Полонені українські журналісти: від Ради Європи до ООН

Оригінал публікації на сайті «Укрінформу» за посиланням

У Міжнародний день підтримки жертв катувань у Палаці Європи в Страсбурзі політики слухали українських журналістів та їх родичів. Ті свідчили про незаконні затримання, ув’язнення, тортури, яких зазнають їх рідні в російському полоні. Громадські організації просили членів європейських парламентів та дипломатичних представництв робити більше. Бо «дотримання міжнародного гуманітарного права» та «російське правосуддя» – це очевидні поняття-антоніми, а заклики «дозволити журналістами безпечно виконувати свою роботу» звучать гармонійно у Страсбурзі, але виглядають безглуздо ближче до лінії фронту в Україні. Безглуздіше лише порушувати питання про захист свободи ЗМІ на окупованих росіянами територіях. Вірніше, там таке навіть думати смертельно.

Утім, на дебатах-слуханнях у ПАРЄ «Журналісти-важливі: Заклик звільнити українських журналістів-полонених у РФ» можна було і говорити, і слухати, і навіть думати, як діяти далі. На дискусії побувала кореспондентка Укрінформу.

Ініціатива та учасники слухань

Ідея привернути увагу саме до полонених медійників належить членкині української делегації в ПАРЄ, заступниці голови Комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенії Кравчук. Вона колись сама працювала у журналістиці, а зараз є доповідачкою у справах журналістів у своїй політичній групі ALDE («Альянс лібералів та демократів за Європу»). Каже, що задум підтримали різні департаменти Ради Європи, а також представництво в Києві, де РЄ нещодавно запустила програму «Захист свободи слова та свободи медіа в Україні».

Дебати вийшли на високий політичний рівень. У президії, окрім президента групи ALDE в ПАРЄ Юліана Булайя та самої Євгенії Кравчук, розмістились президент ПАРЄ Теодорус Русопулос, а також заступник генерального секретаря Ради Європи Бьорн Берге. І несподівано, на наступний день після виборів вирішив прийти і сам новообраний генеральний секретар, швейцарець Ален Берсе. Українську сторону представляли Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Катерина Дячук, начальник відділу моніторингу свободи слова Інституту масової інформації (ІМІ), а також Наталя Богута, журналістка та колега ув’язненого в РФ Дмитра Хилюка, і Катерина Єсипенко, дружина журналіста Владислава Єсипенка, загратованого в Криму.

Від «Репортерів без кордонів» виступала Жанна Кавельє, керівниця відділу Східної Європи та Центральної Азії.

Новий генсек Ради Європи: «Можете розраховувати на мене»

Для початку слово взяв президент ПАРЄ, грек Теодорос Русополус, який нагадав, що він двадцять років працював журналістом та був у багатьох гарячих точках, зокрема в колишній Югославії. Він бачив зблизька своїх колег убитими та пораненими. «Мій перший урок, коли я кажу про війну, я згадую батька трагедії Есхіла, який написав: перша жертва війни – це правда. Саме це мета Путіна – вразити правду. Моя стародавня Греція дає нам ще один досвід – у древніх війнах того часу вбивали тих, хто приносив звістку. Вбити посланця, того, хто передає інформацію. Нічого не змінилось з того часу. Свобода слова завжди є першою ціллю, і завжди цей удар приймають на себе журналісти», – констатував Русопулос.

Обраний генеральний секретар РЄ Ален Берсе не згадував про свій журналістський досвід. Бо не має його, однак він є фахівцем з питань економічного розвитку та міграції, а ще дуже досвідченим швейцарським політиком. Як на політичного діяча, який обійме нову посаду лише восени, він був відвертим: «Після вчорашніх виборів для мене було важливо приєднатися до вас. Нам треба розробити нові перспективи. І не просто говорити про свавільні затримання журналістів, але і побачити, які кроки вперед ми зможемо зробити». Він нагадав, що взяв на себе зобов'язання створити робочу групу між усіма інституціями Ради Європи щодо українських проблем. «Ви можете розраховувати на мене на новій посаді», – пообіцяв Берсе.

Норвежець Бьорн Берге має великий досвід написання промов міністрам закордонних справ. Тож він говорив бездоганно про журналістів, робота яких є основою демократії та про їх важливість в контексті нинішньої війни. «У Раді Європи ми повинні робити все можливе для захисту ваших (журналістів – ред.) прав. І наша п'ятирічна кампанія за безпеку журналістів триває. Україна – одна з перших, де ми розпочали її початку весни цього року».

Берге також пообіцяв, що новий Реєстр збитків прийматиме заяви про злочини, скоєні проти журналістів та ЗМІ на території України.

«Ваші свідчення мають зробити нас ще більш рішучими», – підсумував Берге. І можливо, мав рацію.

Ув'язнення Владислава Єсипенка і Дмитра Хилюка. Свідчення

Катерина Єсипенко, дружина журналіста радіо «Свобода» Владислава Єсипенка, розповіла про арешт її чоловіка у березні 2021 року в Сімферополі після зйомок акції до дня народження Тараса Шевченка. Вона зачитала уривок із його заяви про обставини затримання та тортури: «Приблизно через годину мене привезли в якийсь підвал без вікон. У цьому підвалі співробітники ФСБ силою роздягли мене догола. Я колись читав, що у концтаборах нацистів, щоб жертва втрачала здатність до спротиву, також роздягали догола. Потім мене поклали на підлогу і на вуха надягли дві петлі, дроти, які йшли до предмету, схожого на армійський польовий телефон. Потім по дротах пустили струм. Біль був дуже сильний. Очі вибухали вогнями, а мозок ніби закипав. Від такого болю я ладний був зізнатися в чому завгодно і підписати будь-які папери. У перервах мене водили в туалет, давали попити води. Катування струмом змінювалося побиттями та співбесідами з ФСБ».

У лютому 2022 року суд першої станції в Криму засудив Владислава до шести років за гратами. Пізніше апеляційний суд «пом'якшив» цей вирок до п 'яти років колонії загального режиму. Зараз Владислав утримується в колонії міста Керч.

Катерина зізнається, що не існує книги чи методички, як бути дружиною політичного в'язня, проте зараз все її життя зосереджене на діях, спрямованих на найскоріше звільнення чоловіка з полону.

«3 березня 2022 року на подвір 'я будинку у Козаровичах, окупованих на той час РФ, до Дмитра Хилюка прийшли російські солдати. Вони наказали Дмитру та його старому батьку лягти на землю. Вони стріляли з автоматів біля голови Дмитра, провели обшук, натягнули шапки на очі обох полонених та відвели до промислових приміщень на території села», – розповідає Наталія Богута, колега ув’язненого в Росії цивільного журналіста.

За її словами, більше тижня обох тримали у різних підвалах, після чого батька Дмитра було звільнено, а його самого спочатку утримували на території Брянської області, а на початку травня, вже 2023 року, перевезли до Владімірської колонії №7, де він, за даними свідків перебуває і досі.

Жодних обвинувачень Дмитру Хилюку не було пред’явлено, натомість лист від Міноборони Росії на початку січня 2024 року вказує на те, що ця країна вважає журналіста військовополоненим і посилається на нібито дотримання нею Женевських конвенцій.

Представники Міжнародного комітету Червоного Хреста одного разу контактували з Хилюком. Це було ще у травні 2023 року. Важливо розуміти, що зустрічі ці відбуваються у присутності російських наглядачів із камерами, що унеможливлює реальне спілкування, адже полонені не можуть сказати нічого про нелюдські умови утримання. «Нам відомо, що він переживає і тортури, і побиття, приниження. На нього цькують службових собак, йому ламають ребра і відмовляють у медичній допомозі. Ми, журналісти-правозахисники, маємо визнати, що для таких, як Дмитро, зроблено недостатньо, що міжнародні конвенції, резолюції не мають ніякого впливу на країну-агресора, і тому настав час переглянути все те, що було зроблено для цивільних українців у полоні. Потрібні дії, спрямовані на звільнення журналістів з полону», – наголосила Богута.

Під час свідчень Єсипенко та Богути обличчя політиків дещо почервоніли. А Євгенія Кравчук каже, що навіть помітила сльози на очах декого з них.

Вбивчі цифри та факти

За даними Інституту масової інформації, від початку російсько-української війни з 2014 року заручниками російської влади побували понад 100 українських журналістів. Станом на зараз у полоні щонайменше тридцятеро (але це лише ті, про чию долю хоч щось відомо, часто Росія приховує інформацію). Серед них чимало журналістів з окупованого Криму, з окупованої частини Запорізької області, з Києва та Київщини. Усі незаконно затримані журналісти отримали тривалі терміни – від 14 до 20 років – за звинуваченнями в шпигунстві, тероризмі та державній зраді. Керівниця відділу моніторингу свободи слова Інституту масової інформації Катерина Дячук розповіла, в якому страху та невідомості живуть їхні родини.

«Ми спілкувалися також із журналістами, які побували в полоні. Вони розповідають, що росіяни, коли окуповували наші території, мали списки журналістів, списки активістів і списки патріотів. І в першу чергу, росіяни зачищали саме ці категорії населення. Що також може слугувати доказом злочину геноциду і потребує окремої міжнародної оцінки», – наголошує Дячук. Всі вони є цивільними заручниками, хоча Хилюка росіяни зарахували до комбатантів (особи, що беруть безпосередню участь у бойових діях – ред.).

Дячук закликала до конкретних дій: «Ми не можемо чекати, ми втрачаємо наших людей. Я закликаю вас провести реальне міжнародне розслідування, яке б мало юридичний статус. Це розслідування може бути підгрунтям для того, щоб російські посадовці понесли відповідальність».

Жанна Кавальє з «Репортерів без кордонів» акцентувала увагу на особливо важкій ситуації в Криму та тимчасово захопленому півдні.

«Більшість із 12 затриманих українських журналістів півострова перебувають в ізоляції, далеко від своїх родин. Наприклад, Ернес Аметов, якого у травні 2024 року перевели до в’язниці за понад 2300 кілометрів від Криму. Російська влада відмовляє затриманим у доступі до медичної допомоги. Це стосується, зокрема, Ірини Данилович, стан здоров'я якої різко погіршується, оскільки вона страждає на неврологічні проблеми, пошкодження мозку та втрату слуху» Утримують у невідомому місці та змушують робити публічні зізнання заарештованих у серпні 2023 року в Мелітополі чотирьох журналістів та адміністраторів телеграм-каналу.

Кавальє також нагадала, що Росія перебуває у найгіршій категорії країн у Всесвітньому індексі свободи преси. «Репортери без кордонів» закликають рішуче засудити жорстоке поводження із затриманими, звільнити їх усіх, або «принаймні, повідомити про всі поточні місця утримання під вартою, завжди поводитися з ув'язненими журналістами гуманно, дозволити Міжнародному комітету Червоного Хреста відвідувати журналістів у в'язницях, гарантувати ув'язненим журналістам медичну допомогу».

Що далі?

Про це ми поговорили окремо з уповноваженим з прав людини Дмитром Лубінцем. Він наголошує на головній проблемі зі звільненням журналістів – усі представники медіа перебувають у списках цивільних заручників. Згідно з Женевською конвенцією, жодних таких списків і не мало би існувати в принципі. Усіх мали б звільнити без жодних обмінів та умов. Але навіть якщо гіпотетично уявити такий обмін, то в Україні немає ні полонених цивільних росіян, а тим паче полонених російських журналістів. Ворогу ж, як відомо, начхати на всі конвенції та закони.

«У нас немає жодних інших каналів обміну для цивільних полонених, це ті ж самі канали, які ми застосовуємо, на які погоджується Росія. І на жаль, ми бачимо, що журналістів буде максимально важко повертати», – констатував Лубінець.

Так, звичайно, омбудсмен розуміє, що журналісти – ті, на кого росіяни полюють найпершими, а віддадуть, можливо, останніми. Тож він виклав кілька реальних кроків, які можна здійснити зараз. Насамперед, публічно і всюди заявляти про проблему. Цим повинні займатися як політики всіх демократичних країн, так і міжнародні організації.

Найпершим юридичним кроком має стати окремий документ, ухвалений спеціально по полонених журналістах. Почати, каже він, можна з Ради Європи, але далі рухатись через ООН.

«Я дуже хочу, щоб була окрема резолюція по журналістах. Цю окрему резолюцію повинні взяти за основу, прийняти на платформі Організації Об'єднаних Націй. Це наступний етап. І одразу прописати, що Російська Федерація повинна терміново, беззастережно, без жодних умов повернути на територію України або на територію будь-якої третьої країни всіх представників журналістської професії по списку такому, до такого-то періоду», – пояснив Лубінець.

Він наголосив, що росіянам треба давати дедлайни та прописувати подальші чіткі кроки, їх відповідальність у разі невиконання. Він також висловився за посилення реальних санкцій: «Як людина, яка напряму з ними спілкується, я бачу, що росіяни сприймають лише сильні, жорсткі аргументи. Коли буде дедлайн, хто буде відповідальний, і як саме? Якщо не повернули, отримуєте додаткові санкції, обмеження на нафту, газ, але дієві, справжні, не на папері».

Щодо резолюції на рівні ПАРЄ рух почався буквально на наступний день після дискусії. Євгенія Кравчук повідомила, що бюро ПАРЄ вирішило за пришвидшеною процедурою розпочати підготовку до окремої Резолюції про полонених журналістів. Відповідну доповідь готуватиме комітет культури та юридичний комітет, вже у вересні розпочнеться робота. «Я дуже хочу, щоб ми одразу провели спільні слухання, запросили туди представників різних міжнародних організацій. Я сподіваюся, ми зможемо знайти когось, хто з українських журналістів, кому вдалося повернутись і розповісти. Тому що свідчення мають вагоме значення», – каже вона.

Тільки от з міжнародними організаціями захисту прав людини, які також є вагомим голосом, є важливий ньюанс. Наприклад, ЮНЕСКО веде облік вбитих та постраждалих журналістів. І в цьому переліку Україна та Росія приблизно на одному рівні втрат. «Але те, що українські життя обриваються через російську зброю, через тортури їхньої влади, то про це вже йдеться дрібним шрифтом десь внизу доповіді», – додає Кравчук. Тому важливо мати окремий документ з нашими іменами, нашими втратами, де буде чітко написано, що українських журналістів вбиває та ув’язнює саме Росія. Документ, який згодом змусить убивць нести юридичну відповідальність.

Лідія Таран, Страсбург

Фото пресслужби Ради Європи