Повернутись у редакцію вцілілим. Білоруські журналісти згадують події серпня 2020 року

Рік тому, 9 серпня 2020 року, в Білорусі відбулися президентські вибори, результатів яких не визнали країни ЄС, США, Канада та Україна. Влада оголосила перемогу чинного президента Олександра Лукашенка, хоча за даними опозиційних екзит-полів вибори виграла Світлана Тіхановська, дружина популярного блогера Сергія Тіхановського, заарештуваного невдовзі після його наміру брати участь у виборах. Так само заарештували ще одного потенційного опозиційного кандидата, банкіра Віктора Бабарика. Опозиція та просто небайдужі громадяни вийшли на протести проти фальсифікації, вимагаючи перевиборів.

Влада застосувала до людей насильство та тортури, а протягом наступних місяців ув’язнила сотні людей. Журналісти, які висвітлювали акції протесту, потерпали на рівні з їхніми учасниками. Четверо білоруських медійників поділилися з «Детектором медіа» спогадами про події 9 серпня та наступних днів. Попереджаємо: у тексті є докладні описи сцен насильства та ненормативна лексика. 

Олексій Худанов, журналіст «Media IQ»

— 9 серпня я працював, але оскільки не було інтернету, про звичайний робочий процес не йшлося. Був мобільний зв’язок, був вихід на закордонних колег. Моїм редакційним завданням було чергувати біля штабу Світлани Тихановської, щоб у разі чого, якщо почнеться «хапун», я б міг проінформувати своїх. Ще в мене було посвідчення від Пресклубу (4 працівників Білоруського пресклубу – Юлія Слуцька, Алла Шарко, Сергій Ольшевський та Петро Слуцький – зараз під арештом — ДМ). Але протягом дня біля штабу все було тихо.

Десь о 23:00, коли виборчі дільниці закрились, я пішов додому. На вулиці починалися заворушення, машини сигналили. Я йшов через центр — це мій звичний шлях додому, там було багато людей. 

На порожній вулиці до мене під’їхав синій мікроавтобус, з якого вибігли четверо людей в уніформі. Вони повалили мене й мого товариша на землю, одягли стяжки на руки й повели до проспекту Незалежності, де стояли автозаки і вочевидь було ще якесь начальство. Вони й сказали, мовляв, оцих хлопців – туди. Нас посадили у звичайний пасажирський автобус, який щодня курсує Мінськом. 

Усередині вже була якась кількість людей, але поступово приводили нових затриманих. Співробітники органів питали нас, хто ми, чого вийшли. Я показав посвідчення, редакційне завдання, розповів, що йшов додому, а затримали мене вже після основних подій. Вони подивилися на мій документ й сказали: «ну, буде в нас ще й журналіст». Для них тоді не було різниці, хто перед ними: журналісти, айтішники, ще хтось – хапали всіх поспіль. А от із особливою жорстокістю вони ставилися до тих, у кого знаходили ножі, дорожні шипи, інші речі, якими можна було поранити. Ці люди йшли за «особливою програмою». 

Потім нас вивели з автобуса й повели в автозак. І не просто вивели, а били кожного: одна людина в балаклаві тримала, а інша навіть не била кийком, а вбивала в землю з особливою жорстокістю. В якийсь момент вони когось ледь не до втрати свідомості довели й після цього трохи «заспокоїлися».

Мені, я вважаю, пощастило: мене це оминуло, я отримав удар в груди й у спину. Від останнього удару в мене порвалися стяжки. Мені й тут було трохи легше, бо стяжки знімали пізніше і у всіх терпли руки. Нас повезли в районний відділ внутрішніх справ, поклали на підлогу в якомусь спортзалі й так ми пролежали десь із другої ночі до обіду – без їжі, без води. З туалетом – кому як пощастить. Комусь так і казали: «Хотів революції? Терпи». 

А була дівчина, яка просила свої таблетки, у неї було щось із серцем. Їй у грубій формі відмовили. Потім чув, все так само лежачи обличчям у підлогу, як силовики заметушилися, почув «терміново швидку, швидку викликай, вона не дихає». Винесли її. Далі я не знаю, що з нею було. Ну й весь цей час вони нам говорили, мовляв, хотіли революції? Маєте: де ваша Свєта? Зараз усі тут отримаєте. 

В райвідділі загалом не били, хіба тих, хто обурювався, сперечався з ними: з такими працювали силовим методом. В автозаку вони показово обирали довільну людину й били дорогою, прямо в салоні, щоб усі чули й бачили цей жах.  

Десь в обід нас почали оформлювати, підписувати протоколи з адміністративними порушеннями: усім вказували одне місце затримання, одну годину й однакові формулювання. Мені написали, що затримали мене в районі вулиці Бобруйської, біля вокзалу, десь о 3:00, що я вигукував гасла «Жыве Беларусь» і «Стоп тарган». Усе це було неправдою. Я й близько не проходив біля вокзалу й нічого не вигукував. Коли я потім спілкувався зі своїми товаришами по нещастю, то в них усе слово в слово те саме було написано й так само не відповідало реальності. 

Часто бувало так, що під час самих подій, на яких було багато людей, майже не затримували. Виловлювали вже потім, поодинці; чатували на зупинках, у подвір’ях. У в’язниці був чоловік, який розповів про своє затримання: мовляв, зранку проголосував за Лукашенка, пішов увечері у цілодобовий магазин по пиво, сів на зупинці, п’ю його, як раптом під'їжджає автобус і забирає мене. Він їм казав, що голосував за Лукашенка, але це його не врятувало.

Далі нас в автозаках повезли у в’язницю в місті Жодіно: одна велика камера, на чотирьох людей плюс-мінус, і ще чотири камери на одну людину кожна, їх ще називають «склянками» («стаканами»). Ніякої вентиляції, хіба дірка розміром із куряче яйце. І от у таку «склянку» нас садили по троє. Хтось розповідав, що садили навіть учотирьох. З Мінська до Жодіно – десь 100 кілометрів. І якби ми ще відразу їхали, а то нас вже посадили в машину – а ми години дві ще чогось чекаємо. Потім ми були у черзі з автозаків у тюрму, поки всіх вивантажать. 

Хіба коли хтось непритомнів, то його випускали на кілька хвилин подихати свіжим повітрям, а потім знову саджали назад. Це були тортури. Це було жахливо, найгірше, що з нами було. Ми за весь цей час не їли, нормально не пили, ще й в автозаку втратили купу вологи, таке враження, що з тіла витекло взагалі все, що тільки могло текти. І коли ми потрапили у в’язницю, то страшенно хотіли пити. Можна сказати, що нам пощастило, оскільки конвоїр, який нас розподіляв камерами, відкрив вікно, двері й дозволив по одному підходити до раковини й пити. 

Я пам’ятаю, у мене всі руки були вимазані чорною фарбою для відбитків пальців і я подумав, що треба чимшвидше йти пити, поки цю «лавку» не прикрили. Я швидко намилив руки, сяк-так їх змив і швидко випив води. І колір цієї води – чорно-мильно-прозорий, а я її випив, як не в себе. Це була найсмачніша вода у моєму житті. Ще трохи про везіння:  я потрапив у Жодіно, а не на Окрестіна. 

Спершу нас було 12 людей на 12 ліжок, нам навіть рушники видали нові, з етикеткою. І коли двері за нами закрили, ми в камері почулись у безпеці: ніхто нас не буде бити. Напруга спала, в нас є вода, в нас є де поспати. І ми вирубились, як немовлята. Зранку 11 серпня нас погодували й усе було досить нормально. А ввечері привезли нову партію затриманих — відтоді нас було 26. А наступного дня привезли ще тих, кого затримали 11 серпня, і нас уже було 40 людей в одній камері. 

Ми взагалі думали, що після того, що сталось у день виборів, люди злякаються таких репресій і залишаться вдома, як це бувало раніше. Ми здивувались, коли привезли нових людей. Вони розповідали про барикади, казали, що виходить ще більше людей. І їх затримували ще жорстокіше, ніж нас. Таке враження, що співробітники органів у перший день не розуміли, що їм дозволено все, що завгодно. Бо наступними днями у них гальма відбилися геть повністю. 

І ось пройшло 72 години з моменту затримання. Я якраз спав, це була ніч, чую – з коридора хтось вигукує моє ім’я та прізвище, мовляв, на вихід. Я виходжу, думаю, це на суд, а виявилось, що нас звільняють до суду. Але ніякої повістки мені не прийшло і суду не було. Просто випустили й все. Коли я вийшов, здивувався, що заводи страйкують, що люди, яких ми вважали пропагандистами, звільняються, що люди продовжують виходити. Тоді здавалось, що от-от — і ми переможемо.

Олексій Карпеко, журналіст «Єврорадіо» та автор телеграм-каналу «Менская хандра»

— Пам’ятаю це їбуче 9 серпня як зараз. Я вів онлайн-трансляції на сайті, в телеграмі та російськомовному твітері «Єврорадіо», де я на той час працював уже третій рік. Плюс я був на зв’язку з репортерами, які були в гущині подій, і транслював їхні повідомлення, адже ніякого зв'язку, крім мобільного, не було. 

Наша редакція мала грандіозний план на 9 серпня: марафон зі студії на весь день, текстова трансляція, зйомки наживо з виборчих дільниць, де голосують кандидати у президенти. Експерти в студії й ведучий цього всього, звичайно, наш Зміцер Лукашук. 

Пам’ятаю, близько восьмої чи дев’ятої ранку дорогою на роботу ми з дружиною забігли випити кави. Мобільний інтернет уже тоді почав виснути. Коли прийшов у редакцію, то вдалось попрацювати хвилин п’ять. Якраз тоді почався пиздоріз з інтернетом. Спершу ми подумали, що проблеми локальні й це в нас щось зламалось, але досить швидко зрозуміли, що проблеми з мережею – глобальні. 

Спробували кілька раз запустити трансляцію зі студії, але що мертве – те ожити не зможе. Врешті-решт все робили в записі, стискали й викладали на ютуб через VPN та Psiphon (в серпні 2020 року близько 2,5 мільйонів білорусів користувались саме цим сервісом для обходу блокування інтернету — ДМ). Також ми виявили, що блокування було неідеальним. Нам вдалось знайти якийсь хмарний диск, через який можна було повільно, але безперебійно завантажувати фото та відео. Після чого нам також допомагали колеги, які в той час перебували за межами Білорусі.

Фото: «Єврорадіо»

Журналісти, які їхали в «поле», звичайно, не могли виходити у прямий ефір. Вони все записували, а коли повертались у редакцію, починалась ця їбанина з медіафайлами. Наші кори встигли з’їздити у ще кілька дільниць, крім запланованих, де були величезні черги з тих, хто хотів голосувати.  

Ми з smm-ником зашивались, оновлюючи всі соцмережі й телеграм з сайтом. Весь час потрібно було оновлювати трансляції. І тут ми зрозуміли, що наш сайт разом з десятком інших забанили в Білорусі разом із дзеркалами. Довелось швидко створювати нове дзеркало.

Увечері 9 серпня інтернет остаточно наїбнувся. Як виглядала комунікація з репортером: ми зідзвонювались на 3-5 хвилин, я швидко записував все від руки, а потім передруковував у всі трансляції. Одному дзвонив, поки інший все фотографував та фільмував.  

Після закриття дільниць люди почали збиратися в районі стели (стела «Мінськ – місто-герой» — ДМ). Ми відправили туди двох репортерів. Вони пройшли з натовпом і бачили, як силовики застосовували газ та світлошумові гранати, як кількох людей збив автозак. Бачили поранених, бачили побиття. Далі людей почали відтісняти від стели, наші репортери йшли з ними. Тоді затримали багатьох журналістів. Наші в той раз не попались та змогли вибратись. Вже наприкінці подій того дня вони змогли сховатися в якомусь приміщенні й перечекати напад силовиків, після чого дістались до редакції в центрі міста.

Артем Майоров, кореспондент «Белорусы и рынок» та Михайло Ільїн, кореспондент «Єврорадіо»

Не пам’ятаю, о котрій я пішов з роботи, мені пощастило – я живу в кількох хвилинах звідти, але колеги залишились в редакції, ми ніби навіть трохи випивали. Вже на завтра десь в районі 10:00 ми всі були на роботі. 

Де-факто ми були в ситуації надзвичайного стану чи навіть напіввоєнного стану. Стабільним був тільки мобільний зв’язок, інтернет лише через VPN, то й то не через будь-який. По журналістах стріляли не ховаючись. Їх виловлювали й били під час висвітлювання протестів. Нам не вистачало людей, щоб охопити протести в Мінську, не  кажучи про всю країну. Отримувати оперативну інформацію, фотографії й тим більше відео було майже нереально.

З вечора центр Мінська перекривався. Проспект від площі Незалежності й до Жовтневої, іноді до Перемоги та Якуба Коласа – все було закритим для транспорту та пішоходів. Силовики перекривали проїжджу частину й тротуари. 

Не пам’ятаю, 9 це було чи 10 серпня. В редакцію забіг російський журналіст Ілля Азар (він працює на «Нову газету», а вона наша партнерка в Росії) і ми йому намагались встановити Psiphon чи щось таке на його пристрої. Якісь журналісти з України заходили. Взагалі в нашу редакцію періодично забігали медійники з різних країн та видань: перепочити, зайти в мережу, встановити VPN.

На мою думку, апогей жорстокості почався не в ніч із 10 на 11 серпня, коли була зачистка Пушкінської та перший вбитий протестувальник – Олександр Тарайковський. Так, тоді були «коктейлі Молотова», барикади й люди своїми автомобілями блокували дороги. А влада ввела в місто спецпризначенців і жорстко все придушувала. Але наступного дня стало зрозуміло, що це ще не максимум жорстокості.

У ніч з 11 на 12 серпня, коли силовики прийшли у спальні районі, почалась справді жахлива «різня». Тоді затримували всіх, били, когось забирали в ізолятори, когось викидали за містом. Журналістів брали у першу чергу. Стріляли гумовими кулями й кидали світлошумові гранати без роздумів. Спальні райони перетворились на суцільну гарячу точку. Варто було силовикам поїхати, як люди одразу ж знову виходили. Через це силовики, повертаючись, били людей ще жорстокіше. 

Якраз тоді двох наших журналістів, які працювали в найгарячіших точках, зловили й провезли Мінськом із «фізіотерапією». Одного затримали в мікрорайоні Серебрянка, а другого на Пушкінській. Один в автозаку, другий в мікроавтобусі. Одного висадили в райвідділі, другого викинули без речей та грошей за кільцевою дорогою біля мікрорайону Кам’яна гірка. Обох побили. На щастя, ніхто з них не потрапив в ізолятор на Окрестіна, де тоді катували людей. Одному повернули всю техніку й відпустили годин через шість, а в другого забрали телефон, навушники, готівку з гаманця й без нічого викинули з машини. Добре, що люди чергували й підбирали ось таких побитих, відвозячи додому. 

Єлена Ковальчук, журналістка Hrodna.life

— 10-12 серпня я працювала в місті Гродно на акціях протесту, які відбувались у різних районах. Транспорт не їздив, центр перекритий ДАІ, пересуватись через нього можна тільки пішки. Працювали близько десятьох журналістів як місцевих видань, так і кореспондентів республіканських та іноземних медіа. 9 серпня, коли люди почали збиратися на головній площі, більшість із них струнким рядом пішли в міліцейський мікроавтобус й поїхали в райвідділ. Після цього сто разів подумаєш, як працювати: чи одягати жилет «преса»? Він тебе захистить чи зробить гірше? Добу їх протримали в ізоляторі тимчасового утримання: хтось вийшов із попередженням, хтось – зі штрафом. Відіспавшись, деякі з них знову йшли працювати в місто.

9-11 серпня також працював і мій колега. Він фотографував на професійну камеру й повідомляв редактора про те, що відбувається. У нього була перевага — він пересувався на велосипеді й міг робити це більш-менш непомітно. 11 серпня його в моїй присутності затримали в магазині, куди ми обоє забігли сховатися. Мене врятувало те, що я забігла трохи далі й сховалась за комп’ютерне крісло з високою спинкою. Досі не знаю, чи мене справді не помітили, чи «не захотіли» помічати.

Фото: Руслан Кулевич

У журналістів із реєстрацією від Міністерства інформації перевірили документи, назвавши одну з них «коровою». Мого ж колегу затримали – ми працювали як інтернет-ресурс, а не видання, тому в нас не було реєстрації. Оскільки всі ізолятори тимчасового тримання були переповненими, його помістили в ізолятор у в’язниці, перед тим прогнавши коридором силовиків із кийками. При затриманні йому зламали обидві руки, потім присудили сім діб, але випустили трохи раніше (йдеться про журналіста Руслана Кулевича, який запустив на ютубі новий проєкт «Мы вернемся» — ДМ). Потім ті «точки», які намагались нам допомогти, мали проблеми, деякі навіть закрилися.

Я пересувалася пішки, мала тільки телефон, тому якість фото й відео була сумнівною. Найголовніше було побачити все своїми очима й переказати. Можна було пересуватись автомобілем, але в центр на ньому не потрапиш, та й небезпечно – автівкам розбивали скло, не запитуючи, хто всередині.

Удень ще сяк-так можна було щось відправляти через VPN. А приблизно о 18:00 інтернет у місті зникав повністю. Медіафайли передавалися вже вночі, діставшись до редакції. Дуже допомагали читачі, які скидали власноруч зроблений контент. Іноді вони про якісь затримання інформували дзвінками. Це виглядало приблизно так: ти дзвониш редактору, розповідаєш, скільки силовиків приїхало, скільки приблизно затримали людей, яка ситуація, потім кажеш «все, приїхав ОМОН, пора бігти, бувай». Працювали ми здебільшого через телеграм, а вже зранку збирали текст про те, що відбувалось напередодні. Бо ніхто з читачів у Білорусі й так не міг зайти на наш сайт уночі.

Фото: Руслан Кулевич

Що ми бачили? Кількасот людей збирались у якійсь точці. Вони могли кричати «Жыве Беларусь» та інші гасла. Потім приїжджали кілька мікроавтобусів, автозаків та зашторених автобусів, із яких вибігали силовики, кричали «стояти, суко» й бігли їх затримувати. І люди, помітивши їх, також розбігались. Саме це відчуття натовпу, який біжить у паніці, дуже страшне. Людей могли грубо тягти асфальтом, у когось була розбита голова. Ввечері, коли людей ставало менше, силовики використовували світлошумові гранати. Саме в ці дні я не бачила застосування сили проти міліції. Максимум, який я взагалі бачила — це пляшки з водою, які хтось міг у них кинути. Як розповідали нам згодом медики, найчастіше людей били під час транспортування з місця затримання в райвідділ чи ізолятор, тож журналісти могли бути свідками цього лише тоді, коли самі були затримані. В нашому місті десятеро людей потрапили до лікарні після затримання.

В ті дні ми залишались у редакції до другої-третьої години ночі, якщо не встигали піти додому до 18:00. Виходити після цієї пори було просто небезпечно. Та й роботи вистачало. Зранку ми були вже в офісі – виринали історії, як когось напередодні били до переломів, відбувались засідання виборчих комісій різних рівнів, дзвонили люди з повідомленнями типу «десь там хвилин десять назад почався страйк» й усе це доводилось описувати, а ввечері знову йти в місто, не знаючи, де доведеться ночувати. Офіційну інформацію вдавалось збирати крихтами: офіційні відомства практично не ділилися нею, кількість затриманих не повідомляли, в лікарнях розмовляти не хотіли, на засідання не пускали. Знаю, що деякі колеги потім не могли спати, їм снилися кошмари. Мене це оминуло. 

Фото: Руслан Кулевич

Знаю, що колеги з Мінська ще до серпня закуповували бронежилети. Ми в регіоні обійшлись. Коли було важко, ми усвідомлювали, що завтра вже все буде інакше, а те, що відбувається прямо зараз, вкрай важливо в контексті історії. І потрібно задокументувати це. 

На стандартні журналістські завдання – збирати інформацію, опрацювати її й передати – йшло мало енергії. Головним стало – повернутись в редакцію. І повернутись вцілілим. Але насправді можу сказати, що в серпні 2020 мені працювалось куди спокійніше, аніж у червні та липні 2021-го року. 

Вадим Заміровський, фотокореспондент Tut.by

— Коли я приходив додому під ранок, сусіди зустрічали, просили розповісти, що бачив, що відбувається. В когось із сусідів дуже слабко, але працював інтернет. І багато людей, які жили в нашому кварталі, приходили до них, щоб підключитися, почитати, що відбувається в країні. 

Я не вперше працював на вуличних протестах, тому мав розуміння, як діяти. Складність у тім, що ти бачиш частину процесу, та не розумієш, що відбувається на сусідній вулиці. 9 серпня я випадково опинився біля стели. Я їхав автівкою в центр, але дорогу перекрили. Тому я звернув у бік стели, почув, що щось відбувається, припаркувався і пішов на звуки. Ми не очікували такого стрімкого розвитку подій, але вже 10 серпня працювали в шоломах та бронежилетах, як у Києві на Майдані.

Фото: Вадим Заміровський

Біля стели я бачив доволі велику групу людей, які були налаштовані досить рішуче, збирали барикади. І я пішов звідти раніше, ніж ОМОН почав наступати на протестувальників, тому уникнув атаки. Через якийсь наскрізний провулок я опинився в тилу силовиків і пішов за ними слідом. В якийсь момент до мене підійшли троє ОМОНівців із травматами. Зупинили мене — мовляв, хто, куди, звідки? Я кажу, що журналіст, Tut.by, йду висвітлювати події. Вони мені й кажуть – «ну, йди». Зважаючи на те, що сьогодні відбувається в Білорусі, це дивовижно. 

І якщо 9 серпня було ще не так багато людей, то 10-го люди взагалі не йшли з вулиць. Їх розганяли, вони розбігались подвір’ями, а через пів години збиралися знову, будували барикади, я навіть «коктейлі Молотова» бачив. Це, звичайно, не порівняти з тим, що відбувалося на Грушевського. 

Я не аналітик, щоб говорити, чому це все почалось, хоча це було дивовижно, але мені особисто здається, тут зійшлось кілька факторів. Перше – це ставлення влади до коронавірусної епідемії: суцільне ігнорування цієї проблеми. Друге – протестувальникам здалось, що результат виборів був надто несправедливим та нереалістичним. Тобто, рейтинг, на думку протестувальників, був меншим, аніж заявляли офіційні джерела. Люди, м’яко кажучи, здивувались та роздратувались. Як так – аж 80%? Не може такого бути. Люди запитували одне одного: ти голосував за Лукашенка? Ні. А ти? Теж ні. Якби цей результат був скромнішим, то і люди б, може, не так гостро зреагували. 

Фото: Вадим Заміровський

І мені здається, що 9 серпня у силовиків іще не було наказу виловлювати нас, бити навмисно. Це вже потім поступово почали «закручувати гайки». От якогось дня в 20-их числах серпня взагалі всіх журналістів затримували: іноземних, місцевих, агентських, російських. Зараз я розумію, що це було зроблено, щоб зрозуміти, хто тут взагалі працює. І всіх позбавили акредитації: Бі-бі-сі, Associated Press, Reuters, Agence France-Presse... Багатьох депортували, багато хто сам поїхав. 

16 серпня Лукашенко провів свій мітинг на площі Незалежності, на якому були його прихильники – і їх було не дуже багато. Щось схоже на «Антимайдан» Януковича, учасників якого автобусами звозили з різних місць і вони одразу почали «розкладатись», святкуючи зі «стопаріками», що їх привезли в столицю. От щось подібне, тільки без алкоголю. І в той же день ледь не весь Мінськ  вийшов на протест — в основному мирного характеру. Коли всі вийшли, відчувались події геть інакше, ніж на початку виборів.

Восени нас почали саджати за ґрати. І кажи, не кажи, що ти журналіст, — байдуже. Потім «виявляється», що ти лаявся, вигукував гасла та не підкорявся міліції. Мене 17 жовтня затримали й дали 15 діб – спершу на Окрестіна, а потім у Барановичах. Ставало все гірше та гірше. І якщо восени ти думав «боже-боже, 15 діб, який жах», то зараз — «ха, не так і багато». 

Фото на головній: Вадим Заміровський, Tut.by