«Дружня» Білорусь і дилеми комунікації
«Дружня» Білорусь і дилеми комунікації

«Дружня» Білорусь і дилеми комунікації

Не можна подружитися з тими, хто в нових умовах намагається діяти старими методами. Навіть якщо вони «опозиційні».

Коли читаю про складнощі налагодження культурного діалогу з так званими дружніми до України країнами, думаю про Білорусь останніх п’яти років до повномасштабної війни. У нас із білорусами інформаційна й культурна співпраця була практично відсутня. Дуже обмежене коло людей з обох сторін їздили туди-сюди та ділились особливостями внутрішніх контекстів. Тобто ми й без війни майже не знали одне про одного далі елементарних стереотипних упереджень, наші медіа переважно працювали з порядком денним диктатора Лукашенка, а білоруські — навіть незалежні — часто з російською версією українських подій. Повномасштабна війна загострила відносини між народами й для багатьох українців поставила під сумнів саму потребу знати більше про білорусів.

Українське в Білорусі

Нічого не вийде, в Білорусі надзвичайно слабка українська діаспора — сказали б вам одразу, якби ви схотіли б утілити там якийсь український проєкт в умовному 2017 році. Це закономірно: попри всі соціальні легенди про «благополучну» Білорусь, вона ніколи не була країною, в яку хотілося втекти за кращим життям. Їхали переважно люди, які вписувались у тамтешні зрусифіковані контексти. Знайти щось українське було майже неможливо, якщо не задаватися такою ціллю. Попри це, на безплатні курси української мови в Мінську в тому ж 2017 році записалось одразу понад сто людей, а за п’ять років курси пройшло кілька сотень білорусів у кількох містах, серед них і громадяни українського походження, і діти. Як викладачка і співорганізаторка курсів я дуже швидко зрозуміла, що до нас приходять не тільки за знаннями, а в пошуках спільноти.

Інтерес до українського в Білорусі зростав шаленими темпами. Здавалося, що малими кроками ми закладаємо якусь важливу основу для майбутнього ґрунтовнішого діалогу. Якщо тоді я вважала, що будь-яка співпраця краща за нічого, то зараз переконана, що до комунікації з різними представниками білоруського суспільства треба підходити обдумано та ретельно.

Білоруське в Україні

Влітку цього року в Києві я відвідала українсько-білоруський захід, де обговорювали проблеми білоруської культури. Загалом майже всі присутні сходилися на тому, що Білорусь і Росія — не одне й те ж, що треба позбавлятися російського та поглиблювати співпраці з цивілізованим світом. Я очікувала продуктивної дискусії, але щось пішло не так. Практично три години, відведені для конструктивної бесіди, було покладено не на те, щоб заглибитись у проблеми культури, ідентифікації та розібрати варіанти виходу з кризи, а щоби по черзі сперечатися з білорускою Тетяною Мартиновою про елементарні, багато разів проговорені професійними істориками, культурологами, філологами речі. Мені, зокрема, прилетіло від неї за націоналізм, «який не буває корисним, як не бувають корисними сигарети», — Тетяна Мартинова цією цитатою посилалася на росіянина Марка Солоніна, який, до речі, тривалий час жив в Україні (можливо, живе досі) й видавав книжки з антиукраїнською риторикою.

Білоруска Тетяна Мартинова також уже кілька років живе в Україні, отримує запрошення на інтерв’ю та говорить від імені білорусів. Такі представники Білорусі, по-перше, утримують внутрішньобілоруську проблематику на поверхні, по-друге, саме вони найчастіше представляють Білорусь в Україні. Ще один приклад — білоруска Олена Васильєва, яка коментувала білоруські події з абсолютно зміщеними акцентами та вела колонку у великому українському незалежному ЗМІ.

Я переконана, що нам із білорусами на користь взаємна співпраця, дискусії, випрацьований зовнішній наратив для країн Європи, адже глобально цілі в нас однакові. Втім, є різниця, хто представляє і Білорусь, і Україну в цих процесах. Окрім фаховості експерта, яку може бути важче перевірити, нам варто звертати увагу на його ціннісну позицію щодо своєї країни, а також щодо принципових українських питань і російського порядку. Як на мене, гідних білоруських представників в Україні вистачає, наприклад, Аліна Рудіна (співзасновниця Білоруського інформаційного центру у Львові), Тетяна Гацура-Яворська (волонтерка, засновниця реабілітаційного центру «Ланка»), Сергій Прилуцький (письменник). Одним із сильних білоруських голосів в Україні до повномасштабної війни був письменник Олесь Плотка — кілька місяців тому його не пустили в Україну за недостатністю підстав для перетину кордону. Ці люди не тільки націлені говорити про білоруську проблематику в Україні доволі аргументовано та зважено, вони стоять на доволі послідовних проукраїнських, пробілоруських та антиросійських позиціях у внутрішньобілоруському дискурсі.

  • Білорусь і «Білорусія» в українському медіапросторі
  • Що не так із «хорошими росіянами»

До прикладу, вони були серед тих, хто у 2022 році критикував білоруський фестиваль інтелектуальної книжки «Прадмова» за запрошення в програму росіян. На думку ж організаторів цього фестивалю, росіяни Віктор Шендерович і Антон Долін були достатньо хорошими, аби залишатись у програмі навіть після того, як українські та деякі білоруські письменники відмовилися брати участь саме через їхню присутність. Цьогоріч на «Прадмові» знову скандал із запрошенням учасника російського походження, а деякі білоруські письменники, які раніше критикували рішення фестивалю та наголошували на необхідності співпраці саме з українцями, взагалі не запрошені до участі. І буквально через місяць після цього у другому Форумі імені Острозьких у Львові бере участь співорганізатор «Прадмови» Павло Барковський. На жаль, через формат заходу «chatham house» я не можу цитувати ні питання із залу, які адресували пану Барковському, ні його відповіді щодо непослідовності позиції в культурних співпрацях із росіянами та невідповідності їх тому, що намагається декларувати Об’єднаний перехідний кабінет (куди Павло Барковський входить як заступник представниці з питань національного відродження). Втім, пан Барковський неодноразово публічно заявляв, що не бачить причин розривати повністю культурну співпрацю з усіма без винятку росіянами. Хоч, наприклад, тільки з досвіду фестивалю «Прадмова» останніх років він точно розуміє, що наразі за участь «хороших росіян» у білоруських заходах доведеться платити відсутністю там деяких білоруських і українських митців. Павла Барковського, попри всі його неоднозначні висловлювання на різноманітних міжнародних майданчиках щодо українсько-російської проблематики, в Україну пустили, в нього були «достатні підстави» для перетину українського кордону.

Декому з незалежних білоруських діячів усе-таки також вдається потрапити в Україну. Наприкінці жовтня у Львові відбулася зустріч із білоруським митцем Максимом Осіповим. Його доволі чітка позиція і щодо України, і щодо звільнення та розвитку Білорусі, й щодо зв’язків із росіянами викликає неоднозначні реакції та бурхливі обговорення в мережі. На моє запитання із залу, чи почувається він у білоруському суспільстві в опозиції та, якщо так, до чого чи до кого, він відповів, що стоїть в опозиції до тих, хто в нових умовах намагається діяти старими методами. Власне, використаю цю фразу як висновок до свого тексту.

Фото: Getty Images

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Теги по теме
Украина Беларусь российская агрессия
Источник материала
loader
loader