Шість освідчень

«Книжковий Арсенал», який недавно завершився в Києві, взяв на себе, по суті, функцію загальноміського мистецького фестивалю. Була на цьогорічному «КА» і кінопрограма. Її центральною подією стала прем’єра альманаху «Як тебе не любити 2.0».

«Як тебе не любити 2.0» є проєктом  онлайн-кінотеатру українського кіно Takflix. Альманах складають шість короткометражних фільмів про Київ.

Уже сама тема є затребуваною. Адже столиця в нашому кіно лишається образною білою плямою. Фільмів, у яких місто було б не просто антуражем чи локацією, а дійовою особою, повноцінним героєм, виходить украй мало. У «Як тебе не любити 2.0» саме Київ промовляє до залу на різні лади.

Добірку відкриває безсюжетний етюд Романа Хімея та Яреми Малащука «Присвячується молоді всього світу ІІ». Роман і Ярема — відеоартисти, однак в останні роки вони заявили про себе і в режисурі. «Присвячується молоді всього світу ІІ» — це імпресіоністичне спостереження на статичних планах за молодими киянами та киянками на дозвіллі. Історія починається в колосальному індустріальному приміщенні, на рейві «Схема». Сотні людей танцюють під сет Станіслава Толкачова. Хімей і Малащук вибудовують рівновагу людських мас і спалахів світла, поступово зосереджуючись на окремих танцівниках. Перехід із цього галюциногенного напівмороку на вулицю, де, виявляється, білий день, спричиняє ефект різкого сюжетного повороту.

«Присвячується молоді всього світу ІІ»

Гамір вулиць бере своє, однак ритм не втрачається, і цей міський акомпанемент звучить теж достоту музично, а дивна, трохи навіть химерна молодь продовжує рух на тротуарах і зупинках, вносячи свято в київську рутину. По суті, вийшов експериментальний мінімюзикл, де місто зіграло роль діджея.

Мальована анімація Юлії Шалімової «Виходь, Masha» власне і починається з крику «Маша!», котрий запускає щільний потік образів. Шалімова розбиває зображення на ряд епізодів у рамці, наче гортаючи відеосюжети на мобільному. В кадр потрапляють ворони й голуби, підлітки на скейтах, двірники, дерева, бармен за стійкою, фольклорне тріо. Опиняється на екрані й невідомий дворовий зітхач, який кличе Машу вийти. За всього чотири хвилини Шалімова промальовує вир міського життя у всій його чарівності та шаленстві.

«Виходь, Masha»

«Це побачення» засновниці Takflix Надії Парфан — омаж короткометражній роботі Клода Лелуша «Побачення» (1976). Ми з позиції водія, через суб’єктивну камеру бачимо, як автомобіль мчить спочатку набережною Дніпра, потім через історичні райони Києва — Поділ, Андріївський узвіз, Михайлівська площа. В кадрі пролітають протитанкові їжаки, військова  «швидка», спалена російська техніка біля Михайлівського собору. Нарешті, машина зупиняється поруч із дівчиною, яка сидить на підвіконні однієї з будівель, з авта вибігає інша дівчина — у військовій формі — і вони обіймаються. Усе знято одним кадром, це чистий рух і адреналін київського світанку під час війни. Картина відзначена спеціальною згадкою журі короткометражного конкурсу Берлінського кінофестивалю.

«Це побачення»

«Голубівники Києва» Михайла Волкова починаються зі свисту. Свистить суворий літній дядько з сивими вусами. Робить це доволі мелодійно. Це заклик до любові його життя — голубів.

Мабуть, чи не кожний, хто живе в Києві (та й будь-якому іншому українському місті) бачив ці зелені халабуди з гострими дашками, що туляться поміж висоток. Голубівництво — це досі не досліджений соціокультурний феномен. Волков знаходить кількох фанатів і дає їм виговоритися. Вони доволі іронічні стосовно своєї пристрасті: «Старий дурень! Сивий, а з птахами бігає туди-сюди», але для них голуби — все. Причому своїх пташок, скільки б їх не було, вони знають в обличчя, так і кажуть: «в обличчя». Волков дивиться на це ексцентричне плем’я з інтересом і повагою, ще й підкладаючи інколи несподівану, але завжди доречну музику — від академічного фортепіано до класичних гітів ансамблю «Кобза». Виходить зворушлива і трохи кумедна історія з розкішним саундтреком.

«Голубівники Києва»

У 1965 році Сергій Параджанов розпочав роботу над новим фільмом.  «Київські фрески» задумувалися як алегорія на теми наслідків Другої світової війни, котра завдала Україні невимовних страждань. У разі реалізації нова картина могла стати національним шедевром, не менш значущим, аніж «Тіні забутих предків». Але в комуністичної цензури був інакший погляд. Як згадував сам режисер: «У 1966 році я розпочав зйомки фільму “Київські фрески”. Ми з (оператором) Антипенком зробили кінопроби та змонтували їх. Подивившись нашу заявку, дирекція студії одразу ж закрила фільм. Час перетворив наш матеріал на фільм». Весь матеріал — це 14 неоціненних хвилин. Камера Антипенка вихоплює краєвиди, монументи князю Володимиру та Богдану Хмельницькому; металева рука з булавою повторюється в русі живого актора, який по-гетьманськи тримає булаву, сидячи на стільці. Всі акторські сцени в костюмах, без діалогів, зняті в павільйоні — це низка неймовірної краси арабесок на теми війни, кохання, народження, релігії, смерті. Кожний предмет має символічну вагу; кожний рух по-театральному урочистий чи комічний, кожний кадр — завершене живописне полотно. Це той Київ — бароковий, таємничий, візуально розкішний — який міг побачити тільки Параджанов.

«Київські фрески»

«Театральна» Аліни Панасенко — історія підлітка й молодої жінки, чергової по станції метро «Театральна». Сувора працівниця у червоній шапочці й синій уніформі ловить малого на крадіжці. Злість і ворожість, утім, поступаються раптовій приязні. Ці двоє надто несхожі й мали забути про існування одне одного, але хлопець відправляється в подорож підземними лініями, намагаючись знайти дивну чергову, яка поставилася до нього по-людськи всупереч обставинам. Фільм стилізовано під документальну зйомку, і в ньому є відчуття безупинного міського руху, який провокує найнеочікуваніші зустрічі.

«Як тебе не любити 2.0» — ідеально збалансований продукт. У ньому є і захмарна класика, і сучасні експерименти. Є любовна історія та є відсутність історії як такої. Є люди і птахи.  Анімація і документалістика. Ризик і замилування.

А головне, є Київ. Той самий, який неможливо не любити — бо як же інакше.