Знищені митці в попкультурі: а чому б і ні?
Знищені митці в попкультурі: а чому б і ні?

Знищені митці в попкультурі: а чому б і ні?

Фільми з не вихолощеними шкільною програмою героями-письменниками можуть стимулювати інтерес до їхніх книжок.

«Ми явно спостерігаємо перетворення “Розстріляного відродження” на явище в попкультурі», — підсумовує Лєна Чиченіна свій репортаж із допрем’єрного показу фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» в «Українському домі». За моїми тривалими спостереженнями, ця культурна оглядачка ставиться до популярної культури в діапазоні між негативним і специфічним. З негативним ясно. Під специфікою розумію наполегливу спробу переконати аудиторію: слід створити ситуацію, котра зробить авторське, фестивальне кіно в Україні повноцінним аналогом того масового, жанрового, яким у сприйнятті західної аудиторії є кіно голлівудське.

Не думку не лише пані Чиченіної, тільки так у нашому кіно, та й загалом у культурному розвитку відбудеться повноцінне: «Геть від Москви!» Адже, ніде правди діти, з Голлівудом українські кінороби тягатися не ладні через неспіввимірність бюджетів. Доларовий еквівалент найдорожчих українських художніх стрічок воєнного десятиріччя на кшталт «Захара Беркута» і «Довбуша» цілком дорівнює бюджету середньостатистичного американського незалежного, переважно артхаузного фільму. А бюджет десяти блокбастерів, наприклад, Marvel Studios сумарно дорівнює статкам Ріната Ахметова, найбагатшого українця. І це я ще не рахував оприлюднені у відкритих джерелах прибутки…

Тим часом європейське кіно має як інакшу модель фінансування, так і більш прийнятне для борців із попсою розуміння того, що має бути глядацьким кіно. Минули часи, коли в 1970–1980-х роках у Франції як відповідь Голлівуду знімали поліцейські бойовики з Аленом Делоном і Жаном-Полем Бельмондо. Хай там як, але останнього уславили саме кримінальні драми та комедії. Хоча кіномани наполягають: справжній Бельмондо — це Мішель Пукар із «На останньому диханні» Жан-Люка Годара, а не Жосслен Бомон із «Професіонала» Жоржа Лотнера. Так, останнім часом на екрани Європи виходять стрічки зі значними за європейськими мірками бюджетами. Проте в прокаті дедалі частіше лідирує інше кіно, яке в нас люблять називати «глибоким» та — слава Богу! — не розважальним.

В Україні вже є фільми зі схожими історіями. Це «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Мої думки тихі» та «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча — але «Я,“Побєда”і Берлін» Ольги Ряшиної вже працює на випередження. Являючи собою кришталево чистий зразок попкультури. До всього, глядачам пропонується або комедія з елементами байопику, або біографічний фільм, створений за законами комедійного жанру. І, що важливо, попри цілком обґрунтовані претензії патріотичної спільноти до Кузьми Скрябіна (трагічна загибель артиста нічого не обнулила) українці в кіно йдуть, бо герой стрічки був і лишається складовою саме шоубізнесу. Тобто ненависної інтелектуалам популярної культури.

Застереження щодо «Будинку Слово» — звідси. Грубо кажучи, частина як лідерів думок від культури, так і цільової аудиторії фільму незадоволені саме переведенням письменників Розстріляного Відродження на одне поле з Кузьмою Скрябіним і подібним до нього персонажам. Дратує спільний знаменник. Людей трагічної долі, знищених під корінь класиків, чиї тексти — окрім хіба Остапа Вишні та його брата Юрія Вухналя, — до попкультури не належали й не належать, показують не трагічними постатями з рефлексією, а такими собі міськими божевільними. Вони грають у волейбол без штанів, напиваються, б’ються, поводяться асоціально, і — Боже! — зраджують законним дружинам, та й узагалі охоче займаються сексом. Ні щоб вдатися до якоїсь монументальної пропаганди, як колись Станіслав Клименко у фільмі про Тараса Шевченка «Поет і княжна» (1999).

Для мене перший художній повний метр Тараса Томенка «Будинок Слово. Нескінчений роман» є насамперед зразком трансформації самого режисера в однозначно позитивний бік. Наприкінці 2000-х я потрапив на круглий стіл за його участі, який проходив у рамках одного з частих тоді професійних кінозаходів в «Українському домі». Говорили-балакали про фантастичні на той час доби речі — українське кіно для масового глядача. І тоді пан Томенко заявив категорично: «Масовий глядач мене не цікавить!» Минає замалим не двадцять років — і там же, в «Українському домі», Тарас Томенко презентує фільм, однозначно орієнтований на масового глядача.

Звісно, не того, котрий дивився всі частини «Суперперців» чи, наприклад, зробив свого часу касу «Свінгерам». Хоче цим глядачем українському кіно теж не треба нехтувати. Але двогодинна стрічка про українських письменників, котрі в 1920-ті роки вели не менш активне публічне світське життя, як це роблять їхні колеги, а наші сучасники — реверанс саме шанувальникам мейнстриму. Додам: просвітницький реверанс.

Згаданий всує Голлівуд має свої аналоги стрічок про письменників, і не всі вони біографічні. Різниця в контексті: ані американських, ані європейських майстрів слова не знищували масово за вказівкою Кремля. Тож їхні драми більше світоглядні, конфлікти зі світом, а не з російським радянським режимом. Проте Генрі Міллера й Анаїс Нін зробив персонажами попкультури Філіп Кауфман фільмом «Генрі й Джун» (1990). А Генрі Міллера ніхто з культурологів не ризикне обізвати попсовиком. Так само як і Чарльза Буковські — але він став персонажем відразу двох стрічок: «П’янота» Барбета Шредера (1987) та «Фактотум» Бента Гамера (2005). Чи ось маєте ще Трумена Капоте — стрічка Бенетта Міллера «Капоте» (2005) розповідає про його роботу над своїм головним романом «З холодним серцем». Ну і завершую короткий перелік стрічкою Скотта Купера «Блідо-голубе око» (2022). Її можна переглянути на Netflix, це містичний детектив, головний герой — Едгар Алан По. Про те, як за поребриком у популярну культуру вводять їхніх пушкіних і єсеніних, дозволю собі нагадати лише цим реченням.

«Скласти нарешті в голові пазл із вихолощених шкільною хрестоматією української літератури уривків біографій і творів із чимось потім читаним, десь почутим — якщо не тепер, то вже коли? На “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” треба йти, щоб зняти у своїй свідомості облудну полуду з класиків. Щоб спитати себе: а якого милого ми в Україні з дитинства знаємо про існування вєлікіх достоєвского-горького-нєкрасова-тургєнєва, а от прізвища Зеров, Курбас, Косинка, Йогансен, Куліш, Хвильовий, Ірчан, Драй-Хмара — добре якщо й чули», — пояснює важливість «попсовості» фільму Людмила Добровольська.

«Будинок “Слово” робить живими українських класиків — тих, хто дивився на нас із підручників, і тих, хто на довгі роки був забутим. І запалює бажання читати й перечитувати їхні тексти. Нагадує, що перш ніж стати Розстріляним Відродженням, вони наповнювали будинок “Слово” віршами, скандалами, розмовами, любов’ю, бійками, суперечками й геніальними ідеями — життям», — доповнює її Віталіна Макарик. А один із найкращих педагогів світу, українець Артур Пройдаков, резюмує: «Тішить, що імена Хвильового, Йогансена, Любченка, Семенка точно не будуть авангардними ноунеймами для глядачів».

Популяризація дорівнює просвітництву. Популярна культура сприяє цьому процесу. Фільм «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» своїм виходом мимоволі демонструє дуже цікаву тенденцію: мовби відгукується на сплеск моди видавати й перевидавати українську класику передусім 1920-х. Ці видання сьогодні — золоте дно. Вони комерційно успішні у воєнний час, коли Росія своїми бомбами знищує бібліотеки, книгарні, друкарні. Зазвичай це працює навпаки: спершу виходять фільми, вони стимулюють інтерес до книжок. Фільм і книжки тепер взаємно доповнюються. А отже, популярна культура доречна й важлива — як піхота для відвоювання, захоплення й утримання позицій.

Титульне фото: кадр фільму «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
украинское кино
Источник материала
loader
loader