Із пекла – в небо
Із пекла – в небо

Із пекла – в небо

Із пекла – в небо

Віднедавна узяв за звичку дивитися фільми, не читаючи перед тим анонс і навіть ігноруючи трейлер. Згоден, що місія майже нездійсненна в часи суцільних інформаційних потоків звідусіль, ледь не з кожної праски. Проте якщо це вдається, ефект несподіванки домінує над іншими емоціями, які закладають у кожну стрічку її творці. Не завжди виходить втілити благородний творчий задум, і в такому разі несподіванка неприємна. Але в авторів повнометражного документального фільму «Я був народжений не для війни» (режисер Владислав Робський) вийшло. Стрічку створено за підтримки Держкіно та Мінкульту компанією «Fresh production», прем`єра відбулася 7 серпня о 20.00 в ефірі «Еспресо».

Отже, вашу увагу привернула назва. Ви цілком доречно припустили: пропонується чергова стрічка про долю учасника бойових дій на Донбасі. Таких фільмів-портретів, індивідуальних та колективних, пропонується чимало і це потрібна справа. Щоправда, в одній країні з нами живуть, без перебільшення, сотні тисяч, а то й мільйони співгромадян, котрі воліють не бачити війни й не чути про неї фактично від самого її початку. Відповідно, ветерани їх дратують фактом свого існування, тож подібні стрічки не для них. Але небайдужі готові до перегляду. Що ж вони бачать?

Забігаючи наперед скажу: протягом сімдесяти хвилин глядачам показують – не розповідають, саме показують, – багатошарову історію однієї людини, одесита Костянтина Оборіна. Розкриваються шари не відразу, поступово й, здається, навмисне повільно. Проте ця повільність, неквапливість – драматургічний хід. Тон драматургії задає постать героя. Є таке поняття – статечний (можливо, російське обстоятельный буде комусь зрозуміліше) чоловік. Оборін є саме таким, і автори стрічки приймають його правила гри, сідають на його хвилю. Тому оповідь має на меті показати й показує мужчину, який без поспіху, ретельно робить свою справу й крок за кроком доводить її до кінця.

Починається історія на летовищі одеського аероклубу. Якщо не читати анонс, то не відразу, але все ж таки стає зрозуміло: високий сильний чоловік готує команду до першого в житті кожного стрибка з парашутом. Детальний інструктаж, техніка безпеки, шашлики для релаксу. До чого тут війна, адже картина цілком мирна? Готуєшся дивитися фільм про парашутний спорт чи щось подібне. Проте війна приходить, звідки не чекали: інструктор наставляє ветеранів АТО. Чоловіки поранені, травмовані, і стрибок – спосіб реабілітації. З цього моменту готуєшся бачити й чути як про реабілітацію воїнів, так і про відсутність системного підходу до проблеми з боку держави. Тому інструктор – певною мірою терапевт-волонтер.

Тут новий драматичний поворот і новий шар історії. Виявляється, наш герой справді волонтер. Тільки зовсім іншого профілю. Костянтин Оборін уже не перший рік витягує воїнів із ворожого полону. Хлопці, котрі готуються до стрибка – з тих, кого він урятував. З цього моменту стрічка впритул підходить до війни. Але не лише нинішньої, україно-російської. Оборін теж ветеран, він воював у Афганістані, був поранений і нагороджений за службу.

Тема афганської війни й участі в ній українців давно потребує проговорення й осмислення вже в інакшому, українському контексті. Історій таких одиниці, зовсім недавно «афганців» згадали в іншому документальному проекті – «Наші 30» на Суспільному. Принагідно нагадаю про дуже неоднозначне ставлення різних суспільних прошарків до тієї війни та до її учасників. Самі «афганці» теж різні, чим мало відрізняються від суспільства як такого. Зокрема, з початком російської агресії частина «афганців» почала захищати «русский мир», а інша частина – пішла в АТО хай не на «нуль», проте інструкторами й консультантами з бойовим досвідом. Ветеран Афганістану Костянтин Оборін знайшов своє місце на світлому боці. Хоча має шістьох дітей і, як то кажуть, своє відвоював.

До всього, ґрунтовна оповідь розкриває ще одну грань його особистості. Оборін із Афгану пише вірші й навіть видає їх. Що не заважає поетові тверезо, а в певних моментах – навіть цинічно оцінювати війну і себе на війні. Так, він стріляв, убивав ворогів, аби не вбили його. Для нього, як і для кожного, хто воює, ідеологічна мотивація та патріотичні пориви відходять на другий план, коли починається обстріл і треба вціліти, вижити, жити далі.

«Я був народжений не для війни» – той зразок патріотичного, без лапок, документального кіно, в якому ніде не звучать пафосні гасла. Людина у вишиванці з’являється лише раз. А ветерани війни з Росією співають на набережній радянський шлягер про Костю-моряка. Їх не запідозрять у якомусь там «ватництві».

Ближче до кінця стає зрозуміло: у аероклубі історія не починається, а швидше завершується. Між підготовкою до стрибка і власне стрибком – розповідь про непересічного чоловіка, який спокійно, без самореклами, робить свою чоловічу роботу. Так, Владислав Робський зняв чоловіче кіно, рідкісний продукт у феміноцентричну епоху. А ще одне невеличке відкриття уважний глядач зробить, коли прочитає титри. Виявляється, Костянтин Оборін виступив також одним із операторів стрічки. Вочевидь ідеться про зйомки в повітрі, там, де повітряні потоки очищають травмованих війною від скверни, перехоплюють подих, потім – виштовхують назовні крики захвату й звільнення.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Теги по теме
война Кино украинское кино
Источник материала
loader
loader