Люди з камерами та люди в камерах. Кілька абзаців до річниці вступу СРСР у Другу світову

85-та річниця вступу СРСР у Другу світову війну та, відповідно, початку таємно узгодженої з Третім Рейхом окупації Західної України, пройшла майже непоміченою; між тим це хороший привід згадати деякі способи маніпуляції з історичними матеріалами.

У книжці С’юзен Зонтаґ «Спостереження за болем інших» (пер. Ярослави Стріхи), загалом проникливому й захопливому есеї про природу фотографії, є такий пасаж:

«Якщо вважати автентичними тільки фотографії, які з’явилися внаслідок того, що фотограф був поруч у потрібний момент із відкритим затвором, то більшість фотографій перемоги не підпадає під ці критерії. Візьмімо, наприклад, підняття стягів на висоті, коли стихає битва. Славетна фотографія підняття американського прапора над Іодзімою 23 лютого 1943 року — це “реконструкція” фотографа Associated Press Джо Розенталя надвечір і з більшим прапором, бо перший прапор підняли ще зранку після захоплення гори Сурібачі. Так само знакова фотографія перемоги, де російські солдати підіймають червоний прапор над Рейхстагом, доки Берлін продовжує горіти, зроблена 2 травня 1945 року радянським воєнкором Євгеном Халдеєм, — також постановка на камеру.

З часом багато постановних фото перетворюються на історичні свідчення, хоча й не зовсім чисті — як і більшість історичних свідчень».

Підняття американського прапора над Іодзімою 23 лютого 1943 року

Навіть опускаючи те, що постановність світлини Розенталя небезпідставно оспорюється, маємо тут цікавий випадок хиткості узагальнень, авторка яких не враховує ширшого контексту.

Серед іншого, Зонтаґ розвиває думку, що фотографія вже за визначенням спотворює реальність, вихоплюючи лише її фрагменти, а «фотографувати — значить компонувати». В іншому місці Зонтаґ зазначає:

«Дивно не те, що багато знакових репортажних фото з минулого, зокрема частина найпам’ятніших світлин Другої світової, виявилися постановними. Дивно те, що нас це досі дивує й незмінно засмучує».

С’юзен Зонтаґ 

Власне, тут і вигулькує хрестоматійний диявол, що ховається в деталях. Можна проводити спільний знаменник під фото переможного підняття прапора солдатами демократичної країни та знімком військовиків однієї диктатури, що взяла гору над іншою диктатурою. Але дуже важко уявити, що президент США Гаррі Трумен наказує фотографові не допускати в кадр військових із тієї легендарної групи прапороносців за ознакою раси — наприклад, тому, що один із них українець за походженням (Майкл Стренк), а другий — представник корінного населення США (Айра Хейес).

А саме це і трапилося з фотографією Халдея. Як відомо, прапор на даху Рейхстагу 30 квітня 1945 року встановили уродженець Слобожанщини Олексій Берест, росіянин Михайло Єгоров і грузин Мелітон Кантарія. У редакторських примітках в українській едиції «Спостереження за болем інших» процитовано Ярослава Грицака: «...Знімок показали Сталіну. Сталін запитав, хто ці хоробрі вояки. Йому відповіли: росіянин та українець. Сталін відказав, що українця там не могло бути. Відтоді ця фотографія відома за підписом “Єгоров і Кантарія підіймають прапор над Рейхстагом”. Ті, хто виріс у СРСР, добре знають її з радянських підручників. На ній виховалися декілька поколінь».

Олексій Берест

Так, фотографія форматує реальність. Але так само і реальність форматує фотографію. Орвелівське «Хто володіє минулим — володіє майбутнім» — саме про це. Зонтаґ виходить із того, що і демократія, і тиранія дотримуються одних і тих самих правил. Проте там, де демократ якомога точніше реконструює подію, тиран не вагаючись чинить фальсифікацію, видаляє не тільки кадри, а й людей, фізично. Свою участь у Другій світовій СРСР почав з неправди й неправдою закінчив. І ця неправда досі жива, досі веде нові й нові легіони зомбі на нашу землю.

Чи будуть елементи постановки в наших переможних фото? Може й так, може й ні. Але це насправді неважливо. Бо перемога є істиною тільки для мерзотників. Для нас же — це засіб повернутися до нормального життя, де болю буде не більше, ніж у будь-якій мирній європейській країні.