Не допустити забуття: як розповідати про воєнні злочини на окупованих територіях в Україні та світі
Не допустити забуття: як розповідати про воєнні злочини на окупованих територіях в Україні та світі

Не допустити забуття: як розповідати про воєнні злочини на окупованих територіях в Україні та світі

Росія створює інформаційний вакуум на окупованих територіях, і дослідникам і журналістам усе складніше отримувати звідти інформацію.

Росія робить усе, щоб тимчасово окуповані території України були в інформаційному вакуумі. Не лише для того, щоб люди там не знали, що відбувається в Україні, а й щоб почувалися забутими та покинутими Україною. Цей штучний вакуум також впливає на те, як мало інформації про окуповані території, про російські воєнні злочини проти тих, хто залишився в окупації, про те, як там живуть люди, з’являється в українських і західних медіа.

Як запобігти такому «витісненню», під час Національної конференції щодо тимчасово окупованих територій говорили ті, хто у різний спосіб збирає й отримує інформацію з окупації. Конференція відбулася 20–21 січня, її організували Українська волонтерська служба в межах програми «Близькі» за підтримки USAID.

Участь у дискусії на тему «Як розповідати про злочини Росії в окупації в Україні та світі?» взяли радник міністра закордонних справ України Гоша Тихий, журналістка Associated press, лавреатка Пулітцерівської премії, продюсерка фільму «20 днів у Маріуполі» Василіса Степаненко, засновник проєкту Ukraïner Богдан Логвиненко, український блогер і журналіст, політичний оглядач Денис Казанський, а також журналістка та документаторка воєнних злочинів проєкту «Свідчить Україна — The Reckoning Project» Ганна Мамонова. Модерувала обговорення журналістка Дарка Гірна.

Не допустити забуття: як розповідати про воєнні злочини на окупованих територіях в Україні та світі - Фото 1

За слова вбивають

Українці, які опинилися в окупації, не можуть говорити правду про своє життя —  за це їх можуть убити. І це головна проблема, яка не дозволяє міжнародним документаторам безперешкодно збирати свідчення про російські воєнні злочини, щоб за них притягнути росіян до відповідальності. Документаторка воєнних злочинів проєкту «Свідчить Україна — The Reckoning Project» Ганна Мамонова знає про це не з чуток, а зі своєї щоденної роботи та з власного досвіду спілкування з родичами, які в окупації з 2014 року.

 Не допустити забуття: як розповідати про воєнні злочини на окупованих територіях в Україні та світі - Фото 2

Ганна Мамонова

«Ми збираємо свідчення людей як на деокупованих територіях, так і на окупованих. І проблема з окупованими у тому, що там немає зв’язку. Ми кажемо, що ці свідчення потрібні, але яким чином їх збирати — нікому не зрозуміло. Тому що фізично ти не можеш зв’язатися з людиною, а якщо зв’язуєшся — її просто можуть убити наступного дня, бо телефони прослуховують, в інтернеті — все фіксується. Люди бояться говорити телефоном або месенджером, — розповіла вона. — В мене особиста історія — батько в окупації 10 років і я з ним останні два роки розмовляю шифрами, тому що інколи, коли ми розмовляємо, я чую, як починають прослуховувати нашу розмову. Кожна комунікація для них — шалена небезпека».

Така секретність російських окупантів дуже промовиста, говорить журналіст і блогер Денис Казанський, який із 2014 року створює відеоблог про життя людей в окупації. На його думку, проукраїнські настрої високі як на територіях, що були окуповані у 2022 році, так і на тих, що потрапили в окупацію у 2014-му, хоча все українське звідти планомірно всі ці роки витісняли.

«Немає якогось виміру, який би міг об’єктивно показати, чи вдається мені доносити правду своїм подкастом, тому що немає жодних можливостей заміряти настрої людей. І треба розрізняти окуповані території з 2014 року та з 2022-го. За соціальним, економічним становищем і за свідомістю людей вони відрізняються. На території, яка окупована з 2014 року, роками відбувалася зачистка, коли лояльне до України населення було витіснене звідти. На територіях, які окуповані з 2022 року, люди в більшості своїй — і це зафіксовано багатьма опитуваннями й навіть виборами, які там були раніше та показали, що люди за проросійські партії особливо не голосували — проукраїнські. Є відсоток маргіналів, яким байдуже, яка влада, або відверто проросійських елементів. Але таке є всюди в Україні, проте це маргінес», — каже Денис Казанський.

 

Денис Казанський

На його думку, у цій надмірній секретності окупантів є один позитив — вона доводить, що навіть після десяти років окупації люди на Донеччині, Луганщині та в Криму все одно чекають на Україну.

«Якби там справді було, як у Росії декларують, 90% населення за Росію й умовно 3% — за Україну, туди б допускали міжнародних спостерігачів, які є умовно нейтральними, щоб вони провели опитування й опублікували ці дані. Сам факт терору, який Росія там постійно проводить, також доводить, що нелояльних до Росії людей там багато, тому окупанти змушені застосовувати репресії», — пояснює він.

Також він додає, що про свої проукраїнські настрої люди часто пишуть йому в телеграм-бот і в коментарях під його відео — попри ризик бути викритими.

Деокуповані території — також в інформаційному вакуумі

Відсутність інформації з окупованих територій призводить до того, що українці на підконтрольних Україні територіях поступово забувають про своїх співгромадян, які залишилися в окупації. Але це відбувається і з тими територіями, що були звільнені у 2022 році. З одного боку, інформація звідти не засекречена, але з іншого — увага до них зменшилася й у тилу стали менше цікавитися тим, що там відбувається, каже журналіст і засновник проєкту Ukraïner Богдан Логвиненко, який зі своєю командою відвідує ці території, щоб привернути до них увагу.

Не допустити забуття: як розповідати про воєнні злочини на окупованих територіях в Україні та світі - Фото 3 

Богдан Логвиненко

«Сплеск уваги є тоді, коли відбувається деокупація і якийсь час після неї. Всі тоді хочуть потрапити на ті території, а що там відбувається далі — мало кого обходить. І через якийсь час відбувається такий інформаційний відкат, я б сказав. Умовно в Херсона були два сплески — деокупація і підрив Каховської ГЕС, а що відбувається зараз — обстріли щодня, наприклад, —  людей не настільки цікавить. І тут не в тому проблема, що ми якісь не такі, це насправді нормальна ситуація. Просто ми не можемо бути завжди в курсі того, що відбувається у всіх цих населених пунктах. Але держава має працювати з деокупованими територіями. Як на мене, держава зараз не має достатньо ресурсів для того, щоб повертати культуру на ці деокуповані території, робити там якесь інформаційне щеплення. Проте ми, медіа, працюємо з тим і там, де є змога працювати», — розповів він.

Проте якщо на деокуповані території, принаймні ті, що трохи далі від лінії фронту, українці бодай мають доступ і люди там можуть говорити, то окуповані регіони України — у ще глибшій ізоляції. Щоб достукатися до них, Ukraїner створив проєкт «Хоробрі міста».

«Ми зробили дослідження по кожному з окупованих міст для того, щоб зрозуміти, що для тих людей, які виїхали звідти, найважливіше, що їм важливо почути про своє місто. І потім музиканти записали треки про кожне з цих міст, а ми зробили окремий фестиваль, де прозвучали пісні про Донецьк, Ялту, Сімферополь, Маріуполь тощо. Це було інформаційне повідомлення зовсім іншого змісту й воно потрапило до людей на окупованих територіях. Ми зробили свою журналістську роботу як дослідники, а музиканти зробили творчу. Це методи, які допоможуть нам повертати довіру, бо, як на мене, найскладніше — саме це, бо в багатьох людей з окупованих територій довіра зламана», — розповів Богдан Логвиненко.

Російські воєнні злочини як аргумент для світу

Те, як важливо медійникам своїми очима бачити, що відбувається під час окупації, показав досвід перебування команди Associated Press у Маріуполі саме тоді, коли місто опинилося в російській облозі у березні 2022 року. За репортажі та фото звідти Василісу Степаненко, Євгена Малолєтку та Мстислава Чернова нагородили Пулітцерівською премією. На основі знятих тоді кадрів команда створила документальний фільм «20 днів у Маріуполі», який змагатиметься за «Оскар» у номінації «Найкращий документальний фільм».

Та весь цей успіх, каже Василіса Степаненко, — лише для того, аби світ усвідомив масштаб трагедії, яка відбувається в Україні.

«Ми як журналісти документуємо події. На жаль, ми стали свідками того, як Росія захоплювала Маріуполь. Ми були в місті, бачили ці воєнні злочини власними очима і фіксували їх за допомогою камери. Ці фото та відео були по всьому світу, в усіх новинах. Ми завжди фокусувалися й фокусуємося на українських історіях, тому що це страшні події, які українці переживають саме зараз. І тоді, коли ми робили ці репортажі, ми намагалися донести до світу голоси людей, бо вони казали “нас не чують”. І мені хотілося донести, що їх чують і їм допоможуть. Коли ми вийшли з Маріуполя, ми вирішили зробити цей документальний фільм, щоб люди побачили цей жах. Зараз ми його показали в Америці й багато хто казав, що не знав про це, або бачив ці фото, але не розумів контексту», — розповіла вона.

Не допустити забуття: як розповідати про воєнні злочини на окупованих територіях в Україні та світі - Фото 4

 Василіса Степаненко

За її словами, людей найбільше цікавлять саме персональні історії, тому так важливо зосередитися на них. І саме тому Росія забороняє цим людям говорити.

«Батьки, у яких є діти, не можуть спокійно дивитися на кадри, де гинуть діти. А найголовніше, люди запитують, що з Маріуполем зараз? Я відповідаю, що зараз туди немає доступу міжнародним журналістам, міжнародні експерти не можуть там бути, щоб побачити й дослідити всі ці воєнні злочини. Досі невідомо достеменно, скільки людей там загинуло. Говорять про 20–25 тисяч людей, але це точно більше — навіть із того, що ми бачили, а я пам’ятаю безліч загиблих у лікарнях. Фільм — це свідчення воєнних злочинів і ми хочемо, щоб завдяки йому світ пам’ятав історії людей, яких уже немає. Це — найменше, що ми як журналісти можемо зробити», — додала вона.

За словами радника міністра закордонних справ Гоші Тихого, те, які саме повідомлення справді зачіпають людей у певній країні, залежить від її досвіду. Й МЗС це враховує у своїх дипломатичних кроках. 

«Наша цільова аудиторія — це іноземці, і вона абсолютно неоднорідна. Тому що різні регіони абсолютно по-різному сприймають інформацію. Те, що ми доносимо Європі та Північній Америці, відрізняється від того, що ми доносимо Африці чи Латинській Америці, — пояснив він. — Коли йдеться про злочини на тимчасово окупованих територіях, найбільш разючими для іноземців є саме історії людей. Але теж усе залежить від того, про які країни ми говоримо. Наприклад, Північна Європа, скандинавські країни зокрема, дуже чутливі до теми прав людини та чутливі до злочинів, пов’язаних із цим. Африканська аудиторія нечутлива до цього абсолютно, навіть якщо йдеться про злочини проти дітей. Але загалом розповідь конкретних історій людей справді закарбовується, мобілізує громадську думку за кордоном на підтримку України».

Українські дипломати використовують різні способи, якими намагаються донести правду про події в Україні, каже Тихий. Він згадує, як міністр закордонних справ Дмитро Кулеба в залі Генасамблеї ООН перед дипломатами з усього світу цитував щоденники українських дітей, які бачили війну. «В аудиторії очі були на мокрому місці, бо це вражало», — каже Гоша Тихий.

Країни Африки мають зовсім інший досвід, тому інформаційна політика щодо цих країн має бути іншою: «З точки зору комунікації тут геть інший підхід: можна прийти й сказати, що Росія вбила в Україні  500 дітей — а африканці на це скажуть: “Ми вам дуже співчуваємо, але в нас там вбили 5000 дітей”. Тобто цей аргумент просто не спрацює. Але в Латинській Америці інша ситуація. Наприклад, в Аргентині своя травма — наприкінці 1970-х військова хунта викрала сотні дітей із сімей опозиціонерів, аби їх “перевиховали”. Зараз Аргентину очолює Мілей, який поки що дружній, але ми не знаємо, який буде курс цієї країни. До цих виборів до нас дружньою була лише Гватемала, а тепер ще й Аргентина. Можна сказати, що Латинську Америку ми потроху на свій бік залучаємо і цього року там буде дуже велика наша активність», — каже Тихий.

 Гоша Тихий

Він радить із розумінням ставитися до певного спаду уваги до України, бо це закономірно і з огляду на певну втому, і на нові конфлікти, які спалахують у світі. Відтак МЗС шукає нові підходи, щоб переконувати скептиків тоді, коли їхні голоси стають більш помітними на тлі зменшення активності прихильників України.

«На час, коли увага падає, ми переходимо до інших методів, наприклад, до магії цифр. Ми зібрали окрему команду в МЗС, яка займається збиранням фактів. Наприклад, є голоси, які закликають до перемовин. Можна йти з заявою, що Росія — агресор, із яким немає сенсу йти на переговори, — але скептичний табір таким повідомленням ми не переконаємо. Що ми робимо? Ми збираємо інформацію та наводимо приклади, що з 2014 по 2022 роки Україна й Росія в різних форматах провели близько 200 раундів переговорів, 20 разів оголошували режим припинення вогню, який Росія негайно порушувала. Ми наводимо ці числа й кажемо, що це закінчилося повномасштабним вторгненням — чому хтось вважає, що зараз переговори з Росією матимуть інший результат? Це зовсім інша подача інформації, яка дозволяє переконувати скептиків», — розповів він про аргументацію України.

Та головне, казали експерти під час дискусії, працювати на всіх напрямках, говорити світу про російські воєнні злочини й намагатися домогтися відповідальності агресора, завойовувати увагу кожної зі 193 країн ООН, а українцям — не забувати, хто наш ворог і яка його головна ціль. Слід не відчужувати ментально українців, які зараз в окупації, й не допустити, щоб про них забували.

Фото: Вадим Монастирський, а також надані Українською волонтерською службою в межах проєкту «Близькі»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
российская агрессия оккупация
Источник материала
loader
loader