До початку повномасштабного вторгнення Микола Заваригін був каскадером, виконував трюки у фільмах «Сторожова застава», «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке», «Довбуш», «Мирний-21», серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія», навіть був дублером Роберта Патріка у фільмі «Захар Беркут». З початком великого наступу Росії добровільно долучився до лав ЗСУ. Як бойовий медик воював у складі 128-ї Гірсько-штурмової бригади. Брав участь у контрнаступі на Херсонщині, стримував атаки «вагнерівців» під Соледаром. Рятував життя пораненим бійцям і сам воював як звичайний штурмовик. Після поранення був комісований. Зараз, знявши військову форму, планує повернутися до акторської професії. Бо саме про це він мріяв весь час, перебуваючи на передовій: вижити й повернутися на знімальний майданчик.
— Миколо, як ти потрапив у каскадери? Привабила романтика цієї професії чи любиш гострі відчуття та ризик?
— Я з дитинства хотів бути актором, тому приїхав до Києва вступати до інституту імені Карпенка-Карого. Вже пройшов на акторський факультет, але мені зателефонувала сестра, яка вже навчалася в Національній академії керівних кадрів культури та мистецтва, і сказала, що в них набирають курс акторів-каскадерів. У мене одразу спалахнули очі, я собі уявив, як навколо мене все вибухає, як я літаю в повітрі — і забрав документи з інституту Карпенка-Карого та вступив туди. Всі навколо відмовляли мене від цього, але мені було байдуже. Я пішов учитися на каскадера.
— Якась спеціальна спортивна підготовка в тебе до цього була?
— Так. Був паркур. Зухвалий юнацький паркур. Видертися на третій поверх для мене була не проблема. Напевно, у виборі професії таки зіграв свою роль потяг до ризику, потяг до адреналіну, бажання не бути залежним від законів гравітації.
— Свого часу ти працював у кінно-трюковій групі «Козаки України» під керівництвом Олега Юрчишина. З кіньми до цього мав справу?
— Річ у тім, що коли навчався на каскадера, то побачив, що тут особливих знань у цій галузі я не отримаю. І я пішов. Вирішив, що працюватиму на майданчику й там усього вчитимусь. Мабуть, тоді це рішення я прийняв через якийсь юнацький максималізм. Але, як виявилося, знайти роботу каскадером на майданчику тоді було дуже складно. Я десь пів року намагався кудись прилаштуватися, але марно — і в результаті пішов працювати менеджером із продажу. Сиджу якось в офісі — й тут мені телефонує мій друг, із яким я раніше вчився: «Колю, ти хочеш собі живіт відростити? Хочеш стати до кінця життя директором із продажу?». Я відповідаю, що ні. А він мені й каже: «Тоді збирай речі, забирай трудову книжку і давай до нас, у кінні каскадери». Я побачив у цій пропозиції чудовий шанс повернутися на майданчик. Хоча повернутися — це голосно сказано. Я до цього лише трохи встиг попрацювати, ще студентом. Але тут я зрозумів, що це справді шанс повернутися на цікавий мені шлях. Учився з нуля. Єдине, чого я справді боявся тоді, — це коні. Тому що кінь — це чотириста кілограмів живої ваги, яка теж боїться. Якщо не навчитися ним керувати — доведеться разом боятися і битися один з одним. Але я переборов свій страх, спочатку опанував їзду, потім дуже довго опановував трюки. Зрештою всього навчився й далі дублював головних героїв у кінних трюках на зйомках у «Вартовій заставі», «Захарі Беркуті» та серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія». Та для цього довелося подолати по-справжньому панічний страх перед кіньми. А вже потім після кінних каскадерів я потрапив до трюкової групи Stuntalot crew під керівництвом Павла Авілова — він запросив мене попрацювати з ними на зйомках «Захара Беркута». Так я в них згодом і залишився в команді.
Під час зйомок фільму «Захар Беркут»
— Коли ти вирішив піти служити в армію та чим було обумовлено твоє рішення? У чому була твоя мотивація?
— Якщо чесно, то в мене лишалися два дні до літака. Я підписав контракт на роботу в Саудівській Аравії. І ще один теж — робота за кордоном була запланована на найближчий рік. Але починається повномасштабне російське вторгнення, ми виїжджаємо до друзів на Закарпаття й розуміємо, що все затягується. Виїхати я вже не розраховую, не планую і навіть намагатися не хочу. Хоча всі мої рідні виїхали. А я просто пішов у військкомат, бо вважав, що найсильніша, найвпливовіша установа зараз у країні — це ЗСУ й краще бути там. Я вирішив для себе, що краще бути воїном, ніж просто сидіти й чогось чекати. Така в мене філософія: якщо Всесвіт надає мені шанс піти воювати — то я маю це робити. Все сталося швидко. Можна сміливо сказати, що рішення піти воювати було більш емоційне, ніж раціональне.
— А чому вирішив стати саме бойовим медиком? Адже в них подвійне навантаження: треба, крім зброї та боєкомплекту, ще тягати на собі купу медикаментів. Та й психологічно дивитися на чужий біль, чужі страждання й залишатися при цьому спокійним і робити свою роботу дуже важко. Мене особисто вигляд чужої крові дуже бентежить.
— Мене теж (сміється). Насправді бойовий медик — це такий самий штурмовик, як і всі інші, тільки на тебе покладено ще додаткові обов'язки. А став я бойовим медиком, можна сказати, випадково. Я стояв у військкоматі в загальній черзі. Була вже середина березня, тобто перша хвиля призову минула — всіх нормальних та адекватних хлопців уже забрали. А зі мною стояли здебільшого люди, які з огляду на їхній фізичний стан точно в спортроту та у штурмовики не потраплять. Я стою й розумію, що раз так і оскільки я стою разом із ними, то мене окремо від них мобілізовувати не стануть і відправлять хіба вантажником чи щось подібне. Аж тут з'явився якийсь полковник і запитав: «Хто розуміється на медицині?». Я підняв руку й кажу, що маю відношення до «ветеринарки» — коли працював з кіньми, то займався, зокрема, перев'язкою ран і допомагав у якихось операціях. Тобто колоти — можу, перев'язати рану — можу. І тоді полковник сказав фразу, від якої всі потім довго реготали: «Ну, гаразд. Що солдати, що коні — один х*р!» І відправили мене на цілий місяць навчатися до Тернополя на бойового медика.
— Коли зрозуміли, що війна затягується, що вона не те що через 2-3 тижні, а через 2-3 місяці не закінчиться?
— Коли ми вже були на позиціях у Запорізькій області поблизу Гуляйполя. Мене одразу ж призначили на посаду медика роти, бо я взагалі був єдиним медиком у підрозділі. Як медик я постійно був разом з офіцерським складом і чув, про що вони говорили. З розмов зрозумів, що все це надовго. Я обійняв посаду бойового медика-інструктора — моделював ситуації, збирав та укомплектовував аптечки для кожного солдата. У всіх було не по одному, а по чотири турнікети — на кожну кінцівку. Ми працювали, тренувалися, готувалися. Ось тоді це розуміння перейшло у впевненість, що нам доведеться довго з ними вовтузитися.
— Далі куди відправили вашу бригаду, якщо не секрет?
— Наприкінці серпня ми брали участь у контрнаступі в Херсонській області. Їхали туди через Дніпропетровську область і зупинилися за 10 кілометрів від селища, де я виріс. Уявляєш? А потім проходили через Зеленодольськ, у пологовому будинку якого я народився. Не був там, мабуть, років 25. Коли ми проїжджали через місто, у мене на очі сльози наверталися. Було якесь передчуття, що де народився — там і помру.
Потім — контрнаступ на Херсонщині. Коли вже зайшли на окуповану територію, нас зупинили й викликали ротного, мене та нашого водія. Виявляється, наші взяли полоненого й нам його передають, щоб ми його допитали. А мене викликали, бо полонений був поранений. Ось так вийшло, що мій перший по-справжньому «важкий» поранений виявився російським військовим. Мені довелося рятувати його, щоб допитати. Я тоді відчував і ненависть, і образу, і злість, і навіть співчуття. Думаю: «Оце "пощастило" чуваку». А потім виявилося, що він сам взагалі з Донецька, а потім переїхав до Сімферополя. Тобто він насправді українець…
Контрнаступ — це дуже жорстко, дуже важко. Ми тоді втратили багато класних хлопців, багато було «трьохсотих». У мене все тремтіло: руки, голова… А потім нас знову відвели на відновлення. І всіх, хто виявив бажання одружитися, відправили у відпустки. Я теж був одним із тих, хто захотів одружитися (сміється). Коли сидів під вогнем в окопі, який сам викопав за пів дня, то думав: «Господи, що мені ще в цьому житті треба? Я і каскадером був, і актором був, і світське життя бачив, і звичайне життя бачив… Хочу одружитися!» (сміється). Тож щойно з'явилася можливість поїхати у відпустку, щоб одружитися, — я нею скористався.
— І що, одружився? Все по-чесному та по-справжньому? Чи це був лише привід з'їздити у відпустку?
— Все по-чесному! Мені справді захотілося одружитися, і я зараз радий, що зробив цей вибір. Я розумів, що в якомусь сенсі це рішення прийняте мною зопалу, але потім усвідомив, що я недаремно «погарячкував» (сміється). Зараз моя дружина — це мій добрий оберіг.
— А після відпустки знову на фронт?
— Так… Коли я повернувся з відпустки, з'ясувалося, що треба йти та забирати своїх «двохсотих»… Це була ціла операція, до якої залучили спеціальну групу: саперів, мене й інших хлопців. Загалом нас було дев'ятеро людей. Прибули на місце — а всі наші загиблі заміновані. Це дуже важко... Ти ще місяць тому бачив пацанів живими, а тепер вони ось лежать... А ще вони були так заміновані, що навіть досвідчений сапер підірвався. Я тягну одного «двохсотого», раптом чую — «Бух!». Кричать: «Медика!». Я прибігаю — а там у хлопця нога відірвана… Треба його витягати, а для цього потрібно четверо. А довкола все заміновано — там і сейсмічні міни, і кумулятивні міни, і магнітні міни. А у половини хлопців залізні броніки, на які ці магнітні міни реагують. Але витягати хлопця треба… Це був мій перший випадок із відірваною ногою і я потім проводжав його до самого шпиталю. Вивезли ми того сапера й забрали всіх наших «двохсотих», але згадувати про це дуже боляче…
— А як ти дістав поранення, після якого тебе комісували?
— Це сталося під Соледаром. Ми лише на позиції заходимо — а в нас уже двоє «трьохсотих». Нас там весь час штурмували «вагнерівці». Ми спали по 2-3 години на добу, не більше. Тому що вони постійно йшли, йшли і йшли... Потрібно було постійно відстрілюватися, бій ішов безперестанку й постійно в нас були «трьохсоті». Тож режим роботи божевільний: треба і стріляти, і мотати, і виводити поранених у тил. Напередодні того дня, коли мене поранило, по нас почав працювати ворожий танк, і стріляв так, що мене постійно глушило вибуховою хвилею. А потім розпочинається бій. Наскільки жорстокий, що гранати постійно летіли в обидва боки. Я вже ходив, як у тумані: у голові дзвенить, в очах темніє. Але працюю нормально: виводив «трьохсотих», відстрілювався. А воно постійно падає поруч і вибухає — і я вже не чую геть нічого. Мене каламутить, мене нудить — і я вирішую, що ще раз пацанів виведу й потім залишуся на позиції просто стріляти, бо ходити вже сил немає. І тут переді мною 120-міліметрова міна — ляп! «Ого!» — прослизає думка. Але вона не вибухнула — і тоді я зрозумів, що, ми, мабуть, таки виживемо. Потім виносили важкого пораненого вчотирьох на ношах. Ми йдемо — а в мене ноги підкошуються, я перечіпляюся, починаю падати… І тут десь поряд падає та вибухає міна. Далі все як у кіно: я падаю, Вася, позивний «Грива», кричить мені: «Док!» і падає на мене згори, закриваючи своїм броніком. А навколо вибухають ВОГи й уламки січуть йому спину та ноги. Далі — провал… Починаю очухуватися, коли мене затягують на броню, потім знову приходжу до тями, коли мене вже вивозять. До цього якось тримався — а тут мене всього починає трусити, сльози течуть, і я знову вирубаюся. І вже остаточно отямлююся в евакуаційному пункті, з якого нас повезли до шпиталю.
— Хлопець, який тебе закрив, живий?
— Так, із ним усе гаразд. Там і далі все було як у фільмі. Він мені кричить: «Док, мені зад порвало! Я — 300!» А я йому: «Грива, не парся, зараз усіх заберуть. Усе буде нормально».
— Тебе комісували через поранення?
— Через хворобу. У госпіталі я почав помічати, що почуваюся не так, як раніше: якщо різко встаю, то починає темніти в очах, щось хочу зробити, а в тілі якась млявість. Відчуття, що ти зі страшного похмілля. Не можу зрозуміти, що зі мною, бо начебто ж усе нормально. Мене виписують зі шпиталю, я їду в частину — й на вокзалі починаю втрачати свідомість, відчуваю жар, серце ніби вилітає. Звертаюся до лікарні — там діагностують гіпертонічну хворобу другої стадії. Запитують: «Кашляєш часто?» Відповідаю, що останні пів року — постійно. Знову кладуть мене до лікарні й переводять до шпиталю. Там діагностують пролапс мітрального клапана. Виявилося, що через той кашель, через постійний стрес у мене стулки клапана не стуляються. Якось так. Тобто зараз навантажуватися мені не можна, тому що вони можуть взагалі перестати стулятися. Я, якщо чесно, так і не зрозумів, що це все означає. Поставили мені якийсь прилад, сказали, щоб я взагалі не навантажувався, навіть сходами не ходив. Приходить вранці лікар і запитує: «Ти як, спиш нормально?». Відповідаю, що нормально. А він мені: «А ти знаєш, що в тебе серце за ніч тричі зупинялося?» «Ого, — кажу, — супер…» Мене ще трохи полікували, а потім кажуть: «Досить тобі, напевно, воювати» — і відправили на ВЛК (військово-лікарська комісія). Ось так закінчилося моє фронтове життя.
— Дивно, що ти розповідаєш про такі невеселі справи з гумором і навіть посміхаєшся…
— Я не хочу, щоб мене сприймали як людину, побиту війною. Я не хочу, щоб мене вважали героєм, якому всі винні. Не хочу лякати людей тим, що я бачив, що пережив. Людям і так страшно. Якщо я не хочу розхитати своє психічне здоров'я, мені потрібно змінити своє ставлення до всього пережитого. Сприймати все це як якийсь божевільний трюковий фільм. Інакше можна почати впадати у ступор, впадати у депресію. Часто буває, коли військові починають розповідати про те, що було на війні, занурюються в це, потім «бац» — і вони вже подумки бігають з автоматами під кулями, відстрілюються, витягують поранених. У мене теж таке було спершу. І я думаю: «Так, треба щось із цим робити, тому що я не зможу розповісти друзям жодної історії, щоб вони потім не почали мене жаліти». Тому я просто змінив своє ставлення. Це така моя філософія. До речі, в мене й позивний був «Будда» через моє філософське ставлення до життя.
— Надалі знову плануєш повернутися до кіно? Можливо, спробувати себе не тільки каскадером, а й актором? Я попередньо поспілкувався з твоїми партнерами по знімальному майданчику і вони добре відгукувалися про тебе, зазначали, що ти можеш не тільки трюки виконувати, але й ролі з текстом можеш непогано відіграти.
— Звичайно! Я весь час, поки був на передовій, мріяв лише про одне: повернутися до професії, на майданчик. І текст у кадрі я справді вмію промовляти, хоча для каскадера це й не головне (сміється). Якщо чесно, мені подобається грати. Дуже часто, крім трюкової роботи, під мене ще «підв'язували» якусь маленьку роль. Тому що я міг не тільки в кадр забігти й упасти там, де треба, але ще й встигнути повзаємодіяти з героєм. І тільки потім когось «убити» чи «вмерти» (сміється). Отже, так, маю плани на акторську кар'єру. Зараз трохи відновлюсь — і почну їх утілювати.
Фото надані Миколою Заваригіним