На початку вересня арт-оглядачка Лєна Чиченіна написала, а «Детектор Медіа» опублікував чергові роздуми про українського кіногероя. Точніше, про його непотрібність у тому вигляді, в якому він є зараз. І це не чергова стаття на цю тему саме пані Чиченіної, хоча вона не раз уже висловлювалася на задану тему. Це – чергова стаття «про героя» взагалі.
Щонайменше п'ять останніх років дискусія на цю тему ведеться активно. А в пасивній формі цій дискусії скоро виповниться десять років. Бо саме в лютому 2012-го на екрани (яких тоді в Україні було більше, ніж тепер, хоча все одно мало) вийшов фільм – довгобуд Михайла Іллєнка «Тойхтопройшовкрізьвогонь», всує згаданий пані Чиченіною як своєрідний код несмаку, тобто, актор, який грає головну роль – красунчик, але говорить красиво і пафосно, немов цитата «старий дідо».
Загалом Лєна Чиченіна йде в тренді не лише української кінокритики, а й оцінки стану та якості українського культурного продукту загалом. Тренд цей передбачає оспіваний та омріяний «третій шлях» розвитку. Він категорично відкидає масову культуру, жанрову літературу й кіно та популярну музику (вона ж «попса») і не розглядає її як засіб впливу на формування, даруйте за пафос, світогляду нації та, знову вибачте, національної ідеї.
Нинішня тенденція – все з претензією на чітке жанрове позиціонування та охоплення ширших, ніж є, мас, негайно визначається низькопробним, непрофесійним, погано зробленим, примітивним, шаблонним тощо. Хоча, з іншого боку, твір, найперше – кінематографічний, котрий заявляє претензії на високе мистецтво, всіляко підтримується. Не зважаючи на те, що претензії у таких випадках лише претензіями й лишаються. Широкий глядач цих творів не побачить, попри те, що, на думку симпатиків, мусить. І зовсім не беручи до уваги: кіно, яке чомусь називають авторським або бачать у них культурно значимий потенціал, насправді звільняє його творців від будь-якої відповідальності. У тому числі – фінансової.
Читаємо у Лєни Чиченіної: «Система пітчингів у тому ж Держкіно постійно зазнає репутаційних втрат. Чому? Щоби зняти жахливу «патріотичну» стрічку з нудним героєм, продюсери із самого початку мають налаштуватися на те, що в разі успіху їм дадуть грошей, які не треба буде віддавати. Відсутність ризиків розслабляє. Провалимося так провалимося». Але в такому разі пані Чиченіна та її однодумці повинні аналізувати систему пітчінгів далі. І довести: гроші, які отримані на умовний артгауз (авторське кіно, кіно суспільної значущості, культурне надбання, називайте, як хочете), повертати треба. І тут жодних провалів не передбачено, на відміну від умовно «патріотичних» стрічок. І жоден із умовно «інтелектуальних» фільмів за замовчуванням не є жахливим.
Певною мірою правоту моїх слів підтверджують результати останнього, 17-того пітчінгу Держкіно, який відбувся цього вересня. Він був для учасників кінопроцесу чи не найважливішим. Адже саме на ньому змагалися проєкти, орієнтовані на широку глядацьку аудиторію (комерційні) та на фестивалі (не комерційні). В категорії «Ігрові повнометражні для широкої аудиторії» перемогли 10 проєктів. У категорії «Ігрові повнометражні фільми культурної значущості (авторські)» – 8, лише на два менше. Якщо уважно вивчити проєкти стрічок, заявлених як комерційні, серед них ви не побачите «героїчних». Натомість є кілька комедій, і я припускаю – творці ризикують мінімально, бо на комедії, та ще й з зірками українського шоу-бізнесу, наш глядач іде досить жваво. Але як бути з не-комедіями?
Нові правила гри при розподілі коштів Держкіно озвучив нещодавно помічник-консультант голови підкомітету у сфері кінематографу та реклами і заступника комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Олександр Максимчук. За його словами, надалі кінопроєкти розглядаються за KPI — комерційні та фестивальні. КРІ для фестивальних проєктів (артхаусних) вимірюється фестивальними нагородами, а для комерційних — прибутками. Це зроблено для розуміння, що авторський фільм не зобов'язаний робити касу, а за комерційне кіно глядач має проголосувати своїм квитком.
Своєю чергою, кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський, від якого українському «героїчному» кіно перепадає не менше, цілком справедливо констатує: «За законами українського кінопрокату, аби повернути вкладене й отримати прибуток, фільмові потрібно зібрати втричі більше свого бюджету. На жаль, у новітній історії України тільки шістьом нашим фільмам вдалося досягти такого успіху. Що математично пов’язано з умовами демонстрування: бракує потрібної для окупності кіно кількості кінотеатрів. Бідність українців, які не можуть дозволити собі ходити на кожен фільм, — теж причина неокупності стрічок. І, нарешті, відсутність достатнього поінформування — й залучення — глядача щодо українського контенту завершує пояснення скромних зборів вітчизняних фільмів, якої б якості вони не були».
У теорії, за нормальної ситуації з індустрією, фінансуванням, інформуванням глядача та наявністю кінотеатрів у кожному райцентрі, кіно про українського «нудного» героя насправді має всі шанси якщо не окупити себе в широкому прокаті, то вийти в «нуль». Фокус у тому, що такі стрічки передбачають більші, ніж у комедії, бюджети. Та інший підхід до сценарію як першооснови. Зокрема, розуміння того, який саме героїчний міф потрібен ширшому українському загалу. У ситуації, яку маємо, стрічки «про героя» конкурують із комедіями «про Дзідзьо» і однозначно програють. Бо за умов, коли індустрія розвинена і в ній представлені всі жанри й сегменти, включно з фільмами жахів та еротичними мелодрамами «а ля Едріан Лайн», «героїчний герой» може і повинен мірятися силами лише з «героїчним героєм». Або – «героїчною героїнею».
Герой, уже без лапок – це завжди міфологія та міфологема. Він – Геракл, Прометей чи Котигорошко, адаптований до потреб певної нації в своєму герої. Та занурений у певний локальний контекст. У нашому випадку – в актуальний український. Де суспільству аж до 2012 року навіть не пропонували проговорити національного героя. Тож Іван Додока з «Тогощопройшовкрізьвогонь» потрапив на неугноєний ґрунт. Його зерно в сухій землі просто не могло прорости й дати відповідний врожай. А тепер проєкти жанрового кіно, в якому діяли б герої та героїні, поставлені на паузу.
Причини зрозумілі й очевидні, та є одна, на якій варто зупинитися: зародковий стан української кіноіндустрії, передусім – комерційного кіно. Яке, за справедливим визначенням всіх названих і не названих спікерів, передбачає значно більшу відповідальність, ніж фестивальне. Наступні приклади, можливо, не всі приймуть і не всім вони «зайдуть». Але тим не менше – в часи становлення Голівуду студії штампували вестерни. Саме штампували, за певним лекалом, шаблонними сценаріями, з «нудними» героями. Не всі стрічки згадають сьогодні кінознавці, в тому числі – українські. Проте саме з нібито безликих вестернів згодом виросли героїчні стрічки з Ерролом Флінном та Джоном Вейном. А вони, своєю чергою, породили стрічки з Клінтом Іствудом, пізніше – з Сільвестром Сталлоне, Брюсом Віллісом та Жан-Клодом Ван Даммом. І це я ще не згадую франшизу про Джеймса Бонда.
Окрема тема – французьке «героїчне» кіно 1970-1980-тих. Тут процитую українського кінокритика Андрія Алфьорова. На своїй сторінці у Facebook він назвав фільм Жоржа Лотнера «Професіонал» поганим кіно. Далі цитата: «Под впечатлением видео с церемонии похорон великого Бельмондо (проходившей под саднящий однотонный реквием Эннио Морриконе) дернул черт пересмотреть «Профессионала» Жаржа Лотнера. О, какое это плохое кино! Какое плохое! Сейчас, если пригляделся, видно как Бельмондо здесь почти нечего играть, а в глазах его скользит ужас от этой жанровой поденщины, сделанной с сильной оглядкой на американского "Рэмбо"».
Але те, що погано очима фахового критика, цілком може бути прийнятним для широкого загалу. Власне, так сталося з «Професіоналом». І так, саме жанровою поденщиною зайнялися французи в означений період, аби відповісти на жанрову поденщину Голівуду.
У відповідь готовий почути: так у них же Бельмондо і Делон! У Голівуду – Сталлоне, Вілліс, Шверценеггер і Стейтем! А в нас хто? Де наші харизматичні актори, що змусять полюбити кіногероя, а не кінокоміка? Відсилаю на кілька абзаців вище: бельмондо і вілліси не беруться нізвідки. Вони та їм подібні – породження не так мистецьких потуг, як індустріальних практик та вимог. У яких кінотеатри та загалом комерційні, платні кінопокази грають далеко не останню роль. Ну і, звісно, вивчення цільової аудиторії, яка прагне українську версію як Джона Рембо й Джеймса Бонда, так і Міцного Горішка з Диво-Жінкою.
Звісно, можна заявити: «Яка держава – такий і Рембо». Замість Сталлоне маємо хіба Лінартовича. Але всякий, хто категорично заперечує навіть спроби створити національного кіногероя коштом держави, яка такого кіногероя ідеологічно потребує, непрямо грає на руку російському кінематографу та серіальному виробництву. Адже там героїв штампують такими ж темпами, як у Голівуді. Різниця в тому, що майже все фінансується з федерального бюджету і переважна більшість продукту – така сама, яка не подобається пані Чиченіній. До речі, навіть у сучасному Голівуді знайдуться десятки таких «нудних» героїв. Проте ані наш ворог, ані наші друзі, якими ми вважаємо Європу та Америку, під сумнів «штампування» їх не ставлять. Бо індустрія в даному випадку переважає снобістські «мистецькі» критерії.