«Російська культура — це повітря, без якого неможливо дихати». Колишній худрук театру ім. Лесі Українки Резнікович дав інтерв’ю білоруському пропагандисту
Ми тут в редакції «Антоніни» дуже любимо своїх читачів і готові страждати заради вашого спокою. Саме тому годинне інтерв’ю людини, яка втекла з Києва в листопаді 2022 року і тепер із захватом цитує Сталіна, я подивилася замість вас.
Все це, може, і не мало би значення, якби ця людина не очолювала 28 років один із найбільших київських театрів та не випустила десять курсів студентів акторської та режисерської майстерності в Університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. При цьому не мала би Шевченківської премії, державних орденів і звання Герой України.
Михайло Резнікович на самому початку розмови з Ніколаєм Єфімовичем, головою «телерадіомовної організації Союзної держави», яка базується в Білорусі, одразу визначає себе як людину двох країн: «У мене дві батьківщини. Росія і Україна»
Народився він в Харкові, 12 років жив у Львові і ходив у російську школу, навіть встиг там повчитися в університеті, але потім його життя, очевидно, налагодилося і він поїхав вчитися в Ленінград на курс до режисера Товстоногова:
«Я приїхав в Ленінград хлопчиком зі Львова. Я у Львові жив з 1946 до 1958 року. Але якби мене не навчив Георгій Олександрович Товстоногов, я би не став тим професіоналом, яким я став».
Це, на думку гостя студії, доводить провінційність української театральної школи і, звісно, вивищує його самого як вихованця російської.
Інтерв’юєру Ніколаю Єфімовичу, очевидно, дуже хотілося виглядати стильно, модно, молодьожно — в дусі істеричних шоу російського телебачення. Він час від часу намагався імітувати обурені наелектризовані інтонації а-ля Скабєєва, але виходило погано, та й гість в силу віку і любові «до себе в мистецтві» більше хотів говорити про те, який він видатний професіонал. Втім, і спокійним голосом «герой України» наговорив достатньо.
По-перше, війну він назвав військовою операцією, по-друге, «на» Україні. Щоправда, пів століття життя в Києві давалися взнаки, інколи у нього проскакувало «в» Україні, але він швиденько виправлявся, тому виходило «в-на».
На питання, чи можна його назвати «українським режисером з російською душею», Резнікович відповів ствердно, але негайно додав довгу розповідь про те, як він також любить і українську культуру. Єфімовичу важко було терпіти докладні спогади про постановки Резніковичем українських авторів у театрі російської драми. Але він мужньо чекав, за що зачепитися. Але коли вже гість почав декламувати Франка українською, терпець урвався і розмова різко змінила напрямок.
Заговорили про Путіна. Єфимовіч нагадав режисеру, як на початку 2000-х він отримав нагороду і звання від російського президента. Михайло Резнікович спіймав флешбек, враз потеплішав і з пієтетом та гордістю розповів:
«Мені вручали звання заслуженого діяча мистецтв Російської Федерації, і Володимир Володимирович особисто приколов мені це на піджак. У мене навіть фотографія є».
Я сумніваюся, що Путін Резніковичу приколов звання заслуженого на піджак, все ж таки це вже фотографія іншої нагороди від Путіна — ордену пошани.
І те, і те режисер отримав за сприяння зміцненню російсько-українських культурних зв'язків. Воістину заслужені нагороди. На відміну, очевидно, від українських орденів та звань.
Для Єфімовича спогад про Путіна був рівнозначним тому, що Резнікович самого Леніна за руку потримав. Чистий захват! «Він щось сказав при цьому?» — майже з придиханням спитав ведучий. «Він подякував», — поблажливо усміхнувся вшанований особисто Путіним екскерівник київського театру.
Коли метра знов понесло «не в ту стєпь», у ностальгійні історії про вистави, Єфімович вкотре осідлав свого коня: «Але ж зараз все знищується!» — і повідав страшну правду про те, як в Україні хочуть «витравити» російські твори зі шкільної програми.
Резнікович повернувся на грішну землю і закивав: «Я поїхав із Києва, тому що я не можу прийняти, я не можу змиритися з тим, що в останні два роки послідовно знищується велика російська культура. Тому що для мене особисто велика російська культура — рідна».
Однак, за нашою інформацією, півтора року тому пан режисер поїхав з України зовсім не в лоно рідної культури, а в Лондон. Де, якщо вірити російській Вікіпедії, живе його син і, за сумісництвом, російський бізнесмен, генеральний директор компанії Altimo Олексій Резнікович. Невістка колишнього худкерівника театру Лесі Українки, до речі, згідно з тим самим джерелом, — журналістка Анастасія Чухрай, дочка російського кінорежисера Павла Чухрая.
Але справедливості заради все ж уточню, що російська душа українського режисера все ж таки привела його в ту саму «Союзну державу», тому що в інтер’єрі приміщення, де писалося інтерв’ю, я побачила російські надписи. Можливо навіть, сам запис — це «програмне інтерв’ю», яке дозволить митцю отримати якусь роботу в Росії. На це натякає і великий блок страждань Резніковича від того, що у нього зараз немає можливості передавати молоді знання, які він отримав колись від Товстоногова. Тому що, окрім театру, він тепер позбавлений доступу до студентів акторських та режисерських відділень Київського університету театру, кіно і телебачення.
Якщо це так і 85-річному Резніковичу треба було наговорити лояльних тез заради прийняття в родину, то він впорався на трієчку. Ведучий тягнув його, як міг. Підказував формулювання. Часом виходило, частіше — ні. Хоча бувало, що той і перевиконував п’ятирічку.
У стогнаннях за російською мовою, яку, страшно сказати, загнобили в Україні, Резнікович раптом знайшов цитату, яка мала переконати глядачів, що це наріжне питання. За експерта в цьому випадку був Іосіф Сталін. Режисер згадав твір радянського диктатора «Марксизм і питання мовознавства». Похвалився, що багато знає напам’ять, процитував: «Мова є засіб зброї, за допомогою якої люди спілкуються і досягають взаєморозуміння». Особисто я не можу вловити сенс, чим ця фраза допомогла гостю передачі довести необхідність в Україні російської мови, але обидва персонажі в кадрі лишилися задоволеними.
Відчуття іспиту і лояльного професора перед студентом-трієчником не залишало мене всю годину ютуб-відео. Бажаючи почути, що в Києві таки чекають на «освобождєніє», ведучий натякнув гостю: «Невже російськомовний Київ отак враз взяв і заговорив на мові? Як це відбувається? Всі перестали цікавитись російською культурою? Невже більше нікого не залишилось?» Тут «студент» згадав конспект і відповів, що людей в Києві залякали: «Багато людей просто мовчать. Внутрішньо не приймаючи того, що відбувається».
В цьому місці я прямо-таки зацікавилась: може, назве пару прізвищ? Хто там в Києві мовчить заляканий. Але, на жаль, згадав лише «близько 200 сторінок листів», які пишуть йому з Києва та різних країн його колишні учні, переживають за «знищення» театру російської драми. Шкода, що без імен.
Цікаво спостерігати, як пан Резнікович, вочевидь, маючи досвід мімікрії від радянської влади до української і тепер у зворотному напрямку, намагається з’їхати з радикальних заяв. На питання, як же це так, переживши війну з фашистською Німеччиною, в Україні тепер те саме відбувається, режисер включив задню передачу: «Я цього не казав, це сказали ви». В якийсь момент ведучого така поведінка гостя вже вивела з себе і, не витримавши, він прокоментував: «Як ви добре влаштувалися!»
Дісталося на горіхи від пропагандиста не тільки режисеру, своє «фе» отримав навіть Леонід Кучма. Спитавши у режисера, чи не намагався якось режисер, будучи таким світилом, якось вплинути на владу, Єфімович вибухнув обуренням щодо другого президента України: «Він же із червоних радянських директорів! Вихований, виріс і народився в СРСР, все йому дали! А потім він пише книгу, що Україна — це не Росія!» Але багаторічного управлінця театру, які завжди залежать від милості влади, на це не купиш. Кучма колись призначив Резніковича керівником, тому мочити Даниловича для режисера не по поняттях. І тут невдача спіткала білоруського пропагандиста.
Але під фінал Єфімовичу таки вдалося добитися від колишнього українського гендиректора театру «маст-хев» покаяння. Після зізнання Резніковича, що до 2021 року театр російської драми ніхто не чіпав і не утискав, ведучий нарешті зміг ввернути останній важливий хештеґ — Донбас: «Тобто ви ще на щось сподівалися? Що вони одумаються? Що змінять ставлення до Донбасу, який повстав і не погодився із приходом націоналістів всюди, де тільки можна, а не тільки в гуманітарну сферу».
«Да, — відповів Резнікович і додав, що людині властиво помилятися. — Я помилявся».
Наостанок він додав, що Україна — неоднорідна країна. Тому він завжди вважав, що ідеальний устрій для держави — це федерація. Втім, у цьому якраз нічого дивного, адже він колись був членом Партії регіонів, яка якраз і топила за це. Потім на порядку денному питання федералізації України стояло під час зустрічей у Мінську після початку війни в 2014-му, коли саме Росія наполягала на цьому.
Підсумовуючи, зазначу, що на статтю в Україні він собі наговорив, а от на зарплату від Путіна — невідомо. А не треба було так багато Франка цитувать і так мало Сталіна.