В липні фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» виходить в український прокат.
Найбільший парадокс «20 днів у Маріуполі» у тому, що цього фільму не мало б бути.
Почати хоча б з того, що Чернов не є кінорежисером і не має відповідної освіти. Так, він зірковий фоторепортер, працював на Майдані, у Сирії, Афганістані, Лівії, Нагірному Карабасі, в зоні АТО, неодноразово отримував міжнародні премії. Але створити гарну світлину й розгорнути історію на екрані — цілковито різні речі.
Другий фактор неймовірності — обставини зйомок. Чернов, його колега Євген Малолєтка та їхня продюсерка Василіса Степаненко опинилися в Маріуполі 24 лютого 2022 року й лишилися там навіть після виїзду решти журналістів — до 15 березня. Перебувати, а тим паче фільмувати в оточеному місті під зливою снарядів, бомб і ракет — виклик на межі можливого.
Тим не менш, фільм є — змонтований із відео Мстислава та Євгена й оцінений, зокрема, Призом глядацьких симпатій на кінофестивалі «Санденс» та фестивалі Docudays UА.
Власне, Чернов ніколи не був чистим фотокором. Він писав тексти для інформаційних агентств, а в січні 2020-го презентував психологічний роман «Часи сновидінь», визнаний гідним зразком української фронтової прози. Свій режисерський дебют Мстислав і організовує на кшталт великої прозової форми.
Фільм відкриває сцена-спойлер: два танки з літерами Z на баштах прибувають майже під вікна лікарні, де перебувають кореспонденти, і починають розстрілювати в упор сусідню багатоповерхівку. Автор (він веде оповідь за кадром англійською) зауважує: «В мене немає жодних ілюзій щодо того, що станеться, якщо нас схоплять». Один із танків розвертає гармату в бік шпиталю. Чернов зумисно обриває епізод заради старту оповіді з самого початку й тим підважує майбутню розв’язку, накидаючи на неї нестерпну невизначеність.
Загалом, «20 днів…» структуровані на кількох оповідних рівнях. Найпомітніший — лінійна хроніка подій. Другий, пунктиром — виживання авторів. Ще один наратив — внутрішня драма режисера.
Розвиток ситуації відображено з безжальною методичністю. Перші обстріли, перші руйнації, перші містяни, які втрачають самовладання й дах над головою. Частина сцен діється в лікарні, куди привозять постраждалих з усього Маріуполя. Чернов, наполягаючи «На це має бути болісно дивитися», не відвертається навіть від скалічених або вбитих дітей: 18-місячного Кирилка, 4-річної Анжеліки, 13-річного футболіста, якому вибухом відірвало ноги. Батьки та лікарі безсилі.
Пекельною кульмінацією стає атака на пологовий корпус: руїни ще димлять, чоловік із закривавленим обличчям заклякає в прострації на ґанку, вагітних евакуюють на ношах; пізніше одна з них, знаючи, що її дитина не вижила, просить: «Убийте мене». В наступній склейці — людожерська облуда росіян про «базу “Азова”» в шпиталі. Стан речей стрімко погіршується. Знищено останню пожежну частину. Окупанти прорвалися в місто: чути автоматні черги. Трупи лежать просто на тротуарах. Відчуття незворотності підсилює саундтрек Джордана Дикстри та Браяна МакОмбера — мінорний ембієнт, що огортає візуальний ряд, наче музичний саван.
Та все ж якби Чернов обмежився поступом смерті, то отримав би щось на кшталт інвентаризації жахів — безумовно важливої, проте кінематографічно недостатньої. «20 днів у Маріуполі» — історія ширша й глибша.
Так, моторошні й відомі на весь світ кадри контрастують із несподівано зворушливими буденними замальовками. Безхатній маріуполець показує черепаху в акваріумі: «Вася теж хоче жити». Чоловік посеред дороги ловить переполохану морську свинку. В іншому, поки що цілому пологовому народжується дитина. Життя все ще опирається примусовій ентропії.
До того, в огромі загального лиха Чернов проводить сюжет про свою команду, причому, за правилами трилера, починаючи з лякаючого сюжетного гачка в пролозі: невизначеність щодо долі авторів спричиняє потрібну напругу. Поширений документальний підхід «мухи на стіні», що передбачає розчинення операторів у довкіллі героїв, тут не працює; радше згадується роздратована сентенція видатного німецького режисера Вернера Герцога: «Я хочу бути не мухою на стіні, а кусливим шершнем». Чернов і Малолєтка активно спілкуються з людьми, отримують від них і прокльони, і прохання про допомогу, намагаються заспокоїти кого можуть. Чим ближчі окупанти, тим гостріше відчуття небезпеки. Вилазки в місто, ризикований пошук доступних точок інтернету, перебіжки під обстрілами до сховку чи машини змушують хвилюватися за репортерів як свідків злочину та сподіватися на гепі-енд хоча б тут — надто зважаючи, наприклад, на долю литовського кінематографіста Мантаса Кведаравічюса, закатованого російськими нелюдами в Маріуполі буквально через пару тижнів після виїзду Чернова, Малолєтки та Степаненко.
Зрештою, найбільш особистий мотив заданий присутністю ліричного героя, яким і є Мстислав. Він не просто описує свої враження, а й намагається осмислити побачене, а також своє місце в історії. Його турбують питання, яке, в тій чи тій формі, ставив і ставить перед собою будь-який українець чи будь-яка українка: «Коли мої доньки виростуть, вони запитають мене: “Що ти зробив, щоб зупинити цей безум?”» Негучна рефлексія бере краєвид лиха в ширшу, загальнолюдську рамку. І разом із тим вступають метафори, котрі долучають «20 днів…» до поетики високої драми: чорний пісок сиплеться крізь пальці, зграя птахів мчить у висі, рука немовляти лежить у дорослій долоні.
У баладі Сюзан Вега «Останній поїзд із Маріуполя» є такі слова:
Who's on the train from Mariupol, Mariupol, Mariupol?
Who's on the train from Mariupol?
All of humanity fleeing.
I heard God himself was on the last train from Mariupol, Mariupol.
God himself was on the last train,
Frightened by all He was seeing.
Опинившись в епіцентрі найлютішої війни, Мстислав Чернов не просто зміг вижити. Він створив до болю переконливу драму про цю війну, розповівши людству те, що вжахнуло самі небеса.