Рецензія на серіал «Темна матерія» / Dark Matter

26 червня на сервісі Apple TV+ завершився показ науково-фантастичного трилера «Темна матерія» з Джоелом Еджертоном та Дженніфер Коннеллі у головних ролях. Його сюжет заснований на однойменному романі американського письменника Блейка Крауча, який також виступив основним сценаристом і шоуранером проєкту. У рецензії нижче розповідаємо, чому ця наукова фантастика Apple TV+ про мультивсесвіт помітно краща за попередню та чим саме вона може зацікавити глядача.

«Темна матерія» / Dark Matter

Жанр науково-фантастичний трилер
Шоуранер Блейк Крауч
У ролях Джоел Еджертон, Дженніфер Коннеллі, Алісе Брага, Джиммі Сімпсон, Дайо Океньї, Оакс Феглі
Прем’єра Apple TV+
Рік випуску 2024
Сайт IMDb

Викладач фізики в університеті Чикаго Джейсон Дессен живе спокійним розміреним життям разом зі своєю коханою дружиною Даніеллою та сином-старшокласником Чарлі. Колись заради сім’ї він та Даніелла відмовились від амбіцій побудувати кар’єру своєї мрії, але нині вони виглядають цілком щасливим подружжям, більш-менш задоволеним власним життям.

Одного разу Джейсон неохоче йде на святкування з нагоди отримання його другом Раяном престижної наукової премії. Після посиденьок у барі герой було вже повертався додому, аж раптом на нього нападає незнайомець з пістолетом у руці та з маскою на обличчі, які зазвичай носять маніяки у кривавих слешерах. Цей дивний тип відвозить спантеличеного Джейсона у якесь закинуте приміщення, забирає в нього одяг та дає свій, а потім вводить йому невідому речовину. Коли нещасний прокидається, то виявляє, що тепер він — успішний вчений, у якого немає ані дружини, ані дітей.

Стримінговий сервіс Apple TV+ завзято продовжує занурювати глядачів у науково-фантастичні сюжети про принцип суперпозиції, кота Шредінгера, концепт мультивсесвіту та оце все. Ще свіжий у пам’яті серіал «Сузір’я», котрий не так давно вийшов з-під крила яблучної платформи, однак не виправдав глядацьких очікувань. У своїй подорожі паралельними всесвітами «Темна матерія» також проходить нерівно і часом виглядає щонайменше дивно. Але в цілому виявляється значно простішою для сприйняття і банально цікавішою історією, ніж сумнівний попередник з Нумі Рапас.

З третього-четвертого епізоду стає реально захопливо. Глядачі подорожують разом з персонажами різними світами (задля уникнення спойлерів промовчимо про те, хто саме та яким чином вони це здійснюють), і ти ніколи не знаєш, що чекає буквально за наступними дверима.

Своєю чергою мандрівка припускає знайомство з різноманітними химерними реальностями. Одна з них становить засипані попелом вулиці постапокаліптичного мегаполіса, що навіює думки про похмурий сетинг Silent Hill. Інша — безмежні сніги десь з «Післязавтра» Роланда Еммеріха. Ще одна нагадує безплідну пустку, як у тому Fallout, а в одному з діалогів є пряма згадка про «Шаленого Макса» з його жорстокими правилами виживання та бандами на байках. Не забувають герої завітати й в охоплений смертельним вірусом світ — до ходячих мерців справа поки не доходить, але алюзія на COVID-19 зчитується.

Так само як і потрапити тут можна в абсолютно протилежні світи, і все, знову ж таки, залежатиме від самої людини. Куди приведе дорога цього разу — до чергового апокаліпсису чи у сонячну утопію? Туди, де суцільне щастя, чи у безнадійний морок? Зрештою, який кіт фігуруватиме у кадрі — живий чи мертвий?

Хоча, і на цьому автори також зосереджують увагу, навіть в ідеалізованому світі, у якому ти завжди хотів опинитися, знайдуться свої складнощі, бо життя — воно таке — мінливе і непередбачуване. Чи варто згадувати про одвічні питання на кшталт «хто я?» чи «яке моє місце у цьому світі?», які тут теж прослідковуються і загалом постійно турбують людський розум.

Якщо ми вже згадали про певну внутрішню суперечливість, то відчувається вона і з цього боку екрана. Якісь моменти тішать спрагле до цікавої історії глядацьке око, інші здаються необов’язковими чи взагалі зайвими. Після затяжної експозиції сюжет починає стрімко розхитуватися, а у сьомому епізоді максимально розкривається саме драматургія; він про емоції. Ближче до кульмінації оповідь знову повертається до млявого, майже безподієвого темпу, і в цей момент невільно починаєш очікувати якоїсь каверзи у дусі Ш’ямалана. Але нічого подібного не відбувається, і це дещо розчаровує.