Маріуполь: я хочу, щоб світ мене почув
Маріуполь: я хочу, щоб світ мене почув

Маріуполь: я хочу, щоб світ мене почув

Маріуполь: я хочу, щоб світ мене почув - Фото 1
Маріуполь: я хочу, щоб світ мене почув - Фото 2
Фільм Єлизавети Татарінової «Маріуполь. Хроніки пекла» — це не тільки літопис знищення українського міста, а й свідчення російських злочинів.
Маріуполь: я хочу, щоб світ мене почув - Фото 3
Маріуполь: я хочу, щоб світ мене почув - Фото 4

На початку травня в інтернеті з’явився документальний фільм «Маріуполь. Хроніки пекла», побудований на свідченнях мешканців зруйнованого міста. 

Фільм майже одночасно вийшов на багатьох майданчиках, тому що його режисерка Єлизавета Татарінова надала право безкоштовного розповсюдження всім охочим. «Світ має знати, що відбувається в Маріуполі», — вважає вона. Так, світ має знати, й авторка, здається, зробила для цього все можливе й неможливе. 

Під «неможливим» я маю на увазі те, що знайти свідків під час війни, вмовити на інтерв’ю важко травмованих людей, вислухати їх і не збожеволіти самій — це майже за межами можливого. 

У релізах кажуть, що героями фільму «Маріуполь. Хроніки пекла» є одинадцять мешканців міста, яким пощастило вирватись із блокади. Насправді героїв дванадцять. Останній — це сам Маріуполь, якому врятуватися поки що не вдалося. 

Місто «розповідає» свою історію на рівних із людьми, тобто від його імені йде закадровий текст. «Привіт. Це я, Маріуполь. Кажуть, прийшла весна. Але я її не побачу», — вимовляє чоловічий голос на тлі кадрів понівеченого міста. 

Українською у фільмі говорить лише місто — всі інші спілкуються російською. Іноземні глядачі цього не помітять: переклад усе нівелює. А українцям усе й так зрозуміло. Та все ж зафіксуємо для історії: у фільмі свідчать ті самі російськомовні українці, яких російська армія прийшла «визволяти» і «рятувати від нацистів». 

Фільм починається з кадрів, знятих Єлизаветою в Маріуполі влітку 2021 року — для якогось іншого проєкту. Море, діти, охайні вулиці й багатоповерхівки. Спокій задоволеного собою міста. Герої кажуть, що в останні роки Маріуполь розквітнув. Вони не розповідають про економічні досягнення, а натомість згадують місцевих чайок. Це найпереконливіше свідчення добробуту: лише щасливі люди, які почуваються в безпеці, можуть годувати птахів. 

Уже за кілька місяців мешканці Маріуполя будуть змушені їх ловити і їсти. Про такі випадки у фільмі теж є свідчення. 

Спогади про довоєнні часи тривають у фільмі недовго. Вже за декілька хвилин герої починають згадувати, як почалася велика війна. Крок за кроком вони відтворюють хроніку блокади. Свідки не повторюють одне одного: кожна розповідь — новий штрих до картини. 

«Пекло» — це влучне слово для опису того, що відбувалось і відбувається в Маріуполі. Хоча через те, що кожен українець 24 лютого отримав особисте пекло й відчуває та повторює це слово кілька разів на день, воно вже не має того емоційного заряду, щоби передати весь жах маріупольської трагедії. 

Уявіть місто, яке нескінченно обстрілюють з усіх видів важкої зброї, закидають авіабомбами, палять вогнем. Людей розриває на шматки. Діти гинуть на очах матерів, а матері — на очах дітей. Там немає води, їжі, світла, опалення, зв’язку. Старі люди накладають на себе руки. Мертвих ховають поруч із будинками, але багато кого залишають там, де вони загинули, — немає змоги навіть притрусити тіло землею. Це, мабуть, щось гірше за пекло. Ще й тому, що за каноном на муки приречені лише грішники. А в чому полягає гріх, наприклад, десятиденного немовляти з опіками? Цю дитину, якби вона померла, герої фільми планували поховати в коробці з-під взуття.

Це, звісно, риторичне питання. Одне з тих, які немає сенсу ставити з 24 лютого, бо українцям усе й так зрозуміло, а в наших ворогів на все свої відповіді. Але іноді я все ж дозволяю собі цю слабкість, бо інакше емоції заважають писати. 

До речі, у фільмі емоційна складова дуже виважена. Навіть про найжахливіші речі герої змогли розповісти спокійно й виважено, хоч іноді їм було важко дібрати слова, щоб описати те, що вони бачили. Журналіст Макс Грабовський зробив майже непомітну паузу лише раз, коли шукав влучне слово на позначення ворогів. «Ці… нелюди», — врешті сказав він. Інший герой, тренер Євген Тузов, який під час блокади був комендантом сховища у спортзалі, спіткнувся на розповіді про те, як люди голодували і їли собак. «Я сам маю собаку. Вони були змушені з’їсти свого домашнього улюбленця», — ретельно зважуючи слова,  розповів він. 

Навіть коли втриматись було неможливо і люди плакали, це були сльози любові й жалю до загиблих близьких і зруйнованого міста, а не сльози страху й відчаю. Ці люди незламні. Вони розуміють, що сталося, й усвідомлюють, як важливо розповісти, що з ними відбулося. 

Бо «Маріуполь. Хроніки пекла» — це не лише літопис подій, а й потужний доказ російських злочинів. Герої фільму точно знають, що відбувалось і відбувається в Маріуполі. «Це геноцид, я в цьому не маю сумнівів. Ми бачили це на свої очі», — каже мешканка міста Катерина Рябцева. Відповідальність за вбивства та руйнування герої фільму покладають не лише на божевільного диктатора та його солдатів, а й на звичайних громадян Росії. «Я хочу, щоб росіяни зрозуміли, що вони зробили. І ще десятиріччя поспіль проживали цю свою помилку, щоб вона залишилася в їхньому генетичному коді. Тому що вони скоїли великий злочин усім народом. Усім», — підбиває підсумок волонтерка Катерина Єрська. 

У цьому фільмі Єлизавета Татарінова зовсім не торкається теми заблокованих на «Азовсталі» військових та цивільних. Тільки наприкінці фільму з’являється інформація, що в Маріуполі залишається близько ста тисяч людей. «Вони ЩЕ живі», — каже напис. Це не констатація факту, це заклик до дій. Може, авторка свідомо вирішила не згадувати «Азовсталь», щоб наголосити, що допомоги потребує все місто? Не дарма ж голос за кадром каже: «Я — Маріуполь. Я хочу, щоб світ мене почув». 

Теги по теме
российская агрессия Мариуполь фильм
Источник материала
loader
loader