Тетяна Циба, членкиня фракції «Слуга народу» — одна з п’яти членів комітету з питань свободи слова. За її словами, в комітеті досі головує Нестор Шуфрич, донедавна член фракції «Опозиційна платформа — За життя», яку парламент ліквідував у травні. Вона запевняє: в керівництві парламенту розуміють, що це неправильно, особливо під час російської агресії, але поки що не знайшли правильного рішення. Якщо не вирішать, хто зможе очолити цей комітет, то можуть знов об’єднати його з комітетом із питань гуманітарної та інформаційної політики.
Комітет, як і інші, з початку повномасштабної агресії здебільшого працює в дистанційному режимі, збираючись на короткі засідання в кулуарах парламенту під час пленарних засідань. Законотворчої роботи в комітеті обмаль. Окрім роботи над законопроєктами, члени комітету роблять публічні заяви. «Ми стежимо за новинами, що відбувається з представниками ЗМІ. Робимо заяви: або, на жаль, з приводу загибелі журналістів, фотографів; або заяви політичного характеру, наприклад, як можна давати журналістську премію росіянам тільки за те, що вони в якийсь момент просто вийшли і сказали: “Нет, мы были неправы”», – каже Тетяна.
Питання вимкнення з цифрового ефіру Прямого, 5 каналу та «Еспресо» комітет свободи слова не розглядав, бо не було звернень. Тетяна Циба як одна зі співавторок проєкту заяви про те, що таких речей не має бути в демократичному суспільстві, сподівається, що конфлікт розв’яжуть цивілізовано. На думку Тетяни, свобода слова — одна з базових цінностей, але воєнний стан — це час не для демократії, а для дисципліни. «Я прихильниця жорсткої державної інформаційної політики під час війни. А от після нашої перемоги надзавданням стане усвідомлення тих цінностей, заради яких Україна воює», — додає вона.
— Тетяно, чи досі в комітеті головує Нестор Шуфрич? Він не казав, що хоче скласти свої повноваження голови комітету?
— Так, у нас досі головує Нестор Шуфрич. Він не казав, що хоче скласти повноваження. Ми на комітеті це питання не обговорювали.
— Зважаючи на рішення парламенту про ліквідацію фракції «ОПЗЖ», чи не буде Верховна Рада змінювати голову вашого комітету?
— Це питання очевидне, і ми всі розуміємо, що з цим щось треба робити. Ми говорили з початку повномасштабної агресії, що це неправильно і так не може бути. Я спілкувалася з керівництвом парламенту. Ми вирішуємо, як це зробити правильно. Питання ще в тому, що наш комітет найменш чисельний — у нас є лише п’ять членів: голова Нестор Шуфрич з «ОПЗЖ», а решта з фракції «Слуга народу». Традиційно головування в комітеті свободи слова належало опозиції. Тому є колізія. З одного боку, Нестор Шуфрич навіть морального права не має очолювати цей комітет. А з іншого боку — хто інший може його очолити? Одразу постане питання, чому представники влади очолюють ще й комітет свободи слова.
— Попереднього скликання комітет із питань свободи слова та інформаційної політики очолювала Вікторія Сюмар, яка не була від опозиції.
— Ми розглядали це питання, але воно зараз не пріоритетне. Ще розглядається варіант об’єднатися з комітетом гуманітарної та інформаційної політики. Бо, відверто кажучи, законотворчої роботи в нашому комітеті обмаль, розглядається більше декларативних і політичних питань. І їх не так багато як для постійної інтенсивної роботи.
— Як зараз працює Комітет із питань свободи слова? Очно чи дистанційно?
— З початку повномасштабної війни парламентські комітети змінили формат засідань. Зараз ми не збираємося у приміщенні комітету, куди запрошували журналістів і гостей. Ми спілкуємося між собою в чаті, а коли є пленарне засідання Верховної Ради, збираємося в кулуарах, щоби провести засідання нашого комітету. Зазвичай це короткі засідання.
Здебільшого ми працюємо дистанційно. Стежимо за новинами, робимо заяви, на жаль, із приводу загибелі журналістів і фотографів. Або заяви політичного характеру, наприклад, що не можна давати журналістську премію росіянам тільки за те, що вони в якийсь момент просто вийшли і сказали: «Нет, мы были неправы».
— Які питання розглянув комітет із початку війни? Які з них уже ухвалив парламент?
— Фактично під час повномасштабної війни ми намагалися робити те ж, що робили в мирний час, тобто політично реагували на питання, пов’язані зі свободою слова, журналістами, медіа. У нас були спроби зробити законопроєкти для посилення захисту представників медіа, які працюють у зоні бойових дій чи в окупації. Але наші колеги нас випередили і внесли подібні законопроєкти. У нас є три законопроєкти, які ми розглядали з початку війни: про одноразову допомогу медійникам, про страхування і про розширення функцій Нацради. Комітет підтримав ці ідеї, але парламент їх іще не ухвалив.
— А які плануєте розглянути?
— Поки що не можу озвучити вам наші плани.
— Що із законопроєктами, які напрацьовували в комітеті до війни? Зокрема, щодо оновлення поняття «журналіст» у законодавстві?
— Нічого. Все зависло.
— Які шанси швидко ухвалити проєкт закону №7367 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо надання додаткових гарантій захисту журналістам, які працюють в районах ведення воєнних (бойових) дій»? Адже відомо, що в медіа, особливо невеликих, немає грошей на страхування воєнкорів.
— Насправді ми комітетом не внесли законопроєкт, тому що це складна тема і до неї не раз уже підходили навіть до початку широкомасштабної агресії. Війна триває вісім років, і представники медіа гинули протягом цього часу. Мені здається, що зараз є шанс його ухвалити. У цьому скликанні законопроєкт ухвалюється, якщо він дуже потрібен суспільству, давно назрів і перезрів. А після того, як він ухвалений, дається час, щоб ухвалити підзаконні акти й відрегулювати інші закони, що дозволить йому ефективно запрацювати. На жаль, це може затягуватися. Не скажу, що я прихильниця такого порядку ухвалення рішень, але на практиці саме такий спосіб часто виявляється ефективним. Увійти в бій, а далі – як піде.
— Просто такий пакет страхування дуже дорогий. І практично всі медіа, які зараз також потерпають від війни, не зможуть його оплатити. Хто, на ваш погляд, мав би допомогти зі страхуванням кореспондентів, які їдуть висвітлювати війну в зону бойових дій?
— Думаю, це має бути роботодавець. Це ще й пов’язано із законодавством про страхування. Одноразові виплати — це одне, а є ж випадки, коли виплати тривають роками.
З початку агресії в Україні дуже багато журналістів, які працюють на наші та іноземні медіа і хочуть висвітлювати війну. Був постійний потік звернень до Міноборони, яке видавало їм акредитацію. Жодним спільнокоштом їхнє страхування не забезпечиш. Плюс треба знати, що не всі медійники поводяться коректно в небезпечних зонах. Я маю на увазі, що хтось їде працювати в ті місця, які визначені акредитацією, а хтось нехтує безпекою, щоби знайти ексклюзив. Це питання відповідальності. Якщо людина пішла на власний ризик, хоча її всі стримували, хто платитиме в разі чого? З іншого боку, для отримання справжнього гарячого матеріалу майже завжди доводиться ігнорувати обмеження. В мене поки що немає відповіді на ці питання. Це системний законопроєкт, і над ним треба добре попрацювати.
— Яка ваша думка стосовно законопроєкту №7345 про повноваження Нацради під час війни? Чи не варто було його ухвалити ще на початку війни?
— Можливо. Його почали розглядати, коли до нього дійшла черга. Безумовно, він потрібен. Ми й до цього всі бачили, що інформаційна зброя окупанта — одна з головних. Зараз ми ще раз у цьому пересвідчуємося. Що вони першим ділом роблять, коли захоплюють міста? Глушать наші канали і вмикають свої на наших частотах. Із цим треба щось робити і відповідно реагувати.
— Чи розглядав комітет законопроєкт №7353 про надання одноразової допомоги журналістам за шкоду здоров’ю, спричинену війною? Якщо так, то яке рішення прийняв?
— Так, ми його розглянули. Підтримали і рекомендували парламенту ухвалити. Але знову ж таки, я розумію ризики цього законопроєкту. Дуже багато людей і категорій, які виписані в цьому законопроєкті, захищаються іншими законами. Таким чином ми покладаємо на державу перехресні соціальні зобов'язання, від яких натомість потрібно відмовлятися. В інших країнах, коли людина має якісь соціальні гарантії від держави в різних статусах, то обирає, які з них їй найбільш вигідні, і саме їх отримує. На мою думку, це правильно. Нам теж треба до цього рухатися. Хоча я розумію, звідки йшла ініціатива. Ніхто не очікував такого героїзму від людей. Навіть люди не таких аж героїчних професій, приміром, комунальники, поводяться як справжні герої. Роблять свою роботу, ризикуючи життям. І дуже хочеться їх підтримати. Коли ти робиш щось за покликом серця, але розумієш, що все ж є хоч якісь гарантії, тобі спокійніше.
Нагадаю, проєкт закону пропонує одноразову допомогу людям, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, працівникам об’єктів критичної інфраструктури, журналістам або членам їхніх родин: у разі загибелі (смерті) внаслідок поранення (контузії, травми) — мільйон гривень; у разі встановлення групи інвалідності від третьої до першої внаслідок поранення (контузії, травми) — від 200 до 800 тисяч гривень.
— Які заяви ухвалював комітет із початку війни?
— Зазвичай це була реакція на загибель представників ЗМІ або взяття їх у полон. Ми моніторимо медіа, і коли бачимо, що або Нацрада, або хтось із наших колег, приміром, «Детектор медіа», Національна спілка журналістів України або інші журналістські організації, заявляють, що хтось із журналістів потрапив у біду, безумовно, ми вважаємо, що мусимо як комітет зробити відповідну заяву. Тому що іноді зайвий розголос допомагає, наприклад, когось визволити з полону і не дозволити знищити сліди. Також були заклики не підтримувати «хороших росіян».
— Чи розглядали ви питання вимкнення з цифрового ефіру Прямого, 5 каналу та «Еспресо»? Як можна цивілізовано вирішити це питання?
— Ми на комітеті цього питання не розглядали. Від них жодного звернення до комітету не було.
Я розумію, що закриття каналів — не на користь іміджу України. Тому я є співавторкою проєкту заяви, що таких речей не має бути в демократичному суспільстві. Дуже сподіваюся, що це питання вирішиться цивілізовано.
— Яка ваша думка щодо національного телемарафону? Що вам подобається, а що ви запропонували би покращити в ньому?
— Що стосується початку війни, то низький уклін усім журналістам, які цілодобово працювали, викладалися на повну і давали ту інформацію, яка була дуже потрібна людям. Вони зробили величезний внесок у підняття бойового духу і в нашу майбутню перемогу. Вони молодці.
Що ж до того, що відбувається зараз на марафоні, тут я скажу як глядачка. Я б не боялася говорити про наші невдачі. Мені видається, що це правильно. Тому що людина не має жити в рожевих окулярах. У нас є певні проблеми, це очевидно. Ми не можемо вигравати на всіх фронтах. Марафон говорить про загиблих, про трагедії, але я б усе ж більше говорила про проблемні питання. Бо виходить когнітивний дисонанс. Іноді дивишся марафон — і ніби все гаразд, перемога буде вже завтра. А потім сам поговориш із кимось з окупованої території або з тими, хто на передовій, — і розумієш, що не все так, як кажуть по телевізору. Розумію, для чого так робиться. Але мені здається, що людям в окупації чи на фронті важливо бачити те, що збігається з їхньою реальністю. Вони мусять розуміти, що їх бачать, про їхні проблеми говорять. Інакше в них може скластися враження, що про них забули, вони нікому не потрібні. І таку емоцію, на жаль, ефективно використовує ворог, вкидаючи свої меседжі, що нібито Україна кинула своїх людей, своїх героїв, відмовилася від своєї території.
Також їм перед евакуацією бракує навіть елементарної інформації, приміром, яка погода — можливо буде сніг / дощ і треба взяти теплі речі. Коли ти не в окупації, це здається дрібницею, бо в тебе є інтернет. В окупації або в зоні бойових дій така інформація, можливо, врятує комусь життя. До того ж вона буде своєрідним містком, який пов’язуватиме їх з Україною. Спільна біда, а не її замовчування, єднає націю. Війна це довела.
— Журналісти критикують тотальні заборони знімати і поширювати відео, фото з місць обстрілів чи бойових дій. Вони розуміють, що цього не можна робити одразу, бо це може нашкодити людям. Але іноді тотальні заборони від військових переходять межі розумного. Були різні нехороші випадки, навіть з іноземними журналістами. Також зараз критикують зміни до Кримінального кодексу, які забороняють не тільки поширювати, а й знімати і зберігати відео та фото військових об’єктів. Якщо не показувати світу, що відбувається, то як світ дізнається про це? Звідки візьмуться докази воєнних злочинів загарбників?
— Мені здається, що це питання треба обговорювати ширше в парламенті. Насправді поки що в нас воно не обговорювалося. Розумію, що така проблема є. Можливо, є сенс її обговорити не з точки зору свободи слова, а з точки зору документування злочинів, і говорити про це в комітеті з питань правової політики, наприклад. Або навіть у комітеті з питань національної оборони.
— Як, на вашу думку, російське вторгнення вплинуло на свободу слова в Україні?
— Війна — це форсмажор. Воєнний стан — це час не для демократії, а для дисципліни. Тож я прихильниця жорсткої державної інформаційної політики під час війни. А от після нашої перемоги надзавданням стане усвідомлення тих цінностей, заради яких Україна воює, і забезпечення їхнього функціонування в державі. Свобода слова — одна з базових цінностей.
— Зараз триває робота над Національним планом відновлення України, який розробляє Нацрада з відновлення України після війни. Працюють робочі групи, зокрема й робоча група з культури та інформаційної політики, до якої входите й ви, і багато відомих медійників. Які ви бачите пріоритети щодо відновлення нормальної роботи конкурентного медійного ринку, забезпечення прав громадян на вільний доступ до інформації, свободу слова та реформування системи інформаційної безпеки?
— Це питання кращого захисту медійників (зокрема страхування, про яке ми говорили), питання професійної саморегуляції. Має працювати етичний кодекс медійників, адже саме в професійному середовищі немає питань, що є пропагандою, маніпуляцією, а що свободою слова. Медійники це розуміють. А от законодавчо прописати такі поняття дуже важко. Тому саморегуляція гарантує дотримання професійних стандартів і є запорукою того, що свобода слова не перетвориться в свободу брехні.