Громадські організації та медіапроєкти відмовляються від участі в соціальних активностях фестивалю Atlas Weekend через присутність у лайнапі Валерія Меладзе, який дає приватні концерти диктатору Лукашенку. Активна громадськість пікетує концерти російських артистів в українських містах і вимагає повернути головного кремлівського шоумена Філіпа Кіркорова до списку загроз національній безпеці України.
То що не так із російськими музикантами «поза політикою»? Чому і як саме вони загрожують нашій нацбезпеці? Який сенс у забороні концертів?
М’яка сила — зброя, що замінила ядерну
Вперше про концепцію м’якої сили (soft power) заговорили близько трьох десятків років тому. Американський політолог і майбутній працівник адміністрації президента США Біла Клінтона Джозеф Най висунув цю ідею на сторінках журналу «Foreign Policy». Він стверджував, що хоча наприкінці ХХ сторіччя вплив Сполучених Штатів був слабшим, ніж одразу після закінчення Другої світової війни, країна все ще мала унікальне джерело сили, крім воєнної. І цю силу можна застосовувати «для того, щоб робити щось і контролювати інших, щоб змусити їх робити те, чого вони не робили і для зміцнення своєї лідерської позиції у світі».
Це явище він назвав м’якою силою — інструментом, який став альтернативою гонці озброєнь і визначив епоху після холодної війни.
Суть м’якої сили США дослідник розділяв на три категоріїї — культурну, ідеологічну та інституційну. А її основою визначив ліберальну демократичну політику, економіку вільного ринку й такі основні цінності як права людини.
Насправді національні держави практикують м’яку силу протягом століть. Втім у просторі національної безпеки вона лише зараз набуває такого ж визнання, як її жорсткий, давніший та наочніший аналог — воєнна сила.
Можна узагальнити, що найефективніше м’яка сила країни працює за поєднання трьох ресурсів, — культури країни (там, де вона приваблива для інших), її політичних цінностей (якщо вона відповідає їм вдома та за кордоном) та її зовнішньої політики (якщо вона має моральний авторитет).
М’яка сила в руках авторитарних режимів
Як показує досвід, м’яка сила авторитарних режимів, на відміну від демократичних країн, має зовсім інші цілі та механізми. За останні кілька десятиліть авторитарні режими почали все частіше звертатися до цього інструменту.
Одним із таких прикладів є Китай. Коли країна почала різко розвивати свою hard power, жорстку силу, серед політичного керівництва сформувалася стратегія, яка передбачала, що в міру зростання військової та економічної міці Китаю країна має ставати привабливішою на міжнародній арені. Саме для цього мала використовуватися, власне, м’яка сила.
Про потребу більше інвестувати у м’яку силу в 2007 році сказав 17-му з’їзду Комуністичної партії Китаю президент Китаю Ху Цзіньтао, про це каже й нинішній президент Сі Цзіньпін. Відтоді мільярди доларів були вкладені в нарощування потужностей м’якої сили, і на цю тему було опубліковано тисячі статей.
Китай досяг змішаного успіху зі своєю стратегією м’якої сили. Разючий рекорд економічного зростання країни, який вивів сотні мільйонів людей із бідності, та її традиційна культура стали важливими джерелами привабливості. Однак опитування показують, що Китай не лише відстає від США в загальній привабливості в більшості частин світу, включно з Азією, але й перетворюється на дедалі більшу загрозу на міжнародній арені.
З початку 2000-х років Росія теж почала активно впроваджувати політику м’якої сили у свою зовнішньополітичну стратегію. Ця концепція виникла в контексті амбіцій Кремля в так званому ближньому зарубіжжі — поширити свою владу на «співвітчизників» у пострадянських країнах та повернути собі статус наддержави. Фактично перетворюючи м’яку силу на «м’яку агресію».
Росія офіційно визнала м’яку силу пріоритетом
Російське політичне керівництво трактує концепцію м’якої сили не так, як її визначив Джозеф Най. Як сказав сам політолог, «такі країни як Росія чи Китай, які проголосили свою прихильність до концепції м’якої сили з різних причин, не можуть стати привабливими для цільової міжнародної аудиторії». Багато китайських і російських ініціатив м’якої сили часто переслідують відверто прагматичні цілі, які будуються виключно на власних інтересах, не враховуючи інтереси міжнародних партнерів та спільноти. Таким чином, для Кремля м’яка сила — це певний інструмент для маніпуляцій.
Із середини 2000-х років Росія намагалася розробити власну концепцію м’якої сили та власний механізм реалізації. Вже у 2012 році м’яка сила стала одним із ключових інструментів зовнішньої політики Кремля.
На щорічному зібранні російських дипломатів у 2012 році Путін виступив із промовою про нову доктрину зовнішньої політики, де й поставив завдання застосовувати методи м’якої сили. У 2013 році ідея м’якої сили була офіційно введена в доктрину зовнішньої політики Росії.
Поряд із м’якою силою протягом останніх двадцяти років Росія неодноразово використовувала жорсткі силові інструменти, як у випадку Грузії у 2008-му та України у 2014 році. Такі дії, по-перше, суперечать офіційно проголошеному Росією дотриманню ненасильницьких методів зовнішньої політики, а по-друге, це також свідчить, що в руках агресора і м’яка, й жорстка сила є однаково небезпечними. І якщо одна сила в певний час стихає, інша вступає в дію. А у критичних ситуаціях, як це вже траплялось у Грузії та Україні, саме м’яка сила уможливлює й навіть спрощує можливість військової інтервенції.
Як зазначає філософ, доктор політичних студій Володимир Єрмоленко, «сьогодні потужність керованої Кремлем Росії полягає не тільки в танках і військових вторгненнях, як в Україні, Молдові та Грузії. Окрім експансіоністської жорсткої сили, Кремль також має м’яку силу — силу, яка впливає на розум, емоції та історії. Ця м’яка сила набагато сильніша, ніж люди на Заході, як правило, вірять».
Мережі м’якої сили Кремля в Україні та світі
Після 2004 року Кремль почав активно створювати власні гасла для просування своїх інтересів за кордоном і особливо серед членів російської діаспори в країнах колишнього СРСР.
Складовою першої версії м’якої стратегії безпеки стала концепція «русского міра», орієнтована на всіх російськомовних людей у світі, які проживають за межами Росії. У 2006 році на зустрічі з представниками творчої інтелігенції Путін уточнив зміст цього поняття: «"Русский мір" може і повинен об’єднати всіх, кому дороге російське слово і російська культура, де б вони не жили, в Росії або за її межами. Частіше вживайте це словосполучення — "русский мір"».
Згодом одним із центрів втілення м’якої політики Кремля став фонд «Русский мир». Саме в Україні у 2012-2013 роках почалося активне зростання кількості культурних центрів та проросійських організацій. В цей час було створено мережу центрів фонду «Русский мир» при школах, бібліотеках, університетах. На цій мапі добре видно, що кількість цих центрів в Україні вища, ніж у сусідніх країнах. В Україні їх зараз налічується чотири, в Білорусі — один, у Латвії та Литві — по два.
У 2008 році у Росії було створено Федеральне агентство у справах Співдружності незалежних держав (СНД), співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародної співпраці — Росспівробітництво. Саме ця інституція стала основною для застосування м’якої сили Кремля за кордоном.
Відділення Росспівробітництва досі функціонує в Україні під вивіскою «Російського центру науки та культури», і незважаючи на те, що намагається відкрито уникати конфліктів та провокацій, все ж активно просуває кремлівські наративи, нехай і завуальовано.
У співпраці з цим Центром на території нашої держави діють численні організації та товариства, до яких, зокрема, належать ГО «Центр національних культур» (Київ); Міжнародна асоціація слов’янського єднання ім. П. А. Столипіна (Київ); Міжнародний педагогічний клуб (Київ); ГО «Харківське товариство східних слов’ян» (Харків), ГО «Ветерани Великої Вітчизняної війни, праці та військової служби»; ГО «Русич Миколаїв» (Миколаїв); Молодіжний клуб «Киевлянин» (Київ); ГО «Земляцтво ленінградців у Львові «Пітер-клуб» (Львів); Київське товариство російських співвітчизників «Батьківщина» (Київ).
Таким чином, Росспівробітництво у співпраці з цими центрами, які цілком легально функціонують на території України, створюють цілу мережу осередків для поширення кремлівських наративів та просуває «об’єктивне сприйняття Росії» за кордоном.
Російський шоубізнес як зброя
Іншим інструментом м’якої сили Кремля є російська попкультура. Хоча, звісно, й політики, й самі російські виконавці продовжують повторювати мантру Путіна про те, що «справжня культура та мистецтво мають залишатися поза політикою». Та все ж для Кремля гастролі російських виконавців в Україні є дуже легким та швидким способом поширення проросійських меседжів на українську аудиторію.
Моргенштерн, Басков, Шура, Боярський і ще близько 200 осіб внесені в «чорний список СБУ». Усім, хто входить до цього списку, в’їзд в Україну заборонений із різних причин. Хтось публічно підтримав окупацію Криму та назвав це «возз’єднанням», як-от Олег Газманов, Валерія, Йосип Пригожин і Микола Расторгуєв. Хтось систематично дає концерти на півострові, як от Лоліта, Катя Лель, Григорій Лепс, чи гастролював на окупованих територіях Донбасу, як Юлія Чичеріна та актор Пореченков.
Дехто з цих виконавців стверджує, що не підтримує жодну політичну силу, як співачка Глюкоза, яка після затримання Державною прикордонною службою в Україні заявила: «Я взагалі ніяк не ставлюся, я поза політикою. Але для мене можливість бути в Україні набагато важливіша». Та попри це російська влада дуже вміло використовує становище артистів. Вибір, який ставить їм кремлівська політика, зовсім невеликий: або ти маєш «правильну» позицію щодо Криму, або грошей і певних привілеїв, які дозволяють тобі працювати у своїй сфері, ти не маєш.
У цьому списку є артисти, які дуже активно підтримують Путіна і транслюють його політику через свої висловлювання та гастролі. Одним із таких затятих прихильників Путіна є Філіп Кіркоров. Артист неодноразово висловлював підтримку анексії Криму Росією та заявляв, що півострів є його «улюбленим місцем у Росії».
Прессекретар Путіна Пєсков відверто визнав Кіркорова елементом м’якої сили Кремля: «Для нас відрадно, що значна частина його концертної діяльності проходить за кордоном. Є таке поняття, як м’яка сила за кордоном. Він один із яскравих представників тієї самої м’якої сили. Він не тільки доходить до наших співвітчизників, але його мистецтво підкорює громадян тих країн, куди він їздить».
Сам Кіркоров неодноразово використовував у своїх інтерв’ю маніпулятивні висловлювання, що його пісні, мовляв, несуть любов, мир і покликані возз’єднати український та російський народи. Та скільки би Кіркоров не намагався переконати всіх, що він поза політикою, він і є найяскравішим втіленням російської політики.
У січні 2021-го Кіркорову заборонили в’їзд у Литву за «свідоме заперечення територіальної цілісності та суверенітету України та незаконне виправдовування агресивних дій Російської Федерації». 22 червня Філіпу Кіркорову був заборонений в’їзд на територію України, однак 28 червня це рішення було скасовано, за повідомленням СБУ, через «судові прецеденти» і потребу додатково вивчити справу. Сам Кіркоров у своєму інстаграмі привітав повернення в український простір: «Тепер у кожному будинку України можуть по праву звучати мої пісні, по телебаченню можуть транслювати мої шоу».
Ще одне повернення відверто прокремлівського виконавця — російський репер Баста. З вересня 2017 року він перебував у переліку виконавців, яким заборонено в’їзд на територію України через відвідування окупованого Криму. Зокрема, Баста виступав із концертами в Ялті влітку 2014 і 2015 року, а пізніше брав участь у всеросійському конкурсі пісні про Кримський міст. У 2016 році виконавець знімався в ролі офіцера російської армії у фільмі «Ке-ды» у Севастополі. Окрім того, у 2014 році події Революції гідності репер розцінив як «громадянську війну», згадавши й інші добре відомі антиукраїнські тези, як-от про «розподіл нації на схід і захід» і «восток кормит всю Украину». Його концерти в Києві та Одесі у 2021 році стали можливими через формальне закінчення терміну трирічної заборони.
Ці випадки, на жаль, демонструють, що в Україні все ще не сформувалося чітке розуміння загроз, які несе в собі м’яка сила Росії.
У сучасному світі ні музики, ні мистецтва, ні спорту поза політикою не існує. Звісно, агресор переконуватиме нас, що музика — це просто музика. Але активні гастролі російських артистів на окупованих українських територіях — це стратегічний хід Кремля та інструмент легітимації окупаційної влади в очах місцевих мешканців, який має переконати їх у «перевагах» «возз’єднання».
Для всієї України гастролі російських попвиконавців — це фактично продовження окупації.
Російська м’яка сила — дуже потужна зброя Кремля. Вона стирає ідентичність, створює відчуття, що війни не існує, створює умови для ослаблення українського спротиву російській агресії. Російська музика — частина цієї зброї, яка активізується, щойно стихають реальні бойові дії.
Фото: pinterest.com