Російський серіал «Слово пацана» взагалі-то оповідає про кримінальний світ російської Казані кінця 80-х і молодіжні угруповання у ній. Але він став популярним серед українських підлітків, навіть під час війни. Настільки, що про його небезпеку, просування російської естетики криміналу й насильства висловилося українське Міністерство культури. Епітет «несподівана популярність» сюди не застосуєш, що стане зрозумілим після прочитання деяких матеріалів на «Детекторі медіа» про цей феномен. Так, артоглядачка Лена Чиченіна писала про те, що цю стрічку зняли талановито і якісно і якраз для масової культури, що приваблює реально відображеною естетикою пізнього СРСР, а саундтрек до серіалу від татарського гурту, який виступив проти війни й емігрував із Росії, посів перше місце в рейтингу найпопулярніших пісень в Україні від Apple Music (і тут уже й не збагнеш, випадковість це, натяк чи спроба просунути це кіно в Україні, адже його знімали за підтримки громадської організації «Інституту розвитку інтернету», яку фінансує російська влада якраз для вироблення пропаганди). Також Лєна Чиченіна писала, що серіал цей здобув популярність в Україні якраз через те, що наш кінематограф нічого не пропонує підліткам і нічого не знімає про них. Дмитро Золотухін, медіаексперт, виконавчий директор громадської організації «Інститут постінформаційного суспільства» використовує слово «вепонізація» (це коли буквально все в руках ворога стає зброєю, англійською weapon, зокрема й інформація, і серіали в тім числі) та вбачає у цій стрічці звеличення приємного в молодому віці відчуття сили, влади, перемоги, а ще — не менш приємну ностальгію. А активісти ініціативи з медіаграмотності та фактчекінгу «По той бік новин» представили добірку тез російської пропаганди, виявлених ними в російському серіалі «Слово пацана. Кров на асфальті». Наш дописувач, викладач Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій Олег Джолос пише про те, що підлітки 80-х стали дорослими — й лише теперішні історії успіху та звитяг можуть «перебити» присмак ностальгії за, загалом, не надто радісними часами кінця 80-х в СРСР. Зараз подаємо ще один погляд на феномен фільму «Слово пацана» від Ігоря Мисловського, аналітика громадської організації «Інтерньюз-Україна», дослідника медіа і тероризму.
Російський серіал «Слово пацана» тепер має в Україні не лише купу глядачів (саундтрек до нього очолив український рейтинг Apple Music), але й послідовників. Напередодні столична поліція затримала групу підлітків, які планували серію злочинів, а на початку грудня побила й пограбувала неповнолітнього. Юнаки зізналися, що надихнулися російським серіалом. Поширювана кримінальна культура дає свої «плоди» та відтягує нас від цивілізованого світу й засад верховенство права.
Кінематограф — дієвий засіб масової комунікації в руках пропагандистів. Він має навіть більші маніпулятивні спроможності, ніж телебачення чи інші традиційні медіа, бо присипляє критичне мислення глядачів. Як і навіщо мною маніпулювати у вигаданих кіноісторіях? Якщо українці вже звиклися з думкою, що канали чи видання можуть належати комусь із бізнесменів та політиків і відстоювати їхні інтереси, то для багатьох кіно — все ще мистецтво, яке чомусь поза політикою.
В інтенсивній боротьбі з Росією у фізичному, інформаційному та віртуальному світах нічого не може бути поза політикою. Коли ми не бачимо цих підводних каменів і послаблюємо свої фільтраційні бар’єри, ворог потрапляє до нашого мозкового штурвала, затягуючи у свій віртуальний простір. Там ми купаємося у його смислах, цінностях і загалом світобаченні, які нам прагнуть культивувати. Опиратися цій пропаганді складно, бо ми ж просто дивимося кіно.
Путінська культура насильства
«Слово пацана» — яскравий приклад пропагандистського серіалу, оскільки він не лише переповідає певну історію, але й зображає чітку модель світу з певними законами та поділом на друзів і ворогів. Глядача занурюють у кримінальний світ Казані 80-х років, де насильство нормалізоване та є інструментом розв’язання суперечок, де злочини можна виправдати нібито «справедливим» бажанням помсти й розправи, де авторитет і влада лишаються за найсильнішим.
За цими законами вже понад 20 років живе путінська Росія, а не герої «Слова пацана». З перших років свого президентства Путін створював культ насильника та публічно говорив, що сила у «виховних цілях» не лише припустима, а й часом необхідна. До «інтелектуальної спадщини» очільника Кремля належать такі висловлювання: «Мочить в сортире», «Держава тримає в руках дубину, яка б’є лише один раз. Але по голові», «Звичайно, хвороба — це хвороба, але думаю, що йому потрібно якнайшвидше одужати. Інакше до нього лікаря доведеться прислати й зачистити всі ці проблеми».
Російська влада давно живе «по понятіях». Доктор політичних наук Володимир Пастухов зібрав ці закони в альтернативній «Понятійній конституції РФ». Там вже у першій статті написано, що «сильний може все», а «вся влада у Росії належить сильним, і влада сильних не може бути обмежена нічим, крім сили». Така модель може існувати лише за автократії чи диктатури.
І поки глядачі переживають за головних героїв, «Слово пацана» протягом восьми серій нормалізує кримінальний світ сучасної путінської Росії в їхніх головах, маскуючи це нібито під події кінця 80-х. Цей світ теж функціонує, але за законами сили, зневажаючи силу законів. У цій парадигмі росіяни нині й виправдовують війну проти України: «пахан» відновлює свою вигадану історичну справедливість, і жодне міжнародне право чи думка людей не стануть на заваді. Має значення лише сила.
Цей серіал проєктує ту соціальну дійсність, яка вигідна бандитській путінській Росії та забезпечує їм успіх у досягненні політичних цілей. Під соціальним проєктуванням (соціальний інжиніринг) розуміють перетворення об’єктивної дійсності у варіант, якому надають бажаних властивостей і рис проєктованому об’єкту. Йдеться про використання певних технік для зміни суспільних систем, взаємовідносин і масової свідомості. Кримінальні серіали стали такою технікою проєктування російського світу.
Перегляд «Слова пацана» — це споживання російських наративів і смислів та втягнення себе у їхній культурний простір. Ми не завжди можемо ідентифікувати всі комунікативні ефекти від перегляду серіалу. Наші когнітивні фільтри відсіють відкриті пропагандистські меседжі, але емоції можуть стати відчиненим вікном. Коли нам імпонує головний герой, ми прагнемо його перемоги будь-яким способом. Такі почуття можуть зростити в наших головах установки вже для реального світу, що насильство чи злочини за певних обставин можна виправдати. На таких установках і будується путінська Росія.
Злочини-копії
Такі установки та смисли можуть не лише нормалізувати російський кримінал у віртуальному світі, але й насправжки призводити до соціально деструктивної поведінки, яку й зафіксувала поліція Києва. У науках про комунікації про це пишуть ще з минулого століття, коли встановили зв’язок між самогубством знаменитості, яке широко висвітлювали медіа, і подальшим сплеском суїцидних інцидентів. Тобто сенсаційна публічність злочинної діяльності може спричиняти повторення таких інцидентів через імітацію.
Ця теорія підтверджувалася і під час досліджень про тероризм. Професор Майкл Джеттер підрахував, що широке висвітлення терористичних актів «Аль-Каїди» в американських медіа спричиняло на 1–2 більше нападів наступного тижня. З наукової точки зору складно спрогнозувати, за яких обставин перегляд фільму призведе до злочинної діяльності, однак латентні (приховані) ефекти на реципієнта він майже точно матиме.
Ці ефекти можуть вплинути на його поведінку не відразу. Автор теорії соціального пізнання Альберт Бандура вважає, що під час телеперегляду певних інцидентів ми ментально відтворюємо побачене. Це формує у нашій психіці поведінкову модель, яка може проявити себе у будь-який момент, спричиняючи злочинні дії.
Тому поведінкові моделі «Слова пацана» можуть стати для нашого суспільства бомбою сповільненої дії. Насильство не має ставати головним інструментом розв’язання проблем. За цих умов просто неможливий стабільний демократичний розвиток країни. Тому Путін і прагне сформувати масову психологію бандита як у Росії, так і у своїх державах-сателітах.
Хто найбільш вразливий
«Слово пацана», судячи з контенту в соцмережах, здобув велику популярність серед підлітків. Головному герою в серіалі 14 років, тому це додатково збурює фантазію та емоції неповнолітніх, які приміряють сюжет на своє покоління. Однак проблема в тому, що цей вік найбільш вразливий до пропаганди.
Нідерландський офіцер поліції Роб Аут, який займався запобіганням радикалізації й тероризму, вважає, що молодь віком 12–20 років найчастіше стає жертвою пропаганди. За його словами, «у підлітковому віці вони шукають свою ідентичність, мету в житті та іноді борються з усіма складними проблемами у світі… Вони не хочуть повторювати те, що зробили їхні батьки, вони хочуть іти своїм шляхом. І якщо хтось знайшов дуже просте рішення всіх проблем, то це може здатися дуже привабливим».
Насильство — дуже простий і зрозумілий спосіб вирішувати проблеми, але неприпустимий. Утім, «Слово пацана» вкладає протилежні уявлення про цю аксіому. Однак для розпізнавання пропагандистських впливів неповнолітні не мають достатньо знань і досвіду, їхні інформаційні компетенції, критичне мислення та навички медіаграмотності мало розвинені, а юнацький максималізм штовхає до нових екстремумів.
Тому особливу пильність мають проявляти їхні батьки, а в соціальному вимірі (наприклад, у побутових розмовах, медіа чи соцмережах) ми всі повинні опиратися такому контенту — від викриття та дискредитації пропагандистських мотивів серіалу і до повного кенселінгу. Кенселити не лише через російськість, а через те, що він штовхає нас до насильства й авторитаризму.
Інакше «п’ятою колоною» рашизму будуть не радянські сентименти, а молоде покоління, зачароване маревом утопічного криміналу. А зі світоглядом, де верховенство має сила, а не право, про жодну євроінтеграцію для України не йтиметься, від чого знову ж таки виграє Росія.
Ніколи не варто применшувати віртуальну війну за смисли. Як пише Георгій Почепцов, «фізичний світ завжди підкорюється віртуальному, адже віртуальність лежить у наших мізках». Якщо ми не поборемо Росію в наших головах, вигнати її з українських територій буде складно.
Ігор Мисловський, аналітик ГО «Інтерньюз-Україна», дослідник медіа і тероризму
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.