«Я — Надія»: жіноча історія на чоловічій території
«Я — Надія»: жіноча історія на чоловічій території

«Я — Надія»: жіноча історія на чоловічій території

«Я — Надія»: жіноча історія на чоловічій території - Фото 1
«Я — Надія»: жіноча історія на чоловічій території - Фото 2
Серіал «2+2» — перша ластівка українського масового телекіно з воєнним контекстом.
«Я — Надія»: жіноча історія на чоловічій території - Фото 3
«Я — Надія»: жіноча історія на чоловічій території - Фото 4

Після допрем’єрного показу мінісеріалу «Я — Надія» в неширокому колі втаємничених генеральний продюсер «2+2» Сергій Кизима поцікавився, хто з перших глядачів не плакав. І це насправді був напівжарт. Адже щемлива драматична історія на екрані часом провокувала на сльозу навіть суворих чоловіків. Що, — теж за зізнанням Сергія Кизими, — для каналу з чітким «чоловічим» позиціонуванням не зовсім звично. Тобто зовсім незвично, навіть неформатно.

І все ж драма Дениса Тарасова «Я — Надія», прем’єру якої готували до роковин масштабного російського вторгнення в Україну, вийшла саме на «чоловічій» території українського ефірного телебачення. Одне з пояснень, хоча не єдине: коли ревуть сирени, падають бомби й летять ракети, героїзм і здатність чинити невеличкі подвиги не має й не може мати гендерних ознак. Загалом тренд намагання об’єднувати аудиторії, шукати точки перетину для українського серіального виробництва не новий, це почалося ще до коронавірусної епідемії.

Гаряча фаза війни внесла корективи: навіть сам знімальний процес став дорівнювати подвигу. Знімальний період тривав більше двох тижнів у грудні минулого року. На той час припали регулярні й безсистемні вимкнення світла. Періодично зникав зв’язок. Напружували повітряні тривоги. Перед зйомками на деяких об’єктах доводилося викликати саперів, аби не отримати «російський привіт». Ну і пік екстриму: два збиті під час зйомок дрони.

Але, хай там як це зараз звучить, драматична ситуація тримала акторів у потрібному для атмосфери серіалу тонусі. Вони не грали страхи, переживання, емоції та невпевненість у завтрашньому дні — вони жили ними. Надто свіжими були спогади про лютий — березень 2022 року, час розгортання драматичної історії двадцятидворічної фельдшерки Надії та її друзів із підстанції швидкої допомоги в Харкові. Головна героїня, яку грає Вероніка Дюпіна, має реального прототипа — медсестру Анну Андрющенко, яка в перші місяці масштабного вторгнення працювала в харківському Центрі медичної допомоги та медичних катастроф.

За яких умов доводилося працювати харківським медикам і рятувальникам, можна побачити в документальній стрічці «Життя під ударом», де текст за кадром читає голлівудська зірка Кейт Бланшетт. І не дарма західні актори — крім Бланшетт ще Шон Пенн, Лів Шрайбер та чимало інших, — упритул зацікавилися повсякденним героїзмом українців у цій війні. Кожна побачена людина, кожна історія, кожна подія так і проситься на екран. Відчули це й українські кіномитці. Принаймні, Сергій Кизима зауважив: не треба надалі боятися повторів і самоповторів. Усе одно воєнне кіно і воєнний контекст відтепер надовго, його не уникнути. Тож як не крути, доведеться починати кожен новий фільм чи серіал від ранку 24 лютого 2022 року.

Тут варто трошки відволіктися й озирнутися на вісім років назад. І нагадати: зараз «2+2» лише повторив власний телевізійний подвиг. «Я — Надія» позиціонується як перший ігровий серіал (гаразд, мінісеріал) про війну після повномасштабного вторгнення. А в травні 2015 року саме на цьому каналі вийшла воєнно-патріотична «Гвардія» — так само перший в Україні ігровий серіал від початку російського вторгнення. Глядацькі очікування коливалися в діапазоні від великих до завищених. А найбільш адекватну оцінку серіалу тоді дав історик і політичний експерт Євген Магда: «Подивився “Гвардію”. Правильно зроблений серіал. Недоліки і штампи в кіно зникають лише в умовах масового виробництва». Тож другий первісток «2+2» — «Я — Надія» — заслуговує на подібну оцінку слово в слово. Проте є нюанси.

Після «Гвардії» потім була «Гвардія 2», менш помітна й більш схематична. Що не виправдало надії Євгена Магди та його однодумців, до яких я належу, на подальше масове виробництво серіалів саме на воєнну тему в питомо українському контексті. Повнометражних фільмів більше, хоча все одно мало. Проте все впирається в обмежені можливості прокату. Тож телевізійне кіно має значно більший, передусім ідеологічно-просвітницький вплив на значно ширшу аудиторію. Перша «Гвардія» свідчить про це: її зі мною обговорював київський таксист. Але між «Гвардіями» і «Я — Надія» саме телевізійникам важко похвалитися чимось актуальним, співзвучним моменту.

Бо за висновками менеджменту подібні серіали не сприймаються ані чоловічою, ані жіночою, ані змішаною аудиторіями. Навіть згадка про війну на фонах зустрічала щодалі більший спротив. Тому згадуються лише серіал про військових медиків «На лінії життя» («Україна», 2016), соціальна драма про життя в «сірій зоні» «Маршрути долі» («1+1», 2019), військово-пригодницький «Доброволець» (ICTV, 2020). Був навіть один скандальний — «Не зарікайся» на «Україні». Його 2016 року вимагали зняти з ефіру через нібито приховану російську пропаганду й відбілювання сепаратистів, але потім усе вляглося. Але все ж за вісім років війни чотири серіали зі згадкою про цю війну — ніщо. Особливо коли з ворожого боку подібний продукт ішов валом, і, на відміну від українських спроб, це пряма пропаганда й популяризація агресії.

Зараз надія на масове виробництво правильного за змістом, за акцентами і, що важливо, зрозумілого широким масам телекіно знову з’явилася. «Я — Надія» перший. Але за ним уже йдуть щонайменше три (порівняйте, чотири за неповний рік проти чотирьох за вісім попередніх років): «Зв’язок», «Перевізниця» і «Ті, що залишилися». Про намір запустити черговий воєнний проєкт оголосив актор, режисер та учасник оборони Києва Ахтем Сеїтаблаєв. І відтепер далі буде, буде й буде. Як будуть і згадані Сергієм Кизимою повтори й самоповтори.

Повертаючись до «Я — Надія»: маємо поєднання форматів виробничого медичного серіалу, серіалу про роботу надзвичайників і легкої, зрозумілої постійним глядачам мелодрами. Все це змішано і введено в актуальний воєнний контекст. Молода фельдшериця Надя Андрійченко в перший день вторгнення готова евакуюватися на захід України, де її коханий усе вже порішав на кордоні й чекає, аби разом виїхати до Європи. Та на підстанції «швидкої», де працюють вона та її мама, бракує людей настільки, що доводиться брати медсестру без досвіду. Так Надя знайомиться з Оленою (Антоніна Хижняк), і напарниці під звуки сирен і щоденних обстрілів рятують людей. Згодом Надя посвариться з коханим Ромою (Павло Сироткін), назвавши його сциклом, і знайде нове кохання: фельдшера Павла (Даніїл Мірешкін), який повернувся з-за кордону і включився в самовіддану роботу. Разом вони навіть пройдуть російський полон, і в підвалі Павло зробить Наді пропозицію.

Перший серіал великої війни задає два досить радикальні тренди. Перший — питома й принципова україномовність усіх героїв, якщо вони — українці. Не важить, позитивний персонаж чи негативний. Виняток є, але він дуже логічно ілюструє правило. Їдучи на черговий виклик, Надя з Оленою зізнаються одна одній, як, коли й чому перейшли на українську в побуті. При цьому Олена цитує відкриті для себе вірші Василя Стуса. А вже в наступній сцені стикаються з російськомовним нервовим молодиком (переконливий епізод Артемія Єгорова), який не може знайти спільну мову з україномовним сином, тому й викликав «швидку». Інший — наскрізна лінія «втік — не втік». Глядачам постійно пропонують долучитися до дискусії, як сприймати біженців та внутрішніх переселенців: дезертирами чи тими, хто рятує життя своє та рідних. Обидві теми напевне звучатимуть у телекіно надалі.

Дещо несподівано звучить четверта серія. Тут — пряма, несподівана в такому серіалі критика не абстрактного «начальства», а конкретно — обласного. А дія відбувається на Харківщині. Найвище керівництво регіону відправляє екіпаж «швидкої» на окуповану територію з гуманітарною місією заради власного піару. Саме через це Надя з Павлом потрапили в полон. Потім «начальство» публічно приписує собі їхнє звільнення, ще й вимагає організувати весілля в прямому ефірі. Припускаю, і протиставлення хороших людей поганим державним чиновникам буде трендом.

У підсумку маємо не шедевральне, але щире, потрібне тут і тепер телевізійне кіно, яке дає надію на подальший розвиток і масове виробництво. Нарешті прийшло розуміння: без актуального контексту вже не обійтися. І якщо вже й продавати локальний продукт, то на різні платформи з можливістю широкого доступу.

Теги по теме
кинопроизводство
Источник материала
loader
loader