Чи можливо діяти на користь суспільному інтересу, не порушуючи журналістських стандартів? Де закінчується саморегуляція та починається самоцензура? Які принципи допоможуть розслідувачам залишатися незалежними? Ці та інші питання обговорили учасники 16-ї Української конференції журналістів-розслідувачів.
До дискусії «Як досвід саморегулювання може впливати на контент журналістських розслідувань?» долучилися cтарша радниця з питань медіа представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Бетіна Ругієс, член правління RE:Cover Ukraine: A Peer-to-Peer Journalism Project Генрік Кауфгольц (Данія), омбудсманка новин у нідерландській системі Суспільного мовлення Марго Сміт, голова Наглядової ради Суспільного, заступниця шефредакторки «Детектора медіа» Світлана Остапа та журналістка-розслідувачка Тетяна Рихтун. Модерував захід журналіст Андрій Куликов.
Чи доречним є закордонний досвід саморегуляції для України у сфері розслідувальної журналістики? Бетіна Ругієс сказала, що міжнародні стандарти саморегуляції та журналістських розслідувань дають українським журналістам дуже гарні уроки. Але водночас кожна країна має свої підходи, історичний контекст і журналістські традиції.
«Зараз немає жодної іншої країни у світі, яка перебувала в стані війни під такими дезінформаційними атаками. Тож я не думаю, що якась країна здатна давати українцям хоча б якісь поради з цього приводу», — каже Ругієс.
Вона додала, що ОБСЄ моніторить 57 країн щодо дотримання свободи слова, але єдиного золотого правила для всіх немає.
Генрік Кауфгольц сказав, що саморегуляція — це слово, яке захищає журналістів і медіа від зловживання владою своїм впливом. Це спосіб самозахисту від численних правил, прописаних у статутах чи законах, що можуть обмежувати роботу журналістів.
Бетіна Ругієс і Генрік Кауфгольц
З попередніми спікерами погодилася Марго Сміт. За її словами, завжди треба бути обережними, коли йдеться про досвід інших країн, адже він не обов’язково має бути дотичний до України: «Не можна казати, що міжнародне право застосовується до будь-якої країни однаково, зокрема через ті обставини, що існують наразі у вашій країні».
Тетяна Рихтун розповіла, що власне початок обговорення саморегуляції є успіхом для України: «Ми маємо бути обережними в будь-якому разі, тому що до цього нас спонукає професія. Але добре, що Україна взагалі дійшла до питання саморегуляції. Не регуляцію нас згори державою, бо був уже етап, коли ми всі вимагали, щоб був закон “Про медіа” і там нарешті з’явилося поняття саморегуляції. Я згодна з паном Генріхом, що саморегуляція — це захист медіа від занадто впливової держави або від тих нав’язливих законів і стандартів, які можуть нам нав’язати всупереч стандартам професії».
Андрій Куликов порівняв ситуацію з терміном «саморегуляція» із цензурою: «В радянські часи цензура була заборонена, але оскільки ніде не існувало юридичного обґрунтування, що таке цензура, то фактично вона діяла. Тому ми ще багато часу будемо з'ясовувати, що ж таке — оця саморегуляція. Тим часом, на мою думку, в Україні є приклади дуже вдалої саморегуляції, і один із них — це Суспільне».
Голова наглядової ради Суспільного Світлана Остапа сказала, що в Україні правила саморегуляції мають застосовуватися і виконуватися: «На щастя, ці правила фактично інтернаціональні. Я прочитала з десяток кодексів журналістської етики різних країн, і плагіат — він і в Африці плагіат. Журналісти-розслідувачі тут не є якимось винятком. Ці правила захищають їх від тих самих судових позовів».
Вона розповіла, що на Суспільному існує багаторівнева система саморегуляції, існує редакційний статут, який прописано в законі. Окрім того, є редакційна рада, яка обирається з-поміж творчого колективу.
Про свою роботу розповіла і Бетіна Ругієс: «Свобода медіа — це головна мета нашого Офісу. Саморегуляція вважається найкращим шляхом підтримки цієї свободи. Такий підхід показує себе як один із найкращих заходів для того, щоб захистити права журналістів і вдосконалювати етичні стандарти. В реально вільному медійному середовищі медіа обов’язково подбають про себе через саморегуляцію, таким чином державі не буде необхідності втручатися».
За її словами, протягом останніх трьох років ОБСЄ спостерігає, що в багатьох країнах є спроби влади втручатися в роботу журналістів, тому простір вільних медіа звужується. Також є питання безпеки, яким люблять користуватися навіть політики високого рівня, обмежуючи журналістів.
Саморегуляція передбачає підзвітність і відповідальність медіа. Через цей механізм існує довіра до медіа. Якщо є спроби влади дискредитувати журналістів, то завдяки цій підзвітності завжди знайдуться люди, які стануть на їхній бік, адже побачать, що роблять журналісти, каже Ругієс.
«Необхідно розуміти, що деякі речі можуть бути табуйовані в одній країні та дозволені в іншій. Наприклад, у деяких країнах ЛГБТ-тематика абсолютно вільно обговорюється, а в деяких — ні. Ми бачимо заборону певних книжок, є багато журналістських розслідувань щодо діяльності певних екологічних активістів. Тобто це потрібно адаптувати для кожної країни. Таким чином дуже важливо досягти рівноваги між золотими правилами міжнародного права і національним компонентом», — пояснила представниця ОБСЄ.
Вона додала, що через розвиток штучного інтелекту, поширення мови ворожнечі та маніпуляцій на різних платформах потрібно переглянути всі етичні кодекси. ОБСЄ здійснює моніторинг у 57 країнах, тому заохочує міжнародну співпрацю, а також розробляє інструментарії для безпеки журналістів, щоб можна було розповсюджувати найкращі практики серед країн.
Генрік Кауфгольц сказав, що саморегуляція може бути на двох рівнях: для кожного медіа та для всієї індустрії загалом. Журналістам краще мати прописані правила, щоб їх не можна було інакше розтлумачити. Водночас їх потрібно робити короткими, бо, наприклад, у New York Times це книга на 120 сторінок, яку жоден журналіст чи фотограф не може носити з собою чи повсякчас тримати її у пам’яті. «Ці правила мають бути дуже чіткі, короткі, лаконічні, щоб ви, коли перебуваєте далеко від офісу, могли самостійно прийняти рішення», — каже журналіст.
За його словами, медіа мають усвідомлювати, що журналісти теж роблять помилки й мають їх виправляти. Рада преси у Данії, наприклад, може давати рекомендації або догани журналістам у разі помилок, але вони не призводять до конкретного покарання. Це не завжди розуміють люди поза межами медіаіндустрії.
«Іноді люди вимагали грошове відшкодування чи навіть певний термін ув’язнення. Коли я був омбудсманом, я теж не міг нікого карати, але я казав, щоб журналісти говорили читачам про помилку. Я думаю, що цього буває достатньо, але деякі репортери це ненавидять. І я думаю, що нам потрібна постійна, жвава дискусія про те, як саме формулювати ці стандарти», — розповів Кауфгольц.
Марго Сміт сказав, що найгірше покарання для медіа — це втрата довіри аудиторії. Потрібно знати, як деескалювати конфлікт між організаціями, роботу яких розслідують медіа та журналісти, щоб не доводилося одразу йти до суду.
«В Нідерландах, як і в Данії, журналіст — це вільна професія. Нам не треба проходити акредитацію, кожен може називатися журналістом, але ви маєте добровільно підписати етичний кодекс. Я погоджуюся, що ці правила можна прописати, як у власній компанії, на рівні спілки, так і на національному рівні. Якщо ці правила є, то показуйте їх, хваліться ними, щоб вони стали вашим щитом. Я теж як омбудсман не можу карати, але ми створюємо діалог. І якщо він не спрацьовує і люди хочуть викликати журналістів до суду — вони це зроблять. Якщо захочуть скористатися звітом омбудсмана — вони це теж зроблять», — розповіла Марго Сміт.
Андрій Куликов, Світлана Остапа та Тетяна Рихтун
Світлана Остапа розповіла, що наприкінці 2016 року ГО «Детектор медіа» почав проводити моніторинг телевізійних програм журналістських розслідувань, метою якого було дослідити якість контенту одного з найскладніших жанрів журналістики й сприяти покращенню та результативності роботи журналістів у цій сфері. Тоді робилася оцінка сюжетів за шістьма критеріями: актуальність теми, робота з джерелами, баланс, повнота інформації, візуальне й емоційне подання, усвідомлення етичних наслідків розслідування та відсутність мови ворожнечі. Якісний аналіз містив узагальнення експертів щодо тенденцій, якості та враховував також політичні інтереси власників каналів, на яких транслювали ці розслідування.
«Перед нашою конференцією я прочитала спеціально десь із десяток цих моніторингів. Пригадайте, тоді президентом був Петро Порошенко, і будь-яка наша критика журналістських розслідувань, навіть якщо вона була об’єктивна і робилася експертами, відразу натикалася на звинувачення в тому, що вони “порохоботи” або ми “порохоботи”. Хтось думав, що ми не мали права цього робити. Але я подивилася на це вже з позиції 2024 року і розумію, що ми мали право це робити й повинні були тоді це робити.
Зникли так звані журналістські розслідування, які створювалися для боротьби з політичними та бізнесовими конкурентами власників каналів. А ті, які мали високу оцінку, — живі й досі. Зокрема, 112-го каналу вже не існує, "Гроші" на "1+1" не виходять, а ведучий цього проєкту Олександр Дубінський сам зараз у слідчому ізоляторі. Але "Схеми" "Радіо Свобода", "Слідство.Інфо", "Бігус.Інфо" — незалежні розслідувачі залишилися. Весь цей час вони транслювалися на Суспільному, яке фактично стало платформою для трансляції цих розслідувань», — розповіла Світлана Остапа.
Вона додала, що й на Суспільному виросла ціла команда розслідувачів, яку зараз очолює Інна Білецька. Розслідувачі Суспільного також висвітлюють проблему корупції, охоплюють соціальні теми, а також воєнні злочини Росії.
«Як постійна глядачка і читачка журналістських розслідувань хочу від імені аудиторії сказати, що треба робити розслідування так, щоб ні в кого не залишалося запитань після їх перегляду: а чому ви вирішили проводити це розслідування? А чому ви зробили такий висновок? А чому ви взяли коментар саме у цієї людини, він справді експерт із цієї теми? А чому ви не взяли другу точку зору? А чому ви взяли інфу лише з одного джерела? А чи не маніпулює вами хтось, підкинувши флешку з компроматом? Таких питань може бути багато», — сказала Світлана Остапа.
Вона додала, що, ймовірно, зараз потрібен новий професійний аналіз журналістських розслідувань в Україні. Можливо, щоб це було не так болісно, такий аналіз має бути непублічний.
Тетяна Рихтун сказала, що саморегуляцію можна розділити на дві підтеми. Перша — це певна традиція українських журналістських розслідувань, коли будь-хто, незалежно від посади, може стати фігурантом розслідування. Але журналісти «бігають» за ними, щоб надати їм право на відповідь і зберегти баланс. При цьому варто враховувати, як розслідування вплине на подальше життя людини, особливо якщо до цього вона була непублічною.
А друга підтема саморегуляції — це етичні стандарти, які необхідні попри війну та кризи. «В Україні є не просто бажання журналістів дотримуватися цих етичних стандартів, а є структури, які дбають про те, щоб журналісти їх дотримувалися. Оскільки суспільство розвивається і колись буде перемога, ми будемо писати не тільки про корупцію, але й про історії людей, які будуть покращувати життя суспільства. Етичні стандарти, які вже є саморегуляцією, мають разом перетворитися на систему. Розслідування поширюються у соцмережах, і якщо читачу чи глядачу здається щось неприйнятним, мені здається, в медіа мали би з’явитися кнопки для звернення до Комісії журналістської етики або до омбудсмана, якщо він колись з’явиться. З одного боку, журналісти скажуть, що це обмежить їх, але з іншого — дасть нам додаткову довіру в нашої аудиторії», — сказала Тетяна.
Фото надані організаторами Української конференції журналістів-розслідувачів
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.