«Скеля прощання» Тед Вільямс: яскраве продовження культового епічного фентезі

Ми вже розповідали про «Трон із драконових кісток» — першу частину культової саги «Пам’ять, Скорбота і Шип» популярного американського письменника Теда Вільямса. Тепер видавництво «Апріорі», де виходить ця серія, випустило другий том серії під назвою «Скеля прощання». Нагадуємо, що саме цими книжками надихалися Патрік Ротфус та Джордж Р. Р. Мартін для написання свої відомих серій «Хроніки вбивці Короля» та «Пісня льоду й полум’я». «Скелю прощання» вперше опублікували ще у 1990 році, а сам цикл вплинув не на одне покоління читачів та письменників. Нарешті, усю серію випускають українською і тепер ми можемо долучитися до золотого фонду фентезі рідною мовою.

«Скеля прощання» / Stone of Farewell

Автор Тед Вільямс
Перекладачка Олена Волосевич
Видавництво Апріорі
Мова Українська
Кількість сторінок 744
Обкладинка Тверда
Рік видання 2024
Розмір 150×220 мм
Сайт apriori-publishing.com

Після фіналу «Трона із драконових кісток» підліток Саймон, його друг троль Бінабік, принцеса Міріамель, її дядько принц Джошуа зі своїм загоном, а також інші герої розкидані по різним точкам Остен Арду. Тим часом король норнів Інелуки та його посіпаки стають могутнішими. Світ засипає снігом навіть улітку, а битва із темрявою наближається.

Невеликому загону головних героїв дуже важко протистояти такій силі. Усі вони розділені та повинні дістатися Скелі Прощання — на цьому прадавньому місці в них є шанс перегрупуватися та придумати план боротьби. А ще їм потрібна допомога могутніх ситхів. Це їх колишні родичі норни влаштовують кінець світу, тому було б чудово мати такого союзника. Але ситхи відгородилися від світу та не втручаються. Проте от-от настане мить, коли й ця прадавня раса повинна прийняти рішення та стати до бою.

А подій в романі дуже багато. Усі персонажі зайняті справами, намагаються допомогти вирішити долю місцевого світу Остен Ард та знайти сили на протистояння Пітьмі. А ще вони постійно кудись рухаються, щось роблять, відчувають та трансформуються як особистості. Саймон вже не той наївний кухарчук, якого ми зустріли в першому романі. Змінилася й принцеса Міріамель, а принца Джошуа розкрили найкраще.

Тепер він не просто один з головних героїв, а справжня надія людства та потужна сила в майбутньому. Розкриття Джошуа схоже на становлення Арагорна з трилогії Толкіна — ось він Блукач, вмілий воїн та надійний друг гобітів, а потім перед нами постає король Заходу та Білого Древа.

Щось схоже, але поки не в таких масштабах стається із принцом Джошуа в «Скелі прощання». Так, він вже принц та противага безумному брату Еліасу. Але в першому романі він не хотів влади та був якимось м’яким та просто захищався. Тепер він готовий битися, хоч втратив майже все, але ми вже бачимо в ньому справжнього лідера та персонажа, який надовго запам’ятається після прочитання книги.

Проте Зло в другому романі майже не розкривається, а сцен із ним мало. Нам показують, якщо воно зростає та стає потужнішим, але глав зі Прайратом та Еліасом сильно менше, ніж з іншими героями А той самий Король норнів Інелукі просто згадується, але ще не виходить на «сцену». Напевно, знову ж таки, найцікавіше залишили для третього роману.

Тед Вільямс хоч і використовує стандартних для жанру ельфів, гномів, гоблінів, тролів та інших, але вони в нього набувають некласичного вигляду, мають нестандартні зовнішність, мотивацію та походження. Наприклад, є гноми, але їх називають інакше, та й виглядають вони зовсім не як в Толкіна. А ситхи найближчі до ельфів, проте є ще норни й тут вже щось намішане з темними ельфами чи з кимось ще.

Окремо відзначу початок книги, де нам стисло переповідають події першого роману. Бо навіть якщо ви читали його відносно недавно, то події все одно забуваються, а герої вивітрюються з пам’яті. Особливо, коли багато читаєш.

А тут нам зручно нагадують про що ми читали і це неймовірно допомагає зануритися в книжку з першої глави. Я не знаю чи так було в оригіналі, чи це ініціатива самого видавництва «Апріорі», але дуже хотілося б мати отакі стислі нагадування сюжетів в інших великих фентезійних серіях. Якщо я не помиляюся, то подібне було лише в серії «Ерагон» Крістофера Паоліні і більше ніде, принаймні я, такого не зустрічав.