Десять років окупації, ще десять — когнітивної деокупації. Інформаційний простір Криму: виклики та можливості

Центр досліджень «Детектора медіа»

20 лютого 2014 року розпочалося загарбання Криму Росією. Наприкінці тієї зими росіяни розпочали операцію із захоплення півострова, спочатку перекинувши туди війська, встановивши контроль за органами влади, блокуючи військові підрозділи України, створюючи інформаційний тиск та ухвалюючи незаконні юридичні рішення. Після цієї агресії настала збройна окупація, яка триває й досі, потім Росія, порушивши міжнародне право, здійснила анексію Криму, яку намагається всіляко легітимізувати.

За час окупації з Криму виїхали близько 70 тисяч людей, а понад 700 тисяч цивільних і військових приїхали туди з Росії. Від 2014 року на півострові зафіксували понад 5 тисяч порушень прав людини, переважно вони стосувалися кримських татар. За оцінками правозахисників, Крим після 2014 року перетворився на «зразок заходів із колонізації для Росії». Євген Бондаренко, керівник Відділу інформаційного забезпечення Представництва Президента України в АР Крим, припускає, що період когнітивної деокупації Криму може зайняти від 10 до 20 років.

Україна заявила: з Криму все почалося, ним і завершиться — потрібно звільнити півострів з-під окупації. Київ докладає максимум зусиль до звільнення Криму, зокрема когнітивної деокупації. У цьому дослідженні демонструємо, як напередодні 2014 року Росія намагалася створити штучний бар’єр між Кримом і материковою Україною, аналізуємо пропагандистські стратегії окупації півострова, зміни в його медійному ландшафті, позиціювання кримських татар у російських медіа, а також виклики, пов’язані з поверненням Криму під контроль України.

Крим: пострадянська історія розмиття кордонів

Наявність чітко визначених кордонів — ознака модерних держав, адже в домодерних державних утворень чітких рубежів не було. Але для Путіна, наче в середньовіччі, кордони Росії «ніде не закінчуються». Цю максиму Москва наочно продемонструвала в 1990-х у Молдові, у 2008-му — в Грузії, а у 2014-му — в Україні. І почалося все з півострова, який Росія прагнула перетворити на свій власний «острів Крим». Хоча підготовка до захоплення півострова тривала чи не з моменту здобуття Україною незалежності.

У 1990-х по Україні блукали примари автономізму — галицького («Галицька асамблея»), закарпатського («Общество подкарпатських русинов»), східноукраїнського (Інтернаціональний рух Донбасу) — втім, вони були радше політичними маневрами місцевих еліт, які намагалися в такий спосіб взаємодіяти з центральною владою, аніж реальними загрозами федералізації. Чи не єдиним проблемним у цьому плані регіоном у 1990-х роках був Крим. До того ж, місцевий сепаратизм підживлював Кремль. На початку 1990-х Москва почала всіляко ставити під сумнів законність включення Криму до складу України в 1954 році, говорила про «особливий статус» Севастополя, і вже тоді депутати Держдуми розповідали про необхідність референдуму та перетворення Криму на окрему державу.

Всупереч українському законодавству, у 1992 році кримські депутати затвердили «Конституцію Республіки Крим», якою запроваджували посаду президента Криму й ухвалили входження півострова до складу України на правах самостійної автономії. Державні інституції формально підпорядковувалися Києву, а на практиці — Крим обирає президентом проросійського політика Юрія Мєшкова, до органів місцевої влади входить усе більше росіян, які лобіюють інтереси Москви. Київ дав відсіч кримському сепаратизму аж у 1995 році, скасувавши незаконний лобійований Кремлем автономізм і саму посаду «президента», Мєшков був змушений виїхати до Москви. При цьому Росія двічі (у 1993 та 1996 роках) намагалася оскаржити в ОБСЄ належність півострова до України, проте безуспішно.

Але не полишила свої спроби й далі впливати на ситуацію в Криму — насамперед використовуючи Чорноморський флот. Після розпаду СРСР флот перейшов під контроль України, але після кількарічних перемовин більше як 80 % суден переходить військово-морським силам Росії, а решта — Україні. Міжурядову угоду про статус та умови перебування Чорноморського флоту на території України Москва поверне на свою користь не раз. Кремль будуватиме житло, садочки, школи для офіцерів Чорноморського флоту та їхніх сімей, відкриватиме Будинки Москви, філіал Московського державного університету, а тогочасний мер російської столиці Юрій Лужков називав Севастополь «одинадцятим округом Москви».

Реагуючи на системні територіальні зазіхання з боку північного сусіда, Україна починає задумуватися не про спорадичні кроки у відповідь, а про довгострокову стратегію безпекових гарантій. У 2001 році Україна приймає «Державну програму співробітництва України з НАТО на 2001–2004 роки».

Україні знадобилося більш ніж десять років, щоб домовитися з Росією про кордон, який уже був юридично закріплений від СРСР. У січні 2003 року, який, до слова, був роком Росії в Україні, сторони підписали Договір про українсько-російський кордон, але того ж року Москва почала тиск проти Києва стосовно делімітації (тобто фактично зміни) кордону в ділянці Керченської протоки. Росія усвідомлювала, що поділ Азовського моря означав би, що Україні дістанеться 60 %, а це, своєю чергою, означало би переділ газових і нафтових родовищ. Тож у 2003 році Росія почала споруджувати дамбу в Керченській протоці від Таманського півострова до українського острова Тузла, аби довести, що Тузла — не український острів, а «російська коса». Це викликало жорстку реакцію з боку України, й дамбу не добудували.

У 2011 році з Москви до Криму повертається Мєшков із намірами знову стати політиком і реанімувати скасовану «кримську Конституцію» 1992 року, але СБУ оперативно депортувала його до Росії за загрозу територіальній цілісності України.

У 2011-12 роках у Головному управлінні розвідки фіксують перші явні ознаки того, що Росія здатна силовим методом захоплювати українські військові об’єкти. Саме тоді Росія відпрацьовує підготовку й оснащення незаконних збройних формувань на території Криму, захоплює українське навігаційне обладнання та починає укомлектовувати спеціальні бригади, які в січні 2014 року проходять інтенсивну підготовку.

20 лютого 2014 року Росія почала збройну окупацію українського Криму, скориставшись подіями на Євромайдані, послабленням центральної влади та оголошенням Україною курсу на євроінтеграцію. 16 березня відбувся псевдореферендум щодо статусу Криму. 25 березня захоплено останню військову частину, що тримала український прапор у Криму, — морський тральник «Черкаси» ВМС України. Відтоді Автономна Республіка Крим і місто Севастополь окуповані збройними силами Росії.

І до, і після захоплення Криму агітпроп усіляко намагався надати легітимності намірам Москви та виправдати військові дії на території півострова: мовляв, «бандерівці» становлять загрозу Криму, НАТО захопить бази Чорноморського флоту, Київ почне нещадну дерусифікацію півострова тощо. Тож необхідність анексії виправдовували в контексті суперництва між атлантичним блоком на чолі зі США та євразійським на чолі з Росією. В умовах такої дихотомії, під впливом багаторічної пропаганди частина жителів Криму підтримала другий варіант.

Унаслідок окупації відбувся перехід медійної інфраструктури Росії, а також хвиля репресій щодо українських медіа та журналістів, десятки з яких були змушені залишити півострів. Під виглядом боротьби з «екстремістською діяльністю», росіяни розвернули проти українських медійників та медіа на півострові репресивну машину, притягуючи їх до кримінальної відповідальності за надумані заклики до сепаратизму, адміністративно їх переслідуючи, скоюючи фізичне насильство. Відсутність адекватного правового поля, цифрової безпеки, а також цензура та свідоме придушення будь-яких альтернативних точок зору створили умови для інформаційної анексії півострова. Це також сприяло підйому громадянської журналістики у Криму.

Після анексії Криму у 2014 році російська пропаганда називає Кримський півострів винятково «російським» регіоном. Росія послідовно використовувала певні наративи та стратегії під час окупації українських територій, але у випадку Криму та, наприклад, Донеччини й Луганщини вона застосовувала різні підходи. «Кримська модель» передбачала ствердження історичного зв’язку з цією територією, класифікуючи окуповані райони як «споконвічно російські землі». На противагу цьому, «донбаська модель» подавала ці регіони як «незалежні республіки» з російськомовним населенням, яке не визнає владу Києва, й територія ця не є ані частиною України, ані Росії. Населення маріонеткових утворень захоплених частин Луганщини й Донеччини було ідентифіковано як «донбаський народ», відмінний від росіян та українців. Ці «унікальні громадяни» не були для пропаганди повноцінними росіянами, що врешті-решт призвело до скарг на нерівне ставлення до них. Примітно, що після повномасштабного вторгнення й окупації нових територій Росія швидко реалізувала «кримську модель», протилежну до попереднього підходу, який спостерігався на Донеччині й Луганщині.

«Кримнаш»: образ Криму в російській пропаганді з 2014 року

Після завершення спровокованої розпадом СРСР політичної турбулентності 1990-х років і до подій Євромайдану 2014 року територіальні претензії Росії на Крим були маргінальними серед російських політичних еліт. Мер Москви у 1992–2010 роках Юрій Лужков був чи не єдиним високопоставленим чиновником Росії, який регулярно публічно висловлювався щодо необхідності приєднати Крим до Росії. Та такі висловлювання Лужкова були настільки епатажними на тлі слів російського естеблішменту, що офіційний Київ іноді взагалі їх ігнорував. Лише у 2008 році, після охолодження відносин між Києвом і Москвою (зокрема через газові війни) СБУ України оголосила Лужкова персоною нон ґрата. Але навіть тоді від заяв Лужкова офіційна Москва дистанціювалася. В тому ж році й сам Путін сказав, що Росія давно визнала Крим Україною, а будь-які розмови про нібито претензії Москви на півострів назвав провокаційними. Для Росії тоді хороші відносини із Заходом та Україною були важливіші за історичний ревізіонізм, до якого Путін і його пропаганда вдаються тепер.

З 2014 року все змінилося: російська пропаганда послідовно зображує Крим як невіддільну частину Росії, використовуючи для цього різні тактики легітимізації анексії та впливу на громадську думку як усередині країни, так і за кордоном.

Для обґрунтування анексії 2014 року російська пропаганда сформулювала одразу дві ключові тези. Позитивна теза полягала в намаганнях представити Крим як органічну невіддільну культурну частину Росії, яка була несправедливо історично відчужена. Роль Криму при цьому для Росії раптово сакралізувалася. Півострів, наприклад, перетворився на ключове місце в події Хрещення Русі. «Для Росії Крим, давня Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне та сакральне значення так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам та іудаїзм. І саме так ми будемо до цього ставитися відтепер і назавжди», — говорив Путін. Російська пропаганда апелює до історичних зв’язків Криму з Росією, до спільної спадщини, культурної значущості та присутності етнічних росіян у регіоні. Посилання на історичні події, такі як Кримська війна чи радянська епоха, використовуються для виправдання претензій Росії на Крим.

Друга теза спиралася на принцип «доведення від супротивного» і проголошувала Росію «спасителькою загроженого після Євромайдану народу Криму», анексію — як спосіб убезпечити Крим від київських репресій, а на пізнішому етапі — від війни, подібної до нібито розв’язаної Києвом на сході України. Росія посилалася на захист російськомовного населення, щоб виправдати своє військове втручання або підтримку сепаратистських рухів. Цей сценарій Кремль відпрацьовував у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії. Насправді ж дії Росії в цих регіонах мотивовані винятково політичними інтересами та бажанням впливати на сусідні країни, а не справжньою турботою про права російськомовних громад.

Якщо перша теза апелювала до позитивних емоцій і проголошувала історичну бажаність «повернення Криму до Росії як у свою рідну гавань», то друга теза лякала жахливими сценаріями для населення Криму у випадку подальшого перебування у складі України. У межах цієї тези відкидалася взагалі можливість перебування Криму під контролем України на умовах до 2014 року. Апелювання до Євромайдану як до «насильницького, підготовленого американцями, нацистського перевороту» дозволяло подавати анексію лише як відповідь на надзвичайну ситуацію. Мовляв, статусу кво з умовами до 2014 року взагалі вже більше не існує через принципово іншу, ворожу до Криму ситуацію в Києві після Євромайдану. Ця теза також дозволяла апелювати до закріпленого в міжнародному праві принципу самовизначення народів, яким пропаганда дотепер обґрунтовує порушення міжнародного-правового принципу збереження територіальної цілісності держав.

Ці дві тези діяли в комплексі, формуючихибну дилему — тактику пропаганди, за якої пропагандисти на вибір пропонують лише два варіанти, один із яких є очевидно бажанішим. Власне, й у бюлетені так званого референдуму 16 березня 2014 року не передбачалось альтернативи у вигляді збереження статусу кво. 6 березня 2014 року, за десять днів до самого референдуму, було остаточно затверджено формулювання запитань у бюлетені. Учасникам референдуму пропонувалося обрати лише один із двох варіантів: «Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?» чи «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?». Хоча другий варіант і міг трактуватися як альтернатива входженню до складу Росії, ухвалена всупереч українському законодавству Конституція Криму 1992 року надавала Кримському парламенту визначальні права, а парламент Криму формально 11 березня вже проголосив незалежність від України й навіть задекларував можливість увійти до складу Росії. Таким чином, сутність другого варіанту була затуманена, але в кінцевому рахунку підтримка цього варіанту не заперечувала реалізацію першого.

Агітпроп також вдається до аргументів про економічний і соціальний розвиток, мовляв, анексія призвела до розквіту регіону. Контрольовані Кремлем медіа всіляко підсвічують будівництво нових доріг, мостів, аеропортів, портів і комунальної інфраструктури. Чи не найбільшим символом економічного розвитку й інтеграції Криму пропагандисти називають Кримський міст, пишаються також новим аеропортом у Сімферополі, трасою Таврида, будівництвом собору Олександра Невського і мечеті в Сімферополі тощо. Пропагандисти говорять про зростання інвестицій російського уряду та російського бізнесу в Крим після його анексії, зокрема в туризм, промисловість, сільське господарство й енергетику. Російська пропаганда часто наголошує на відновленні соціальної стабільності та підвищенні рівня життя, порівнюючи це з політичними потрясіннями та «зубожінням» України. Приміром, через п’ять років після анексії новини про те, як життя Криму покращується, були на першому місці серед усіх російських новин, у яких згадується півострів (33 %). Тред про «процвітання» Криму йшов паралельно з повідомленнями про «занепад» України, до того ж агітпроп усіляко демонізував її. Зокрема, спекулювали на болючому для кримчан питанні води, коли українська влада перекрила Північно-Кримський канал.

За даними дослідження Інституту масової інформації, чим більше часу минає від моменту окупації Криму, тим менше Україна присутня в інформаційному просторі півострова. Новини України майже не потрапляють у кримські медіа, а ті, що залишаються, або пов’язані з межею регіону з Україною, або ж винятково спотворюють Україну в очах аудиторії. У медіа Криму менш ніж 10 % від загальної кількості тих новин, що стосуються України, були присвячені темі деокупації півострова. Прикметно, що пропагандисти запевняли, буцімто звільнення Криму просуває США, а також поширювали «жахалки» про надуману розправу Києва за російські паспорти українців на ТОТ.

Гуманітарна політика щодо Криму: визнання помилок, протидія порушенню прав і підготовка реінтеграції

Крим, Донецька й Луганська області України є тими областями, де за роки незалежності України зменшилася кількість людей, які вважають рідною мовою українську. «У Криму частка осіб, для яких українська є рідною, впала з 13,7 % до 10,1 %», — пише завідувачка відділу українознавства Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України Олена Газізова. Водночас за інерцією з радянських часів статус мови міжнаціонального спілкування посідала російська мова. За даними Центру Разумкова, у 2008 році 81,3 % кримчан визнавали рідною російську мову, тоді як етнічними росіянами були 60,1 %. 9,4 % вважали рідною кримськотатарську мову, а частка кримських татар на півострові становила 9,1 %. А українською рідною вважали 6,4 %, проти 24,9 % етнічних українців. Домінування російської мови досягалося завдяки переважанню кількості російських шкіл і медіа:

«З 583 шкіл, що функціонували у Криму в 2014 р., лише 7 були україномовними, а з 23,4 % школярів — етнічних українців — державною мовою навчалися лише 0,7%. Що ж стосується української преси, то в АР Крим видавалися газета “Кримська світлиця” з трьома додатками (сумарний тираж 3 тис. примірників)... У той же час загальний тираж російськомовних видань становив 3 млн примірників. Вони повністю фінансувалися з бюджету АР Крим», — проаналізувала Олена Газізова.

Окупація Криму росіянами супроводжувалася демонізацією української держави, а також просуванням тези, що основними джерелами неспокою на півострові є національні меншини. Кримські медіа, які висвітлювали події російською з проросійських позицій, називали Революцію гідності, як і в медіа Росії, «державним переворотом»; уряд, очолюваний Арсенієм Яценюком, — «хунтою» тощо.

Робота державних органів і громадянського суспільства після окупації Криму, спрямована на документацію злочинів росіян, підготовку реінтеграції Криму, розвінчання міфів про Україну, Крим, кримських татар і НАТО, а також виправлення помилок минулого. Наприклад, «КримSOS», одна з перших ініціатив громадянського суспільства, яка виникла у відповідь на загрозу анексії Криму, спочатку, від лютого 2014 року, намагалася надати оперативну та перевірену інформацію про ситуацію в Криму. Але пізніше, як указується на сайті організації, діяльність «КримSOS» розширилась у гуманітарну сферу до «висвітлення незаконності окупації Криму та репресивної політики Росії стосовно кримчан, підтримання зв’язків півострова з материковою Україною, а також консолідацію українського суспільства через захист прав, свобод та iнтepeciв внутрiшньо перемiщених осiб (ВПО) й інших людей, котрі постраждали внаслідок збройного конфлікту на сході України та в Криму».

Схоже правозахисне і гуманітарне спрямування має робота державних органів України. Серед них найбільш сфокусованим на Крим є Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим. Ще з 2000 року його обов’язком є стеження за дотриманням законів України в автономії, підготовка для Верховної Ради аналітики про стан справ у Криму. Від серпня 2021 року Представництво президента у Криму також координує діяльність Кримської платформи. Серед завдань платформи — координація міжнародного тиску на Росію, захист жертв окупації і створення експертної мережі, яка аналізує виклики окупації та готує аналітичні документи для інших секторів платформи.

Ще один напрям гуманітарної політики щодо Криму — відродження прав і культури народів, які населяють Крим, і донесення правди про роль Радянського Союзу в історії цих народів і Криму загалом. Одним із законодавчих актів у цій сфері є закон «Про корінні народи України». Він гарантує право на розвиток національних інститутів народам, які не мають можливості будувати національні органи влади поза межами України. Такими народами, зокрема, є кримські татари, караїми та кримчаки. Корінні народи України мають право на дотримання, відродження та розвиток своїх духовних, релігійних і культурних традицій і звичаїв, власні медіа та заклади освіти.

Захист і відновлення прав корінних народів Криму, декомунізація й донесення історичних фактів мали відбутися поступово й без окупації, однак анексія Криму каталізувала ці процеси. Діяльність недержавних, державних і міжнародних ініціатив у сфері захисту прав людини, культурної спадщини Криму дає підстави стверджувати, що на момент деокупації Криму учасники процесів його реінтеграції матимуть плани дій і ресурси для їх досягнення, включно із забезпеченням безпеки, розвитку освіти, культури, захисту інформаційного простору й туризму. Процес деокупації потребуватиме значних ресурсів і кадрів. Наприклад, за словами Постійної представниці Президента України в АР Крим Таміли Ташевої, для роботи в деокупованому Криму після його звільнення потрібно підготувати більш ніж 20 тисяч учителів для шкіл і близько 8 тисяч у дошкільні заклади. Щодо державних службовців, то, за словами Таміли Ташевої, після деокупації Криму їх для роботи на півострові знадобиться 50 тисяч. Окремий детальний текст про державну політику України щодо Криму «Детектор медіа» опублікує згодом.

«Кримська криза»: як на анексію Криму реагували закордонні медіа та міжнародна спільнота

Проведення «референдуму» на території Криму було засуджено міжнародною спільнотою. 27 березня 2014 року було затверджено резолюцію Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України», де вказано, що «референдум, проведений в Автономній Республіці Крим та м. Севастополь 16 березня 2014 року, не маючи чинності, не може становити основу для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або м. Севастополь».

Резолюція ООН також закликала «всі держави, міжнародні та спеціалізовані організації установ не визнавати жодних змін статусу Автономної Республіки Крим і м. Севастополя на підставі вищезазначеного референдуму і утримуватися від будь-яких дій або угод, які можуть бути витлумачені як визнання будь-який такий змінений статус».

Після 2014-го Генасамблея ООН щорічно затверджує резолюції щодо ситуації з правами людини в АР Крим і місті Севастополі та окремо — відносно проблеми мілітаризації окупованого півострова. Останній документ щодо прав людини в Криму, а також решти тимчасово окупованих територій України було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН 19 грудня 2023 року. Також із 2014 року проти російських юридичних осіб і громадян Росії запровадили санкції Україна, ЄС, США, Сполучене Королівство, Канада, Японія, Австралія, Швейцарія та інші країни. Такі санкції чинні до деокупації Криму, а санкційні списки постійно оновлюються та доповнюються.

Боротьба за деокупацію Криму (як і частин Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей) триває не лише на полі бою, майданчиках міжнародних організацій чи судів, але й у медіа,підручниках історії та на картах.

Заперечення факту російської окупації Криму на картах стало причиною численних скандалів. Так, частина міжнародних компаній, які виготовляютькартографічну продукцію по всьому світу, позначали (деякі продовжують це робити й тепер) Крим як «російську територію» чи «спірну територію», проте аж ніяк не частину України в рамках міжнародно визнаних кордонів 1991 року.

Наприклад, під часЛітніх Олімпійських ігор у Токіо в липні 2021 року на карті, що була опублікована на офіційному вебсайті змагань, Крим було позначено окремо від материкової України. А в листопаді 2023 року навіть Європейський Парламентопублікував карту торговельних угод Євросоюзу, де Крим не було позначено як українську територію. Згодом карту видалили як із сайта ЄП, так і соцмереж.

• Читайте також:Росія виграє війну за карти. Як двадцять західних компаній друкують і продають окупаційні мапи України

Проблему з поширенням російської пропаганди про Крим на світових картах і глобусах порушив член Українського географічного товариства Микола Голубей, який у 2023 році заснував проект «Stop mapaganda! Information deoccupation of Ukraine». Він збирає приклади порушень на картах у продукції таких компаній як National Geographic, ADAC, DUMONT, Columbus, Stiefel тощо. У травні 2023 року було оприлюднено петицію на сайті Президента України з переліком компаній США, Німеччини, Великої Британії, Італії, Австрії, Швейцарії, Чехії, а також мереж книгарень, де поширюється картографічна продукція з «російським» Кримом. МЗС України зазвичай реагує на такі порушення, але проблема існує й досі.

«Невизначеність» присутня не лише на картах. У західних і світових медіа загалом події лютого-березня 2014 року (і після) в Криму отримали назву «Кримської кризи». Як приклади можемо навести матеріали BBC, Euronews, Euractiv, NBC news, Time, China Daily, The Guardian. Термін «Кримська криза» розмиває сутність того, що відбувалося тоді на півострові: в ньому немає ролі Росії у здійсненні акту агресії проти України. І загалом події російсько-української війни (аж до 24 лютого 2022 року) в міжнародних медіа описувалися не інакше як «криза в Україні».

Так само невпевнено світ реагував на окупацію Криму в 2014 році — десять років тому світові політики не здійснили радикальних кроків зі стримування російської агресії на українській території. І лише за кілька років після анексії півострова деякі західні політики усвідомили, що позиція по Криму тоді була неприйнятною. У липні 2020 року з метою виявлення політичного, економічного й інформаційного впливу Росії на Сполучене Королівство був затверджений звіт парламентського комітету з питань розвідки та безпеки Великої Британії. У документі було вказано: «Комітету незрозуміло, чи Уряд Її Величності і наші союзники вже знайшли ефективний спосіб реагувати на темпи прийняття рішень Росією. Це суворо підірвало здатність Заходу ефективно реагувати на російську агресію в минулому — наприклад, анексію Криму в 2014 році».

В інтерв’ю «Радіо Свобода» в жовтні 2023 року спікерка нижньої палати парламенту Чехії Маркета Пекарова Адамова сказала, що слабка позиція демократичного світу щодо російської окупації Криму 2014-го була помилкою: «Маю сказати, що зараз я вважаю, що ми однозначно ухвалили неправильне рішення не тиснути на Росію, оскільки наша відповідь була недостатньою. І я майже впевнена, що тепер не лише я, а й інші лідери добре знають, що це була помилка».

Зовсім інша позиція в Китаю. Ще за часів президентства проросійського політика Віктора Януковича (2010–2014) було погоджено ряд економічних проєктів між Україною та КНР, левова частина з яких стосувалася розвитку Криму. Президент Китаю Ху Цзіньтао розпочав свій візит до України в червні 2011 року з відвідин Криму. На початку грудня 2013 року в Пекіні було підписано договір про дружбу і співпрацю, а також спільну декларацію України й КНР про подальше поглиблення відносин стратегічного партнерства. Договір досі визначає напрями співробітництва між обома державами.

Реалізації планів щодо китайських інвестицій в Україну (зокрема і в Крим) завадила російська агресія. Хоча після 2014 року торгівля між Україною та Китаєм зростала, а КНР була головним торговельним партнером України.

Після російської окупації Криму Китай підтримав територіальну цілісність України, але водночас і не засудив анексію півострова. Таке соломонове рішення Пекіна залишається чинним. Очевидно, що на позицію КНР щодо Криму впливають відносини між Пекіном і Москвою. Китай і Росія мають спільну антизахідну зовнішню політику, активно між собою торгують, проводять військові навчання, входять до БРІКС (Бразилія, Росія, Китай, Індія, Південна Африка).

На офіційному рівні КНР називає російсько-українську війну «українською кризою». На річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну МЗС Китаю 24 лютого 2023 року оприлюднив «китайську позицію з політичного врегулювання української кризи», яка містить лише загальні й туманні формулювання: скасування ментальності «холодної війни», повага до суверенітету всіх держав, припинення бойових дій, відновлення мирних переговорів, розв’язання гуманітарної кризи, захист цивільних і військовополонених, збереження АЕС у безпеці, зменшення стратегічних ризиків, сприяння експорту зерна, зупинення односторонніх санкцій, підтримання стабільності промислових ланок і ланцюгів постачання, сприяння відбудові після конфлікту.

• Читайте також: Сі, Лула, Ердоган та інші «миротворці»: як російська пропаганда маніпулює закінченням війни та знецінює українську «формулу миру»

За час повномасштабного вторгнення позиція Пекіна загалом не змінилася, але бували і скандали. Так, посол КНР у Франції Лу Шає в інтерв’ю французькому телеканалу LCI у квітні 2023 року сказав, що країни колишнього СРСР «не мають ефективного статусу в міжнародному праві, оскільки немає міжнародної угоди, яка б конкретизувала їхній статус як суверенної країни». Також дипломат сказав, що належність Криму до України «залежить від того, як ви сприймаєте проблему», так як «історично Крим був російським із самого початку; в радянський період Хрущов передав Крим Україні».

• Читайте також: «Частина китайців вірить у те, що Буча була інсценована»: китайські медіа та війна в Україні

Слова Лу Шає викликали критику з боку високопосадовців України та Заходу. У відповідь на це МЗС Китаю видалив стенограму інтерв’ю для LCI на WeChat і згодом підтвердив свою офіційну позицію щодо України. Речниця Міністерства закордонних справ країни Мао Нін 24 квітня 2023 року сказала: «Китай поважає суверенітет, незалежність і територіальну цілісність усіх країн і підтримує цілі та принципи Статуту ООН. Після розпаду Радянського Союзу Китай був однією з перших країн, які встановили дипломатичні відносини з цими країнами».

Пізніше, у червні 2023 року, посол КНР при Європейському Союзі Фу Цун в інтерв’ю «Аль-Джазірі» сказав, що Китай готовий підтримати повернення України до кордонів 1991 року. «Я не розумію, чому б і ні», — сказав дипломат.

«Легалізація окупації»

З моменту анексії Криму окупанти постійно намагалися довести, що Крим як частина Росії — це нібито реальність, яку визнає весь світ. Серед іншого, це робилося за допомогою організованих візитів як російських, так й іноземних делегацій до півострова. Ідеться як про політичні постаті, так і про діячів культури та спорту.

Візит до окупованого Криму став певним маркером проросійськості для західних політиків, оскільки без узгодження з окупаційною «адміністрацією» Криму така поїздка неможлива. До прикладу, у 2017 році на «міжнародний симпозіум» «Крим у сучасному міжнародному контексті» приїхали депутат Національних зборів Республіки Вірменія Айк Бабуханян, мер муніципалітету Хисаря (Болгарія) Пінка Димитрова Дойкова, голова фракції лівих парламенту міста Квакенбрюк (Німеччина), голова та співзасновник німецького об’єднання «Друзів Криму» — Freunde der Krim Андреас Маурер, «міністр закордонних справ» невизнаної Південної Осетії Дмитро Медоєв, депутат регіонального парламенту Венето (Італія) Стефано Вальдегамбері, член Народних зборів (Сирія) Салам Абудала. Свого часу депутати праворадикальної німецької партії «Альтернатива для Німеччини» навіть використали дипломатичні паспорти для того, щоб приїхати до окупованого Криму.

Іноземні культурні діячі також відвідували окупований Крим для участі у фестивалях і подіях. Серед них вокалісти, режисери, інструменталісти з Великої Британії, Іспанії, Італії, Нідерландів і Франції. Видання Black Sea News повідомило, що лише за вересень 2017 року 37 іноземних громадян були порушниками режиму окупованої території, тобто відвідали Крим не через українські пункти пропуску в Херсонській області. Для порівняння, згідно з даними дослідження «Сіра зона». Окупований Крим: Порушення санкцій в 2017. Підсумки моніторингу» від Інституту Чорноморських стратегічних досліджень, за період від серпня 2017 по січень 2018 року 206 іноземних громадян (крім росіян) із 53 країн незаконно відвідали окуповану територію. 45 із них бували в окупованому Криму раніше.

Варто пригадати виступи Горана Бреговіча, сербського композитора, а також росіянки Юлії Самойлової, яку потім обрали представницею Росії на конкурс «Євробачення-2017», який проходив тоді у Києві. Служба безпеки України тоді заборонила Самойловій в’їзд на територію України, що унеможливило її участь у конкурсі. Всі ці візити пропагандисти намагалися використати для своїх цілей.

• Читайте також: Російська пропаганда в центрі Європи: чи справді Румунія та Угорщина планують «поділ України»

Так само, як і коментарі іноземних «експертів» щодо долі Криму. Йдеться і про новинні репортажі за кордоном, як от, наприклад, сюжет головної новинної програми Німеччини за 2014 рік про те, як жителі окупованого Криму нібито «бояться бути українізованими новими правителями Києва». Пропагандисти спробували реанімувати цей репортаж, представляючи його як свіжий. Ексголова МЗС Румунії Андрей Марга теж говорив у вересні 2022 року про те, що Крим насправді належить Росії. «Ми у абсолютно винятковій ситуації, і я зі всією відповідальністю кажу, що Україна перебуває у неприродніх кордонах. Вона повинна поступитися територіями Угорщині (Закарпаття), Польщі (Галичина), Румунії (Буковина) і Росії (Донбас та Крим). Це території інших країн», — сказав Андрей Марга. Нещодавно про свою непевність щодо того, чи зможе повернути Україна Крим, висловив президент Польщі Анджей Дуда. Питання Криму коментують і американські високопосадовці, політики й «аналітики». Особливо у поєднанні з дебатами щодо міграційної політики та спрямування фінансової допомоги Україні. До прикладу, американський конгресмен Джим Джордан сказав у жовтні 2023 року, що він не розуміє цілі допомоги США до України, бо США «не можуть повернути Крим, який у Росії вже років десять». Тезу про «етнічних росіян» у Криму поширює і кандидат у президенти США Роберт Кеннеді-молодший. Росія ж публікує всі ці заяви на своїх ресурсах, створюючи хибне враження, що таких думок — багато.

Окупаційна політика Росії проти кримських татар

Для того, щоб виправдати власні колонізаторські та насильницькі дії проти кримських татар, починаючи з незаконної анексії 2014 року, російська влада формує їхній образ як маргінальних «релігійних екстремістів». Організовує їхнє переслідування за етнічною та релігійною ознаками,  підозрює у симпатіях до України, щоб якщо не повторити сталінську депортацію-геноцид, то принаймні витіснити їх із публічного простору як таких, хто представляє Крим, або просто позбавити голосу.

Образ кримських татар у російських медіа сформований упередженнями й стереотипами, пропаганда розпалює недовіру та неприязнь до них. Їх часто зображують як загрозу безпеці й стабільності Росії: клеймлять «екстремістами», «релігійними фанатиками», «нацистськими колаборантами», «татаробандерівцями» та навіть тими, хто розвалив СРСР. Російські медіа та сегмент соцмереж також створюють образ кримських татар як невеликої та незначної меншини Криму, применшуючи їхнє історичне та культурне значення. Цей же образ використовували для виправдання анексії Криму Росією у 2014 році, коли «зелені чоловічки» (російські військовослужбовці) стверджували, що захищають етнічних росіян на півострові від «радикалів». Водночас російські медіа писали, що кримські татари опозиційні до української влади й підтримують сепаратистські рухи на півострові. Також звучать безпідставні звинувачення цілого народу в колабораціонізмі під час Другої світової.

Оскільки після анексії Криму російська влада жорсткопереслідує учасників організації «Хізб ут-Тахрір»,  яка в України діє без обмежень на рівні законодавства, з 2014 року в медіапросторі Росії регулярно з’являються новини про їхні арешти, судові процеси й вироки. У публікаціях пишуть про нібито неблагонадійність, небезпечність, радикальні погляди фігурантів. Жорстоке поводження з такими в’язнями росіяни виправдовують їхнім «екстремізмом». За версією проросійських анонімних телеграм-каналів, кримські татариспівпрацюють з українськими спецслужбами, ведуть підривну діяльність, заміновують території, наводять Сили оборони на цілі, беруть участь у диверсіях. Учасників кримськотатарського добровольчого батальйону імені Номана Челебіджіхана, який улітку 2022-го був таврований у Росії як «терористична організація», російський агітпроп регулярно звинувачує в екстремістських поглядах, участі у продовольчій та енергетичній блокадах Криму. А кримські татари, мовляв, постійно радикалізуються внаслідок «інформаційно-психологічних операцій з-за кордону», тож у Криму почали з’являтися етнічні злочинні групи. Російські спецслужби вбачають загрозу у здатності кримських татар до самоорганізації, створенні добровольчих підрозділів чи організації блокад.

У ширшому контексті російського «кримського наративу» медійне позиціювання кримських татар, включаючи історію їхньої депортації, має на меті легітимізувати незаконну анексію Криму. Основна мета цього наративу — позбавити кримських татар їхньої політичної сили та майбутнього. Кінцевою метою є асиміляція кримських татар у російському суспільстві та відмова від національної ідентичності на користь російської ідентичності.

Українські правозахисні організації, медіа й органи влади систематично фіксують порушення прав кримських татар, як у галузі прав людини, так і з погляду законних приписів. Окупаційною владою проводяться незаконні затримання, обшуки, викрадання людей і «сімейні репресії» (затримання лише за приналежність або спорідненість із політв’язнем). Масово обмежується право на свободу слова, совісті та релігії, свободу зібрань та об’єднань, право на справедливий судовий розгляд.

Постійна представниця Президента України в АР Крим Таміла Ташева говорить, що станом на 2023 рік у Криму перебуває 180 політичних в’язнів-громадян України, яких росіяни заарештували на території Кримського півострова або яких вивезли із новоокупованих територій (наприклад, лівобережжя Херсонської області). Серед них 116 кримських татар. Також Ташева звертає увагу, що окупаційна влада та так звані місцеві «суди» вважають екстремізмом, зокрема, вивішування у Криму кримськотатарського прапора.

• Читайте також: «Татаробандерівці» й «екстремісти»: як російська пропаганда дискредитує кримських татар

Також із моменту анексії Криму відбувається заміщення населення окупованого кримського півострова, значною мірою — представниками військових і різних силових структур Росії. Українська Гельсінська спілка з прав людини оприлюднила дані щодо незаконного переселення росіян до окупованого Криму. З 2014-го року на територію півострова прибули 800 тисяч росіян (це на 100 тисяч більше, ніж рахує українська держава), в той час, як до 100 тисяч українців покинули окупований півострів. Довгострокову стратегію заміни місцевого населення півострова власними громадянами Росія втілює, зокрема, й шляхом мобілізації жителів окупованого Криму.

Громадська організація «Крим SOS» та Меджліс кримськотатарського народу назвали оголошену Володимиром Путіним мобілізацію у Криму восени 2022-го насильницькою, підкреслюючи, що кримські татари помітно переважають у списках на мобілізацію, у порівнянні з іншими жителями півострова, а в окремих населених пунктах у списки на мобілізацію було внесено до 90% відсотків кримських татар. Заступник гендиректора Українського інституту і співзасновник «Крим SOS» Алім Алієв каже: «Росіяни намагаються відправити кримських татар воювати проти своїх родичів, які зараз у лавах ЗСУ. Відправити на війну проти своєї ж країни, адже більшість кримських татар мають проукраїнські погляди, попри вимушене отримання російського “аусвайса”, тобто паспорта». На думку голови правління Кримськотатарського Ресурсного Центру Ескендера Барієва, після виборів президента Росії в середині березня ситуація з мобілізацією на окупованих територіях України погіршиться.

Кримські татари переживають уже далеко не першу окупацію та вигнання з батьківщини. Пори те, що Меджліс кримськотатарського народу зараз знову діє фактично «в екзилі», більшість кримських татар мріють про повернення на рідну землю. Громадський і політичний діяч, військовослужбовець ЗСУ Арсен Жумаділов переконує у необхідності розмірковувати на цю тему уже зараз: «Як Крим житиме одразу після деокупації та як при цьому враховувати права кримських татар — це відкрите питання. Але я впевнений, що його не повинні відсунути кудись на маргінес із риторикою, що зараз не на часі».

Когнітивна деокупація Криму

За даними Громадянської мережі «Опора», Росія заблокувала близько тисячі українських онлайн-ресурсів, зокрема десяток сайтів органів державної влади України. Це ускладнює здатність України доносити правдиву інформацію до жителів Криму. Але важливо й надалі підтримувати діалог із кримчанами, які живуть в окупації, і для цього доводиться заходити на всі доступні в умовах окупації інформаційні майданчики.

Наявні стратегії й інформаційна політика. Від весни 2014 року громадянське суспільство та держава розробили кілька документів, які містили положення про стратегічні дії щодо деокупації Криму. Крім створення спільної рамки для координації суспільства після деокупації Криму, такі стратегії служать для комунікації планів держави і спростування страхів жителів окупованих територій України. Наприклад, Постійна представниця Президента України в АР Крим Таміла Ташева посилається на такі стратегії у статтях і блогах, де пояснює тим, хто залишився на окупованих територіях, що під час деокупації не будуть порушувати права людини, забороняти говорити російською і карати за її вживання.

Одним із перших таких документів був документ від ГО «Майдан закордонних справ». Цілісний документ Стратегії деокупації Криму на сайті цієї організації опублікували у січні 2015 року. Ключовою передумовою повернення Криму у цьому документі називали економічне виснаження Росії через санкції, підтримку проукраїнськи налаштованих кримчан, посилення міжнародного тиску на Росію і реформи державного апарату в Україні.

За роки після цього виникло кілька інших документів, які містили схожі твердження і були або загальними стратегіями, або більш нішевими. До другої категорії належить, на приклад, «Стратегія відновлення Криму», опублікована у серпні 2023 року на сайті Представництва президента у Криму. У ній ідеться про розвиток інфраструктури, промисловості й туризму Криму після звільнення від окупації. Більш загальною є «Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя», яку 24 березня 2021 року ввів у дію Володимир Зеленський Указом за Рішенням Ради національної безпеки і оборони України. З того часу до плану дій із її втілення внесли низку змін. Останні зміни були у квітні 2023 року. Проте суть стратегії залишається сталою: засудження окупації Криму, порушення прав людини і перелічення принципів, яких дотримується держава у процесі деокупації Криму у ключових сферах: гуманітарній, екологічній, правозахисній, свободі медіа, безпековій політиці тощо.

Згідно з цією стратегією, інформаційна політика України щодо тимчасово окупованої території спрямована на забезпечення доступу до об’єктивної інформації, висвітлення ситуації на цій території і забезпечення відкритого діалогу. Україна також бореться з дезінформацією та співпрацює з міжнародними партнерами для забезпечення широкого розповсюдження об’єктивної інформації. Інформаційна політика України також має на меті забезпечити доступ до об’єктивної та оперативної інформації для людей на тимчасово окупованих територіях і реалізує політику, спрямовану на об’єктивне і достовірне висвітлення ситуації на тимчасово окупованій території у медіа. Також Україна розвиває канали інформування для людей, які живуть на тимчасово окупованій території шляхом використання новітніх цифрових засобів комунікації, теле-і радіомовлення. Це дозволяє забезпечити широкий доступ до актуальних суспільно-політичних подій в Україні та світі.

Україна також підтримує зворотний зв’язок із людми на тимчасово окупованій території, використовуючи сучасні інформаційні технології. Це дозволяє жителям взаємодіяти з урядом, висловлювати свої погляди й отримувати необхідну інформацію. Крім того, Україна бореться з поширенням дезінформації щодо тимчасово окупованої території.

Рекомендації. Медіастратегія українського уряду щодо Криму повинна враховувати декілька ключових моментів. Внутрішня нестабільність і суспільне невдоволення — перший крок до когнітивної деокупації півострова. Тож важливо спрямовувати зусилля на те, щоб поглиблювати серед місцевого населення рівень недовіри до окупаційної влади. Невдоволення серед жителів півострова існує, необхідно правильно використати ці настрої, щоб повернути ситуацію на користь України.

Оскільки місцевий медіаландшафт значною мірою монополізований окупантами, а Росія тримає кримчан в інформаційній стерильності, вкрай необхідно спонукати їх шукати альтернативні джерела новин та інформації. Цей крок здатен посилити рівень недовіри до окупаційної влади, адже розкриються її злочинні наміри. Окрім цього, впроваджуючи мультирівневу інформаційну політику щодо Криму, Україні слід особливу увагу приділити молодому поколінню та напрацюванню в його представників української ідентичності. Працюючи з молоддю сьогодні, Україна робить неабиякий внесок у процес когнітивної деокупації Криму. Молодь Криму може бути більш проукраїнськи налаштованою та мати більший потенціал для опору.

Ключовим моментом є розробка та заохочення політики реінтеграції кримського медіапростору з медіапростором материкової України, а також намагання протидіяти спробам Москви відокремити півострів від України.

Без підтримки західних партнерів Україні було би складно чинити опір загарбникам і складно буде повертати Крим. У прихильників так званого «реалістичного» підходу в міжнародних відносинах є бачення, що геостратегічна роль Криму є великим викликом, тож варто його прибрати зі столу переговорів. Тому, паралельно з когнітивною деокупацією, Україна має вести потужну культурно-дипломатичну роботу назовні. Повномасштабне вторгнення лише вкотре довело, що Путін не зупиниться на Криму. Тому важливо, щоб у союзників Києва не було навіть сумнівів у тому, що в умовах конфлікту інтересів різних країн у Чорному морі, важливо не дати Росії монополізувати там свою присутність та отримати контрольний важіль впливу на безпеку регіону. Інакше це нестиме неабиякі виклики для інтересів НАТО та ЄС. І повернення України на півострів — єдиний можливий спосіб захистити інтереси регіону та західних демократій у цілому.

Над текстом працювали Леся Бідочко, Єгор Брайлян,  Артур Колдомасов,  Олексій Півторак,  Андрій Пилипенко, Олександр С'єдін і Орест Сливенко

Колаж: Наталія Лобач