Одвічні російські питання. Про статтю Григорія Юдіна «На жаль, річ не в росіянах»

Першого липня видання Meduza, опозиційне до чинної влади Росії, опублікувало  російський переклад колонки російського соціолога Григорія Юдіна для швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung «На жаль, річ не в росіянах» («Увы, дело не в русских»).

Григорій Юдін — професор Московської школи економічних наук — послідовний і безкомпромісний критик режиму Путіна, який багато разів засуджував російську агресію проти України. В кінці лютого за участь в акції протесту проти нападу Росії на Україну Юдіна заарештували й сильно побили. Його позиція викликає повагу, а його рішення залишатися в Росії змушує хвилюватись за його безпеку.

Попри це, низка висновків і аргументів автора мене здивували. Почнімо із заголовка.

Головним винуватцем війни в Україні автор називає глобальні світові еліти. Ніде правди діти, Юдін не раз говорив про це раніше. Останнім часом західні медіа багато писали про недалекоглядну політику тамтешніх лідерів у відносинах із Росією, розслідували корумпованість окремих представників тамтешніх еліт та співпрацю провідних західних корпорацій із кремлівським режимом. Тож теза і для Заходу не нова.

У своїх попередніх виступах та інтерв’ю Юдін говорив про відповідальність російського народу за війну в Україні та невідворотність покарання в майбутньому. Проте вже із заголовка «На жаль, річ не в росіянах» випливає, що цю відповідальність він вважає питанням другорядним. Власне, про неї в цьому тексті не йдеться. Натомість він розповідає, як не раз у московському метро його впізнавали, дякували за позицію, тиснули руку. Ці зустрічі змушують Юдіна сумніватися в оприлюднених результатах соціологічних досліджень щодо тотальної підтримки війни в російському суспільстві. Мовляв, у Росії «це працює не так», як на Заході.

Юдін також стверджує, що в його оточенні «зовсім немає ідіотів» чи відверто кровожерливих людей, які би підтримували війну.

Чи може свідчити оточення Григорія Юдіна та його зустрічі в метро про громадську думку в усій Росії — питання риторичне. До того ж, як бачимо, весь протестний потенціал тамтешнього суспільства втілюється хіба що в рукопотискання. А потім пересічні росіяни, які не підтримують агресію проти України, розчиняються в байдужому натовпі. Як дрібка солі чи цукру у великому об’ємі рідини, не впливаючи на смак. «Народ безмолвствует», як писав російський класик. 

І взагалі це дуже схоже на «ходіння в народ» російських різночинців-народників ХІХ століття.

Як і в багатьох попередніх виступах, на запитання, чому немає масових виступів проти війни, Юдін відповідає чесно: росіяни не хочуть, аби їх чіпали, хочуть, аби все швидше скінчилось і було як раніше. І, схоже, сподіваються, що все влаштується само собою. Інакше як інфантильністю назвати це не можна. Сам Юдін раніше визнавав, що росіяни не є політичною нацією.

Повернімось до головної тези колонки — про відповідальність. Згадуються одвічні російські запитання «хто винен?» і «що робити?» Пригадаймо реакцію російського суспільства на загарбання Криму, а 2008 року — на агресію проти Грузії, й іще раніше — на події в Чечні та Придністров’ї.

Так, Захід багато в чому винен — перш за все в тому, що намагався домовитися за будь-яку ціну. Але хто був агресором? Хто радів «вставанню з колін»? Хто вірив у байки про «російську весну» чи відродження СРСР? У розповіді про тотальну русофобію західного світу? Хто споживав ідеї про російську велич, «окрему цивілізацію» з особливою духовністю, з місією врятувати світ?

Хто відповідальний за те, що вже майже чверть століття на чолі російської держави стоїть одна людина, яка здобула необмежену владу?

Хто чинив усі ті звірства на наших землях і далі робить те саме?

Ну, не західні ж еліти.

За твердженням про відповідальність західних еліт ховається неартикульоване питання про відповідальність російських еліт та міфологізованої російської інтелігенції.

У книжці Емми Томпсон «Трубадури імперії» про роль російської класичної літератури до творення імперських міфів Росії є думка, що російська культура довго творила образ держави, яка зазнала чимало страждань і утисків, і всі хотіли її завоювати. У цей образ — не в останню чергу завдяки літературі — повірив і Захід, хоча насправді це Росія всіх завойовувала і завдавала страждань і утисків сусіднім народам.

Ось і в колонці Юдіна бачимо образ бідолашного «атомізованого» російського суспільства, яке стало таким, яким є, з вини Путіна та за потурання Заходу.

Сам Юдін — представник цього народу, й попри свою сміливу антивоєнну й антипутінську позицію не спромігся звільнитися від цих міфів. Хоч і казав не раз, що єдиний рятунок для Росії — змінитися самій.