казали ні про війну, ні про те, що Юри більше немає.

- А дідусь же розумів, що онук не приходить, як він звик. У них навіть був свій ритуал вітання - у дідуся права сторона паралізована, і Юра, коли приходив, то навмисно брав саме праву його руку, і казав: «Добрий день». А той у відповідь каже: «Добрий», - і голову нахиляє та сміється. Дідусь довго чекав його, все питав: «А де Юра, а коли він приїде?» А я все відповідала, вигадала, що він поїхав у Залізний Порт, там новий магазин відкрили. А дідусь: «А коли він вже приїде?» Я пояснювала, що Юрі, мовляв, там сподобалося, він там лишився. Коли дідусь помер, я казала: «Тату, вибач, що брехала», - плаче жінка.

Нині вона живе під обстрілами - у хаті її батьків і дах, і вікна пошкоджені, прильоти постійно. Лариса Михайлівна доглядає хати та радіє, що донька з маленькою онукою зараз у більш безпечному регіоні.

А ще з нею залишилися спогади. Знаходить сили розповідати про сина журналістам - розуміє, як це важливо, хоч і боляче для неї. Вирішили от із будинку Юри забрати всі речі, знайшли брусок дерева, з якого Юра почав вирізати шаблю. Згадала, що передивлялася його папери і бачила - він собі ту шаблю замальовував. Романтик, світла душа, її хлопчик.

За свій подвиг, за жертовне служіння задля збереження Божого дару свободи і незалежності Юрій Половʼюк нагороджений медаллю «Хрест Свободи» Православної Церкви України. Посмертно.

На річницю визволення міста Херсона від окупації російських військ, за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Українському народові Указом Президента України Юрій Половʼюк нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Рідні тероборонівців, які майже голіруч вийшли захищати рідну землю від навали росіян і загинули 1 березня 2022 року в Бузкового парку Херсону та біля ліцею обласної ради, створили петицію про присвоєння захисникам звання "Герой України", яка вже набрала необхідні голоси та перебуває на розгляді Президента.

Вічна слава і пам’ять Захиснику!

Фото з родинного архіву

Вдячність за допомогу в підготовці матеріалу Ользі Грозинській