«Флешбеки в жанрі Тарантіно чи Тарковського», або Як телевізійники просять грошей на кіно

Статті

Кіно

Одразу нагадуємо, що 19-ий пітчинг від Держкіно бойкотує доволі значна частина кінематографістів. Вони називають його незаконним через нелегітимність Ради з держпідтримки кіно – органу, який визначає переможців. Тому нині ми зосередимося на тих, хто таки прийшов поборотися за фінансування. Нагадаю, що цьогоріч воно рекордне — майже 590 млн гривень. Тож розглянемо перший день пітчингу. Другий — ось тут. 

Перший день був присвячений неігровим фільмам, зокрема документуванню воєнних злочинів. Проти цього моменту теж виступає частина професіоналів (у т. ч. й тих, які вже цим документуванням займаються). Вони кажуть, що фіксація злочинів — це взагалі не те саме, що зняти документалочку. Це процес із спеціальною процедурою, якої треба дотримуватися, щоб матеріали потім можна було використати в судах як докази. Робити це належить, наприклад, прокуратурі.  

Моє загальне і суб’єктивне враження. Більшість конкурсантів збирається знімати не документальне кіно, а телевізійну публіцистику. У нас поки взагалі якась страшна проблема з термінологією і чітким розмежуванням телевізійного контенту і кіношного. Тому, приміром, серіальні актори цілком щиро називають себе кіноакторами, а виробники теледоків позиціонують свої проєкти як кіно.

Також у більшості представлень було дуже багато патетики, високих слів, але дуже мало конкретики й опису форми стрічок. Прости господи, кіномови. Дехто з конкурсантів навіть не міг утямити, а що то таке взагалі. Також організатори трансляції не могли дати раду зі звуком, тому була страшна луна, яка сильно збивала учасників, робила неприємно глядачам. 

Ок, побігли коротко по кожному.  Майже 30 проєктів, описую основне, щоб ви не втомилися. 

 

«Оркестри», ТОВ «Фільм Ю Ей Телевіжн», режисерка Катя Царик. Просять два мільйони.

Царик ми знаємо передусім як успішну режисерку музичних відео та шоу. Нині ж вона збирається знімати музичний фільм про «становлення незалежності України через призму музики». Є, каже Катерина, люди, які роблять усе, щоб українці відчували себе українцями. Ну і хто ж це? — запитаємо ми. І ось відповідь:

«Той спадок, який нам зараз уже створили люди, які стали вже легендами. “Океан Ельзи”, Ірина Білик, Наталя Могилевська, Скрябін і багато-багато інших». Так, на моменті з Могилевською та Білик уже цікаво. Сподіваюся, це справді будуть не компліментарні портрети, а більш неоднозначні. Можливо, навіть пані Наталя розповість свій шлях від «не суки і не криси» до полум’яної патріотки. Я тут навіть без іронії — це справді важливо. Про українську музичну індустрію та російські впливи на неї в нас уже є доволі резонансний фільм «Русифікація у стилі поп». Дуже сподіваюся, що робота Царик буде без згладжених кутів та компліментарщини. 

У фільм планують включити 12–13 визначальних пісень різних періодів і зняти на них музичні відео. Залучити молодих і популярних музикантів та оркестр. Продюсуватиме все це діло Євген Філатов, що вже дає нам надію на щось хороше. Зніматиме Юрій Король, і це нашу надію зміцнює.

«“Азовсталь”, прихисток життя», «Фреш Продакшн ЮА», режисер Станіслав Сукненко. Просять майже два мільйони.

Фільм про Дмитра Козацького з позивним Орест, бійця «Азову», який зокрема знімав те, що відбувалося на «Азовсталі». Про нього розповідатимуть мама, сестра та вчителька. Автори вважають, що «“Азовсталь” — найтрагічніша подія, яка відбулася на цій війні», і стверджують, що стрічка може стати свідченням у Гаазі, але в який спосіб — не пояснюють. Збираються показати живих людей, а не героїв (мета неоригінальна, проте, вважаю, правильна). І пояснити, що роспропаганда бреше, виставляючи азовців «фашистами і націоналістами». 

Я щось проґавила той момент, коли націоналізм у нас став образливим словом. Ну й українцям, сподіваюся, вже давно не треба доводити, що демонічний образ азовців — то все побрехеньки з Кремля. Іноземцям — можливо, але нам не пояснили, як би це розвінчування відбувалося. 

 

«Горе Грози», ТОВ «Віжн Продакшн», режисер Денис Івашина. Просять 1 980 000 грн.

Фільм про трагедію в селі Гроза, в якому у жовтні 2023 року ракета влучила в кафе, де відбувалися поминки. Загинуло 59 людей. Стрічку будуватимуть на архівних відео, постановних кадрах і розповідях про жертв. І це все автори теж вважають фільмуванням воєнних злочинів. Хочуть міжнародного визнання для свого дітища. 

До речі, ось ця позиція «світ повинен бачити наш фільм» — одна з найяскравіших тенденцій останніх двох років, яка проявилась і на цьому конкурсі. У деяких випадках такі слова є абсолютно виправданими (як із «20 днями в Маріуполі»), але, як на мене, частіше це просто спекуляція. Популярна штука ще з 2014-го. Важлива тема зовсім не означає її талановитого втілення у фільмі. 

Світу автори «Горя Грози» хочуть сказати, зокрема, ось таке: «Пора наважитися і прийти сюди зі своїми військами». 

 

«Жовто-блакитні метелики», ТОВ «Кобза Фільм», режисерка Єлизавета Голубенко. Просять 1 998 200 грн.

Отже, на сцену виходить Єлизавета і одразу пропонує подивитися чи то трейлер, чи то уривки з фільму. Триває все цілих 8 хвилин. Ми розуміємо, що це про дітей, війну, про танці, реабілітацію, але все якось дуже абстрактно і незрозуміло. Ось шматочок.

Як виявилося, не в’їхала не лише я. Один з експертів, Віктор Андрієнко, запитав режисерку, яким же буде візуальне рішення, бо опис проєкту відрізняється від показаного втілення. Єлизавета не одразу зрозуміла, що від неї хочуть, але все ж пояснила, що це історія хлопчика, документальне поєднується з художнім, будуть образи метеликів (друзів хлопчика) і танець як показ емоцій дітей. І все це «буде супроводжуватися монтажно». Фільм теж збираються передавати в Гаагу, до речі. 

 

«Жінки навколо мене», ТОВ «Фан ТВ Продакшн», режисерка Марина Нікітіна. Просять 1 990 000 грн

«Документальний фільм “Жінки навколо мене” розповідає історію чотирьох жінок, які проходять трансформацію власного життя через події, що спричинила велика війна». У акторки та волонтерки Ярини наречений зник безвісти. Продюсерка Катерина допомагає чоловіку адаптуватися після ампутації. Леся чекає коханого з війни і теж хоче мобілізуватися, але не розуміє, як може кинути побутові питання, якими лишилася опікуватися сама. Ну і Меланія — наречена загиблого пілота Андрія Пільщикова, яка живе після втрати. 

 

«Відбиття», ФОП Бернадський Максим Вікторович, режисер — він же. Просять 1 930 000 грн.

Докудрама. Воєнні злочини, як ви вже здогадуєтеся, Максим теж збирається документувати. Ну, хай у Гаазі ще докудраму подивляться, а шо. 

Опис у заявці: «“Відбиття” — документальна драма про молоду жінку, яка 24 лютого 2022 року бере в руки автомат. Героїня хоче бути снайпером та бойовим офіцером, але їй доручають найважче завдання на війні — проводжати своїх побратимів в останній шлях». Героїня — топменеджерка, закінчила лондонську бізнес-школу, хоче стати генералом НАТО (генералом України НАТО, через років 10–15). В експертів питань нема. Ось уривок із трейлеру.

«Футбол в окопах», ТОВ «ТелеПростір Студіо», режисер Володимир Мула. Просять два мільйони. 

Одразу нагадаю, Володимир Мула недавно разом із колегами виграв цілу Sports Emmy Awards за серіал «Football Must Go On», тому у цьому випадку іронізувати з приводу «світ повинен бачити наш фільм» не буду. Володимир нам показуватиме історію братів Михайленків: один в ЗСУ, інший – футболіст, який збирається у складі збірної на Олімпіаду. 

«Герої кіно – бійці 13 бригади НГУ «Хартія», що перебувають на передовій на Харківщині. У фільмі буде розкритий їхній службовий побут, стосунки, ризики, мрії та бажання, а також любов до футболу, унікальні епізоди прямого спілкування зі своїми кумирами та вплив футболу на їхнє життя».

У експертів питань немає. У мене теж. Ідея подобається і втілення, судячи з попереднього досвіду режисера, теж буде цікавим. Одне лише зауважу, що це теж – телевізійна публіцистика. Хоч і хороша. 

«Країна-кіборг», ТОВ «ВІЖН ПРОДАКШН», режисерка – Анастасія Єрмоленко. Просять 1 998 450 грн.

Фільм представляють Максим Сухенко з 1+1 та Віталій Ковач з 5 каналу. «Країна-кіборг» розповідатиме про трансформацію людей з із втратами кінцівок та іншими травмами. Тема, вважаю, дуже актуальна і потрібна. Утім автори майже нічого не сказали про форму, про кіномову (це слово я взагалі лише раз почула), бо, вочевидь, це буде стандартна телевізійна робота. 

В ідеалі вони хочуть розповісти про бодай одну людину, яка отримала травму і пропрацювала свій психологічний та фізичний стан настільки, що справді досягла б успіху. Приміром, у своїй справі. Але таких поки не знайшлося. Хочеться колегам порадити стежити за тим, що відбувається у інших наших колег в ефірі.

«Імена траси М06» ДП «Національна кінематека України», режисер Роман Синчук. Просять 1 990 000 грн.

Траса М06 – це Житомирська траса. А розповідати автори збираються про людей, які на ній загинули на початку повномасштабного вторгнення. Називають свою роботу фільмом-розслідуванням. Опис стрічки у заявці надзвичайно лаконічний: «Кожній жертві воєнних злочинів буде повернуто ім'я». Загалом збираються розповісти про 30 людей. Кіномову можете оцінити за уривком з трейлеру.

«Готові до спротиву: 100 бригада ТРО ЗСУ», ТОВ «ІСТМЕН ФІЛМС», режисер – Олександр Ткачук. Просять 1 966 250 грн.

Описання наступе: «Фільм про воєнні будні чотирьох військовослужбовців 100-ї (Волинської) окремої бригади Сил ТрО ЗСУ, які воюють та захищають Україну від російського агресора. Звичайні люди, які до війни не мали справи з військом, як «рутина» війни їх змінює, погляди героїв на життя через призму війни, їх переоцінка цінностей, розповіді про бойові ситуації, пошук нових рішень та шляхів для перемоги України». 

Автори обіцяють показати трансформацію героїв від цивільних добровольців, які мало що тямлять у військовій справі, до професіоналів. Буде 4 герої (чомусь таку кількість майже усі обирають): юрист, який став оператором БПЛА, танцівниця, яка нині парамедикиня, майстер тату-стрілець та тренер східних єдиноборств, який перекваліфікувався у комндира підрозділу. 

Режисер Олександр Ткачук – теж військовий. А також – співзасновник Дня вишиванки, між іншим. Фільм про вишиванки теж знімав. 

МЕМО’94, ТОВ «435 ФІЛМС», режисер – Корній Грицюк. Просять два мільйони гривень.

Як на мене, це один із найцікавіших проєктів. Якщо більшість конкурсантів пропонують нам теми, які вже так чи інакше були зафільмовані, то грунтовного кінодослідження підписання Будапештського меморандуму ще не було. Також особисто мені страшенно подобаються попередні стрічки Корнія. Це та сама телепубліцистика, але класно зроблена, у нього завжди оригінальний підхід та цікавий сторителінг. Маю на увазі «Поїзд “Київ-війна”» та «Євродонбас». 

Тому впевнена, що і ця робота буде цікавою і глядацькою. Каже, що люди, які були причетні до цієї події, готові говорити. Зокрема щоб заявити свій погляд і пояснити позицію і «не лишитися в історії зрадниками». Наприклад міністр навколишнього середовища Юрій Костенко чи «арітектор» меморандуму Олександр Чалий. Встигли також записати розмову з тодішнім прессекретарем Леоніда Кучми Олекандром Мартиненком, якого недавно нестало. 

«Останній прометей Донбасу», ФОП Шинкаренко Антон Олегович, він же. Просять два мільйони.

Зніматимуть, точніше дозніматимуть про електростанцію, яка знаходиться біля лінії фронту і, відповідно, під постійними обстрілами. Росіяни – лише за 10 кілометрів. Глядачам збираються показати, як там усе працює, розповісти про особливості великий станцій, познайомити з енергетиками, їхньою роботою і поглядами на життя. Автори вже провели на станції майже місяць. Дозняти хочуть процес евакуації. Минулого разу цю станцію евакуювали у 1941 році, тому проводитимуть паралелі з Другою світовою. 

«До Києва не дійшли», ТОВ «Ода Фільм», режисер – Віктор Сухобрус. Просять 1 990 000 грн

Опис: «Реальні історії людей, які пережили окупацію Київщини – історичну подію, що назавжди увійде в світову історію, як найкривавіша та найжорстокіша розправа над мирним населенням». 

На правах людини, яка пережила окупацію Київщини, усе ж напишу. Стверджувати, що ніде і ніколи у світі не було схожої чи навіть більшої за масштабами розправи над мирними – якась, даруйте, нова форма урапратріотизму. Метою автори теж вважають донесення світу правди, бо світ не розуміє, бо звик, бо не відчуває, що за новинами стоять життя людей. Після слів «Ніхто в страшному сні не міг знати шо буде так» звук вирубився. 

«Омега», ТОВ «Ухман і Компанія», режисерка – Юлія Кокодинська. Просять 1 792 250.

Автори хочуть показати людську сторону спецпризначенців загону «Омега». Знову ж, розповідатимуть через історію чотирьох бійців. Покажуть побут, підготовку до операції та саму операцію (через гоу про). Сказали, що жодних інтерв’ю не буде. Тобто є шанси не спостерігати «говорящих голів». Хоча особисто я проти них нічого не маю, але вони є однією з ознак телеконтенту. Показували уривки, мені сподобалося. Хлопці цікаві, з гумором і харизмою. 

«Світлана Коливанова – танець незламності», «Стейдж Сервіс», режисерка – Аліна Хорошилова. Просять 1 998 200 грн.

Фільм про балерину Світлану Коливанову. Опис: «Фільм має на меті показати аудиторії, що герої існують не тільки у казках, але й у реальному житті. Україна є батьківщиною багатьох людей, якими захоплюються у світі. Настала пора й українцям дізнатись про співвітчизників, якими варто пишатись і з кого слід брати приклад».

Пані Світлана живу у Харкові та зовсім недавно відзначала 60 років на сцені. Широкому загалу українців вона справді маловідома, а фільм – чудовий спосіб це виправити. Утім, з таким завданням могло б давно впоратися телебачення, бо проєкт, який нам презентували – однозначно телевізійний. І я наважуся сказати, що він обіцяє бути у трохи застарілій манері, із героїзацією персонажки у найгіршому стилі шкільних уроків української літератури. Ось, уривок із відеоматеріалів, які представила група. 

Ну що, ще живі? Думаю, ви вже зрозуміли, що йдеться нам із вами саме про телевізійні формати. А секція ж кіношна. Для теледоків є окрема категорія, яку цьогоріч явно вийшла з берегів і затопила усе. А тепер – щось цікавеньке. 

STARS WAR.UA./Зіркова війна, ТОВ «Спорт Медіа Плюс», режисер – Олексій Залевський. Просять дві тисячі. 

Фільм про зірок, які пішли на війну. Друга режисерка фільму сказла, що згідна з тим, що тема не нова, проте команда збирається висвітлити її глибше. А то і «другу серію» зробити. Бачите, навіть лексика телевізійна. І закордонного глядача теж хочуть, навіть запланували субтитри німецькою та арабською. 

Режисер Олексій Залевський, він же дизайнер (сорі, я людина небайдужа до світу моди, тому він для мене перш за все з тієї сфери) нині за кордоном, лікується. Недавно в інтерв’ю розповів, що у нього некроз кісток. Записав відео, в якому відповів на коментарі експертів. Як мені здалося, злегка роздратовано, хоч і стримано. І я з його словами згідна. Він сказав, що експерти йому закинули, що не усі герої фільму «по-справжньому воюють». А тому особливо їм сказати буде нічого. Залевський відповідає, що не хоче принижувати жодного аспекту служби і посади. 

Я дуже часто чую, зокрема від військових (от, приміром, недавно про це Павло Казарін писав і ще кілька дописів було зі схожим посилом), що в інформпросторі створився образ військового-героя, який (чи яка) обов’язково на нулі та щохвилини ризикує життям. Зокрема тому у багатьох українців сформувався страх перед службою і викривлене про неї уявлення. Натомість є безліч посад, які не пов’язані з нулем. І це потрібно показувати. Власне, що і збираються робити автори стрічки. 

І ще іронічний момент про «несправжніх воїнів». Так дуже часто називають одного із членів Ради з держпідтримки кіно, актора Олексія Тритенка. Мовляв ходить весь такий красивий у тактичних рукавицях різними тусовочками, а служить на київському блокпості. Олексій навіть допис робив на цю тему і показував документ, що він таки справжній військовий. Цікаво, експерти справді не подумали про цей факт про, так би мовити, «вищого за званням»? Бо, нагадаю, усі свої оцінки вони потім передають Раді і вже там визначаються результати конкурсу. 

«Позивний письменник», товариство «Гольфстрім продакшн», режисер – Юрій Беденко. Просять два мільйони гривень. 

А тут – морожено. Нарешті. Можна просто нічого не писати, а запостити відео, яке представили автори. Але воно сильно довге і не влізе. Тому – лише початок. 

Ну, ви зрозуміли. Йдеться знову про окуповану Київщину, конкретно про Ірпінь. Хоча в трейлері – Вокзальна вулиця в Бучі. Описання від авторів:

«Ніхто не розуміє що коїться в нашій державі, ніхто не розуміє що робити… Але є деякі люди, які все розуміли і заздалегідь були готові к такому перебігу подій, які встали на захист свого міста. І про них наш фільм».

Також їхня головна ідея: «Ми знаємо про 300 спартанців, але маєм знати про 200 ірпінців». 

«Невкрадене дитинство», ТОВ  «ТЕЛЕСТУДІЯ «СЛУЖБА ІНФОРМАЦІЇ», режисер – Володимир Ніколаєць. Просять два мільйони гривень.

Автори одразу навалили нам дуже багато патетики, але мало конкретики. Знаємо, що фільм буде про дітей і війну. І ці історії, звичайно ж, мають почути у світі. 

Експерти загалом на цьому конкурсі ставили дуже мало запитань, а тут Віктор Андрієнко не витримав і попросив щось розповісти про форму стрічки. У відповідь йому повідомили, що це буде документальний фільм-казка, про те, що у дитини забирають дитинство, але не можна забирати у дитини дитинство. Буде спостереження за дітьми, а ось страшні історії розповідатимуть дорослі. 

Пан Віктор, думаю, не дуже вдовільнився. 

«ПТСР – Невидимі шрами», ТОВ «НОВА ФІЛЬМ», режисер – Єгор Станкевич. Просять 1 990 000 грн.

Творці теж зізналися, що тема не нова. Але усе ж пробують. Історію збираються показати через героя Сергія, який пішов воювати у 2014 році та має досвід успішної боротьби з ПТСР. Одна з ідей – чудова. Про те, що суспільство повинно адаптуватися до потреб військових, а не навпаки. Тому ми повинні знати зокрема що таке ПТСР і як розмовляти з тими, хто його має. 

Так, тема не нова, але і говорити про це потрібно справді багато. Проте автори (як і майже всі конкурсанти) говорять багато високопарних слів, розповідають про ідеї, але не про форму, структуру, дистрибуцію, аудиторію ітд. А це, як на мене, дуже важливий показник обізнаності панства у тому, як працює кіногалузь. 

«Додому», ТОВ «НАЦІОНАЛЬНІ ІНФОРМАЦІЙНІ СИСТЕМИ», режисер – Вадим Єрмоленко. Просять два мільйони. 

А ось тут – вже  супермарожено. Зазначу, що ця товка – то «Інтер». Але навіть не це тут головне. Презентація – просто феєрична, у стилі «дуже цікаво, але нічого не зрозуміло». Нам одразу врубають відео і паралельно його коментують. Режисер – справжній артист. Обіцяє нам назнімати флешбеків «у стилі Тарантіно чи Тарковського». Каже: «Я знімаю як людина туалєт строїть, а не как она рушники вішає в Українському домі». Ну або ось взагалі чудове:

«Я зараз працюю над двома проєктами по ПТСРу. Один герой, який без ног бігає по олімпіадах. А інший герой – який зарізав людину. Я вже сім років за ним стежу. Письменник, красавчік і так далі. Сім років я знімаю і не тороплюсь. Я можу собі дозволити сидіти сім років в окопі і чекати коли мій герой або не стане героєм, або не помре, або щось не трапиться. Я як шакал. Це наша робота – документалістика, спостереження».

Опис у заявці – максимально абстрактний, про те, що дива за два-три тижні не сталося і нам треба змінювати наративи. У відео нам показують героя і його сім’ю, яка переїхала до Франції, влаштувала там фурор, а тепер хоче повертатися назад. 

«Між фронтом і тилом», ФОП Яремчук Марія Валеріївна, режисерка – вона ж. Просять два мільйони. 

Історія буде про волонтерку Ксенію Бикову, фільм-портрет. Та про зміни у суспільстві. Про форму теж особливо неясно. Нам показали аматорське відео, на якому героїня ділиться спогадами та поглядами на життя.  

«Пан Ярослав», ФОП Бернадський Максим Вікторович, режисер – він же. Просять 1 915 000 грн.

Фільм про пана Ярослава. Який мав камеру і фільмував важливі історичні процеси. «Він особисто зафільмував понад 700 годин унікальної хроніки про людей та події, що неодноразово змінювали хід Історії». З презентації ми також дізналися, що «війна не лише в Куп'янську, а в першу чергу тут».  

Взагалі, теоретично це цікаво. Я б із задоволенням подивилася ці знімки, відео і спогади людини, яка брала участь у різних важливих подіях. Та й запит на це є величезний. Проте автори, як і багато їхніх колег, залили нас патетичною патетикою і мало чого розповіли конкретного. А вже тим паче про, прости господи, кіномову. 

«Ірпінь-Бенксі», ТОВ «Кінокомпанія «Метрополіс», режисерка – Ольга Семак. Просять 1 990 000 грн.

А тут, нарешті, ми почули нормальний, без екзальтації, раціональний виступ. Фільм буде про будинок в Ірпені, який зруйнувала бомба і на якому Бенксі намалював гімнастку. Дім знесли, а графіті дбайливо вирізали і відправили у музей. Нам покажуть людей, які там жили, як отримували ці квартири і як переживали окупацію. Той район нині відбудовують, тому може вийти непогана історія про трансформацію. 

На жаль, звук на Ользі знову вирубився. Хоча він був на уривках і вони нам давали зрозуміти, що це теж – суто телевізійний контент. Тобто не кіно. 

«Острів між війнами», ТОВ ​​«ВІАТЕЛ», режисерка – Ольга Самолевська. Просять два мільйони. 

Звуку на цій презентації не було майже увесь час. Опис у заявці – розуміння особливого не дає, крім того, що це буде про Чорнобильську зону, родину і художника. А ще «рішення людей не покинути свою землю, забруднену радіацією, є вчинком героїчним. Це – як матір хвору не покинути. Зараз, за умов руйнації України рашистською агресією актуальним для країни стає повернення її вимушених переселенців на рідну землю».

На словах «світ повинен про це знати» звук знову зник. Навіть техніка, напевне, вжн не може цього терпіти. Експерти сказали, що тема – не актуальна. 

«Час мого життя», ТОВ «Знімальний Цех Артура Якубова», режисер – він же. Просять 1 870 000 грн.

Хоча, як виявилося, не просять. І взагалі знімаються з конкурсу. І тут відбулося ще одне марожено. Артур вийшов і щось почав загадково говорити, що не вважає за потрібне розповідати на словах крутий буде проєкт чи ні. Бо зазвичай показує тизер, аби це було зрозуміло по ділу. А тому сподівається отримати схвальні відгуки на наступному пітчингу. Бо тизер вони зняти не встигли, адже конкурс почався раніше, ніж вони думали. А я нагадаю, що злі язикаті Хвеськи брехали, що Держкіно хоче провести цю подію оперативно, поки ніхто не подав в суд на Верховний суд, який у дуже дивний спосіб визнав Раду легітимною. 

Коротше, Артур каже, що оскільки група не змогла нормально підготуватися, то він прийшов сказати особисто, що на мільйон вісімсот вони вже не претендують. Але тут ситуацію не зрозумів Віктор Андрієнко. Він пропонує Артуру «презентацію в ліфті», американський варіант. За 2-3 хвилини, мовляв, розкажіть головне. 

Артур повторює, що з поваги до кіно, до себе і усіх присутніх знімається, бо нема тизера. Тут на мої очі находять сльози, але наш із вами конкурсан мене добиває і каже, що гроші видає держава і вона повинна розуміти, на що саме їх дає. Я ставлю відео на паузу та йду ридати у ванну. Коли повертаюся, то Артур повторює, що не думав, що пітчинги будуть так швидко. Хм-хм. 

Але тут знову в діалог вступає Віктор Андрієнко, який, схоже, просто офігів від такого повороту. Ну бо і справді – як в таке можна повірити? Він далі продовжує вмовляти режисера таки представити фільм і не відмазуватися. Артур робить дуже помітний фейспалм і зрештою каже:  «Пане Вікторе, ви швидше за все мене не слухали». 

Як на мене, це була короткометражка. Можна одразу подаватися на фестивалі. 

Ну і наприкінці першого дня конкурсу була невеличка секція із неігрової міжнародної копродукції. І саме тут було б справді доречно говорити про «побачить увесь світ», але проєктів лише три. Особисто мені усі три видалися цікавими і представлення теж було професійним і без абстрактних промов. 

«Ловці заліза», ТОВ «Гуд Монінг Дістрібьюшн», режисерка – Марина Ткачук. Просять два мільйони. 

Опис із заявки: «Науковці Національного військово-історичного музею Юрій Біловус та Олена Іванова починають працювати над новим амбітним проєктом - збирають виставку зразків російського озброєння та підбитих танків для подальшого експонування на вулицях європейських країн. Аби отримати колекцію, що вразить європейців, пошуковці вирушають в експедицію у прифронтову зону та на деокуповані території».

Ну а знімальна група вирушає разом із ними. Про кожен об’єкт обіцяють розповідати історію. Приміром, якщо це шахед – то куди він летів, як його збивали і тд. Головний «герой» – танк, який знищував школу у Святогірську. Марина каже, що укранців показуватиме не як жертв, а як героїв. Так розумію, що «героїв» не у пафосному сенсі цього слова. Як на мене, правильний хід, бо саме ця наша риса є привабливою для іноземців нині. 

Продюсер Андрій Корнієнко сказав, що у них вже є підтвердження про співпрацю з BFI (Британським інститутом кінематографії), у вересні братимуть участь у пітчингу, а після підтвердження фінансування від Держкіно (якщо воно взагалі буде) збираються на конкурси в Німеччину та Польщу. Ще подали заявку на IDFA. Також Андрій взяв новий рівень у традиції «світ повинен бачити». Нагадав про попередню роботу Марини «Сімейний альбом» і сказав, що «це успішно знята стрічка, яка цього року буде подорожувати Всесвітом». 

«Крим. Первісний злочин», ТОВ "ХІРОУС КРІЕЙТІВ СТУДІО", режисер – Жан-Марк Гірі. Просять два мільйони.

Описання з заявки: «Нерозказана історія захоплення Криму Росією у 2014 році, первинного злочину, який проклав шлях до повномасштабного вторгнення в Україну».

Фільм – на етапі розробки. Хочуть «показати світові» (тут вже справді без іронії), що війна в Україні почалася на у 2022 році, а з окупації Криму. Режисер у представленому відео каже, що іноземці справді мало знають про Крим і їм необхідно це пояснити. Жан-Марк, судячи з його спічу, цілком у темі. І, оскільки він сам іноземець, потенційно зможе розповісти нашу історію зрозумілою для них мовою і пояснить контексти. 

«Ми, Україна», ТОВ «ТРЕМПЕЛЬ ФІЛЬМЗ», режисер – Фредерік Лаффон. Просять 1 928 200 гривень. 

Режисер, як бачите, теж француз. Має великий досвід у документалістиці, зокрема про культуру. А це важливо, бо фільмуватиме він про українську культуру. Ось такий опис: «Французький режисер протягом останніх 2-х років знімає Україну під час війни. Він зустрічає людей які по-своєму чинять опір далеко від фронту. Завдяки хоровому співу, живопису, хореографії, музиці, живопису та поезії, він досліджує повсякденне життя тих, хто захищає спадщину та ідентичність українців».

Судячи з уривків, які нам показали, це буде доволі об’ємний показ того, що роблять і робили наші митці. Мета авторів – запропонувати іноземцям ідентифікувати себе із нами саме через культуру, бо це важливий елемент комунікації. Фредерік теж прислав відео,  в якому пояснив концепт (зокрема розповісти, як Росія позбавляла українців ідентичності). Розповів, що хоче робити кінопокази з дебатами і у фільм вкладатиме відчутну політичну складову. Тобто, це не буде робота про симпатичний український фольклор, як може того чекають багато іноземних глядачів. 

Представники команди кажуть, що мали розмову з мером Брюселя і той пообіцяв організувати 60 ось таких показів із обговоренням у різних містах. Є дистрибютор та сейлзагент. 

Зізнаюсь, було приємно почути такі слова бодай наприкінці цього довгого конкурсного дня. Тепер цікаво, чи більшість конкурсантів взагалі знає, що таке дистрибуція чи сейлзагенти? Ну, не хотілося б нікого, звісно, принижувати, просто майже ніхто про ці аспекти не говорив у виступах. 

Хоча, абсолютно нічого дивного. Повторюся вкотре (бо це важливо). На цьому пітчингу переважно представляли телевізійний контент, хоча мало б йтися саме про кіно. Майже усі автори, які займаються документальним кіно, цей пітчинг бойкотують. Нині мала робочу зустріч і колега розповіла мені, який тост колись вигадала: «Давайте вип’ємо за кіно. А якщо не можемо, то хоча б за телебачення». Вважаю, що це дуже точний підсумок усього вищеописаного дійства. 

 

«Антоніна»