Актриса Оксана Швець загинула в своїй квартирі на Дарниці, коли в її будинок потрапила ракета
Актриса майже 40 років віддала Молодому театру у столиці
17 березня український інтернет здригнувся від чергової жахливої новини: в результаті російського ракетного обстрілу у власній квартирі в Дарницькому районі столиці загинула актриса Київського академічного Молодого театру, заслужена артистка України Оксана Швець. Їй було 67 років. Син актриси Олександр зазнав тяжких поранень, але, на щастя, вижив.
Мій пост у Фейсбук пам'яті цієї української актриси, процитувало десятків зо два видань та інформагенств, адже інформації про актрису Швець годі було шукати. Майже за 40 років роботи в театрі про неї ніде не було жодного рядка публікації, вже не кажучи про якісь великі інтерв'ю.
Таке іноді трапляється у акторській долі.
Живе собі, мріє, грає, про власний список публікацій не дбає. І ось остання мізансцена в житті – смертельна мізансцена
І ніби здригається світ – ім’я потрапляє в хвилю інформзведень та хронік надзвичайних новин. Так трапилося і з нею, з сердешною Оксаною, актрисою, про яку написали в хронікально-документальному жанрі вже на ранок 14 березня, після ракетного обстрілу Дарницького району столиці.
Народна артистка України Тамара Яценко, багатолітня колега Оксани Швець з Молодого театру, каже по телефону: «Вона була дуже чесною, відповідальною, талановитою актрисою. Але творча доля не посміхалася їй. Бо творча доля – це характер. А характер у Оксани був добрий, спокійний, не пристосований до кар'єрної боротьби за ролі та за місце під сонцем в театрі. Не було у неї і хоча би однієї зіркової ролі, як у мене, наприклад, була Проня, яка би надалі визначила подальшу акторську долю. Але, про неї обов'язково треба написати. Заради історії Молодого театру, заради пам'яті про скромну хорошу артистку, порядну людину і мою добру колегу. Інтернет у своїх пошуковиках однак збереже рядки про українську артистку, яку вбила російська ракета у березні 2022 року, буквально через тиждень після дня народження Оксани, коли ми з нею ще спілкувалися і ділилися театральними мріями».
І розпочалися спогади по телефону. Тамара пригадує, що разом з Оксаною в 1970-ті навчалася у театральній студії при Київському театрі імені Івана Франка, а потім вони разом придбали коперативні квартири у тому самому фатальному будинку у Дарницькому районі. Тільки Тамара набагато раніше обміняла своє житло у Дарницькому районі столиці на житло на Оболоні. А Оксана так і залишилася у цій оселі, де і зустріла останню мізансцену свого життя.
Оксана Швець народилася 10 лютого 1955 року у Києві. 1975 року закінчила студію при театрі Франка. 1986 року закінчила Київський театральний університет імені Карпенка-Карого (театрознавчий факультет). Працювала в Тернопільському театрі, в Київському театрі сатири (був і такий). А з 1980-го – у Молодому театрі столиці. Майже 40 років. Тамара Яценко каже, що усі ці 40 років була поруч з Оксаною в одному театрі, називає її лагідно «сестрою-жалісницею», бо та для усіх колег була доброю і майже кожному воліла чимось допомогти.
«Ех, самій би їй хто допоміг… Бо дуже рано втратила вона свого чоловіка. І сина свого, Сашу, вона сама виховувала ще з його трирічного віку. У Саші очі точно такі ж як у його мами: добрі, красиві, великі очі, що завжди виявляють до такої людини особливу довіру. От і Оксана завжди викликала довіру – у акторів, режисерів, глядачів. Варто було їй з'явитися на сцені, навіть у епізодичній ролі, довіра до її сценічних героїнь була максимальною», – пригадує Тамара Яценко.
«Ми з Оксаною разом грали у виставі «З весною я до тебе повернуся» про Павку Корчагіна, а цією виставою режисера Олександра Заболотного фактично і відкривався 1980-го наш Київський Молодіжний театр. Першою сценою з вистави, а це діалог професора та медсестри, була саме наша сцена з Оксаною Швець. Згодом ми разом грали у виставі за п'єсою Михайла Шатрова, було і доволі багато інших спільних спектаклів – про все не згадаєш. Єдине скажу: Оксана була чарівною жінкою, талановитою актрисою. Завжди комунікабельна і безвідмовна у питаннях суспільної роботи в Молодіжному (згодом Молодому) театрі. У цьому театрі вона ще з перших днів його відкриття, і без театру себе не уявляла попри нереалізовані творчі плани і опіки на душі, які є у кожної актриси», – говорить про Оксану Швець її колега з Молодого театру, актор Микола Вороненко.
Очевидно, що долю актора часто визначає режисер, для якого такий актор стає «своїм», стає соратником, союзником, творчим однодумцем
Здається, саме такого режисера Оксана і зустріла в 1980 році. Віктор Олександрович Шулаков, тихий і нерозпіарений геній українського театру другої половини ХХ ст.
У виставі-блокбастері Шулакова «За двома зайцями» Оксана Швець виходила на сцену разів 800. Скільки йшла ця вистава на сцені, стільки раз вона і виходила у «Зайцях». У різних ролях.
Довго грала там Химку, норовливу покоївку Проні Прокопівни (Тамара Яценко), згодом Оксана грала у цій же постановці: Франтиху, Меронію, Мільйонерку, Наталку. Нема маленьких ролей! І для неї таких маленьких ролей ніколи не було.
Шулаков високо цінував талант Оксани Швець та її людську порядність і запрошував у кожну свою нову виставу на сцені Молодіжного: «Вій», «Маленька футбольна команда», «Слово о полку Ігоревім», «Ерлін». Навіть запросив Оксану у свій дитячий мюзикл «Золоте курча» на роль Метелика. Оксана тоді майже літала над сценою тим самим Метеликом у виставі улюбленого режисера. Театральний роман в репертуарі Шулакова був нетривалим.
Згодом режисер вимушений був залишити Молодіжний театр. Після того Оксана і відчула ту саму фатальну театральну самотність (без свого режисера), що дивиться тобі в душу цинічними зіницями майбутніх порожніх сезонів і випалює серце передчуттям ймовірної «непотрібності» у великому театральному колективі. Таке часто трапляється у акторському житті.
Після Шулакова у неї, звісно, були інші режисери та інші ролі. Але внутрішньо рідної душі, такої, як Віктор Олександрович, вже не зустрічалося
Лише після однієї його репліки – «Оксано, завтра репетиція, чекатиму!» – вона забувала усі тривоги і сумніви. І чекала ще з самого вечора на ранкову репетицію «Ерліна», шулаковської сценічної версії п'єси Оскара Вайлда «Віяло леді Віндермір».
Тамара Яценко пригадує, що у репертуарі Оксани ще 1999 року з'явилася доволі виграшна роль Маіси у виставі Стаса Мойсєєва «Рехувілійзор» за п'єсами Гоголя та Куліша. Тамара каже, що Оксана грала свою роль гостро, ефектно, натхненно. І навіть суворий прем'єр Молодого театру, актор Стас Боклан, іноді затримувався за лаштунками, аби зайвий раз глянути, як грає свою Маісу Оксана Швець.
Фактично остання помітна роль Оксани на сцені рідного Молодого театру була у виставі Андрія Білоуса «Зачарований» (2015) за п'єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Їй, актрисі лірико-даматичного обдарування, запропонували роль однієї з найлютіших свекрух в українській драматургії. Жінки, яка не говорить, а постійно лається, яка не промовляє, а частіше проклинає.
Оксана Швець була призначена на цю роль одночасно зі своєю колегою по театру актрисою Тетяною Ігнашкіною. Я бачив два акторські склади. І, до честі кожної з актрис, скажу, що у обох була своя оригінальна сценічна партитура ролі злої української свекрухи.
Оксана грала свою свекруху Ганну з адвокатськими нотками: граючи злу, шукала де вона може бути доброю. І таке добро у неї йшло через любов до сина Гната, якого не хотіла як мати ділити з невісткою Софією, бо сприймала його як свою родину власність. Ця її Ганна випромінювала на сцені не страх, не жах, а жалість. І її було шкода, бо і вона у цьому зачарованному світі бідних українців – також безталанна, сердешна Ганна.
Це було не акторське перевтілення, а швидше інвестиція своєї власної доброї душі у сценічний образ класичної української героїні
Тамара Яценко пригадує, що Оксана кожному воліла дарувати добро: «Вона навіть бездомного кота жаліла як рідну душу і прагнула забрати і пригріти у своїй квартирі, у тій самій квартирі...».
Тамара каже, що іноді саму Оксану через сердешний м'який характер у театрі називали лагідно та з любов'ю «Киця», через сердобольне ставлення до котів, яких намагалася рятувати на вулицях чи у під'їзді від людської жорстокості.
І от остання мізансцена…
Мізансцена, що за імовірною силою творчого втілення під силу хіба тільки геніальному Ларсу фон Трієру, що вже якось знімав кіно про кінець світу («Меланхолія»).
Мізансцена ночі 17 березня 2022 року. Гуркіт російської ракети. Дрижить земля, здригається квартира, вилітають вікна, тріщать стіни і стеля. Розпадається світ…
Джерело: блог Олега Вергеліса