Як зупинити саморуйнівну силу та знайти духовну опору під час війни
Як зупинити саморуйнівну силу та знайти духовну опору під час війни

Як зупинити саморуйнівну силу та знайти духовну опору під час війни

Хочу звернути увагу на одне важливе, але часом небезпечне відчуття, яке особливо загострилося у багатьох українців з початком цієї війни, внаслідок тяжких життєвих випробувань і сильних душевних переживань.

Йдеться про надмірне почуття провини, яке насправді може зруйнувати впевненість людини, надломити її духовні сили, буквально, «з՚їсти» зсередини. Потрібно звернути на це увагу, аби змогти вчасно попередити у людини таке її «душевне самокатування».

В нормальних, звичайних умовах виправдане почуття провини є певним маркером, індикатором того, що щось не в порядку, щось зроблено неправильно і потребує виправлення: прощення, доброї справи тощо. Але нині, в час війни і великих втрат, це почуття все частіше набуває надмірної якості, бо наш розум мимоволі прагне відшукати причину всіх бід, виявити, хто коли і в чому помилився, провинився. І тут є два варіанти: або людина винить іншого, або самого себе.

Так, наприклад, хтось відчуває провину перед рідними та знайомими, бо виїхав за кордон, а хтось навпаки, винить себе, що лишився. Хтось звинувачує себе в тому, що робить недостатньо, «мало донатить», «небагато допомагає». Хтось не може собі простити того, що чогось «вчасно» не зробив, не сказав, бо не встиг. А хтось винить себе в тому, що вижив, коли зовсім поруч загинули діти… Перелік цих «провин» можна продовжувати, на жаль, дуже довго. Але не варто.

Замість надмірного «самозакопування», поглиблення почуття власної провини, шкодування за тим, що вже сталося, замість сліз, розпачу і печалі – дійте! З Богом дійте. Почуття провини – це неприйнята людиною відповідальність, а почати діяти – значить почати брати на себе відповідальність, зменшуючи непродуктивне відчуття власної провини.
Почуття провини, на відміну від почуття відповідальності, неконкретне, розмите, сповнене марних сподівань, воно позбавляє людину впевненості у собі, приносить почуття тяжкості та болю, спустошує, знесилює.

По суті, почуття провини – це агресія, спрямована на самих себе (аутоагресія), це самобичування, самознищення. І тут задача в тому, щоби цю деструктивну «енергію» перетворити на конструктивну – за допомогою дії, оновлення, виправлення.

В Біблії є багато прикладів щодо цього. Одним із них є притча про Закхея, який, як ми знаємо, був начальником митарів, римських збирачів мита і податків, яких ненавидів і осуджував місцевий народ. І ось він чує про Господа, хоче Його побачити, навіть залазить для цього на дерево (що зовсім не личить людині його статусу) і неочікувано удостоюється честі приймати Спасителя і навіть розділити з Ним трапезу.

Ця зустріч призвела до переміни Закхея: він усвідомив свою провину. Але як він поводиться? У своєму розкаянні Закхей не займається самоїдством, не рве на собі одяг, не посипає голову попелом, не «з՚їдає» себе зсередини. Він приймає відповідальність за свої гріхи і прагне виправити завдану людям шкоду: «Господи, половину добра мого я віддам убогим і, якщо кого скривдив чим, поверну вчетверо» (Лк. 19: 8 ). І Господь приймає таке його покаяння: «Ісус сказав йому: нині прийшло спасіння дому цьому» (Лк. 19: 9).

Надмірне почуття провини не приносить нам користі. Воно також не потрібне Господу: Бог шукає не за що нас осудити, а як виправити, очистити, ствердити у добрі! Пам’ятаймо про це.

Источник материала
loader
loader