Дослідження Chatham House: Україні потрібна подальша міжнародна підтримка у просуванні медійних реформ та розвитку незалежних ЗМІ
Дослідження Chatham House: Україні потрібна подальша міжнародна підтримка у просуванні медійних реформ та розвитку незалежних ЗМІ

Дослідження Chatham House: Україні потрібна подальша міжнародна підтримка у просуванні медійних реформ та розвитку незалежних ЗМІ

Дослідження Chatham House: Україні потрібна подальша міжнародна підтримка у просуванні медійних реформ та розвитку незалежних ЗМІ

На сайті Chatham House опубліковане дослідження «Посилення громадського інтересу в українському медіапросторі» (Strengthening public interest in Ukraines media sector). Його авторка — журналістка з України Анна Корбут, яка дописувала для «Українського тижня», New Eastern Europe, Carnegie Europe та інших українських та зарубіжних видань. 2017 року вона навчалась на стипендії Джеймса Дентона у Вашингтоні, а 2018—2019 року — на стипендійній Російсько-Євразійській програмі у Chatham House. У дослідженні йдеться про спроби просування журналістських стандартів, медіаграмотності та підвищення рівня довіри суспільства до медіа в Україні всупереч тотальній залежності та політичному впливу, що панує в галузі. «Детектор медіа» переказує ключові тези дослідження.

Медійне середовище України складне, розмаїте й конкурентне, а також молоде — йому лише три десятиліття. Головні чинники, які його сформували — слабка та олігархізована економіка, диктат політичних еліт та вплив Росії. На відміну від центральноєвропейських медіаринків, в українські медіапідприємства практично не інвестували західні компанії (й навряд чи робитимуть це у близькому майбутньому); це дало олігархам шанс поступово викупити найвпливовіші медіа й панувати на ринку. Викликом для України є небезпека фінансування медіа з Росії, що зазвичай тягне за собою ігнорування професійних стандартів та перетворення ЗМІ на інструмент пропаганди та інформаційної війни.

Більшість українських засобів масової інформації належить приватним власникам, які часто використовують їх для політичного впливу. Найбільше цей вплив помітний після зміни власника, що тягне за собою помітні зміни в редакційній політиці, а також коли на ринку раптом виникають нові добре фінансовані медіа, власники яких залучені до політичного життя. Зазвичай такі медіа відверто упереджені на користь конкретних політичних гравців або просувають певний порядок денний, хоча деякі з них діють обережніше.

Політики інтенсивніше використовують медіаресурс під час виборчих кампаній (і витрачають на промоцію в медіа під час виборів неймовірні гроші); втім є приклади просування ідеологічних наративів або бізнес-інтересів незалежно від виборчого циклу. Закон регулює висвітлення виборів та агітацію в медіа, однак законодавчі обмеження не стримують політиків і партії від зловживань прямою та прихованою рекламою. 2015 року ГО «Детектор медіа» дослідила проблеми регулювання політичної реклами й назвала їхні головні причини: низьку етичну культуру політиків; готовність медіа бути використаними для просування політичних інтересів; небажання медіа включатись у механізми саморегуляції; високий рівень толерантності медійників до порушень журналістських стандартів і прихованої реклами, а також брак дієвих механізмів моніторингу, контролю дотримання вимог закону та покарання за їх порушення.

Втім певна кількість медіа дотримується високих професійних стандартів та пропонує майданчик для вільних політичних і суспільних дискусій. Переважно це онлайн-видання, друковані журнали й газети, втім є й теле- і радіомовники, зокрема Суспільне, а також міжнародні мультимедійні платформи, що підтримуються донорами (українські служби «Радіо Свобода», Бі-бі-сі тощо). Незалежні медіа дискриміновані в порівнянні з олігархічними, адже вимушені боротися за виживання в умовах нездорової економіки. Наприклад, у 2020 році олігархічні медіагрупи отримали 95% рекламних грошей телевізійного  ринку. Дотації та рекламні доходи дозволяють олігархічним медіа вкладати гроші в модернізацію та найякісніший контент, тому вони залишаються найпопулярнішими.

Український медіапростір плюралістичний у тому сенсі, що багато різних телеканалів, радіостанцій і видань, що належать різним власникам, пропонують різні погляди на події. Це унеможливлює централізований контроль і цензуру, хоча так було не завжди. Найпопулярніші медіа зосереджені радше на просуванні інтересів своїх власників, ніж на всебічному інформуванні аудиторії; через це деякі теми представлені в медіапросторі надмірно, інші — навпаки. Проблемою також є безкарність злочинів проти журналістів, зокрема й убивств, які залишаються не розслідуваними роками.

Політики в Україні повинні захищати журналістів — не тільки гарантувати їхню фізичну безпеку, а й розслідувати злочини проти журналістів і впровадити норми, які унеможливлять адміністративний і законодавчий тиск на медіа. Політичним діячам слід припинити дискредитацію журналістів і медіа, зокрема з використанням ботоферм.

Телебачення є найбільш популярним і впливовим видом медіа в Україні, втім дослідження Київського міжнародного інституту соціології та «Детектора медіа» свідчить, що його вага зменшується. На відміну від, наприклад, Білорусі й Молдови, де російські медіа є дуже впливовими на ринку, в Україні, особливо після блокування кремлівських каналів у 2014 році, зменшилась і аудиторія російських медіа,  і трансляція та споживання виробленого в Росії телевізійного контенту.

Радіостанції та друковані видання поступово частково чи повністю переходять в онлайн; друковані версії низки раніше популярних видань закрились через економічні проблеми. Загальна аудиторія радіо зменшується, хоча розважальні радіостанції мають порівняно стабільні доходи. Реальну аудиторію друкованих видань важко оцінити, адже вони часто декларують перебільшені наклади. Друковані медіа ліцензуються Міністерством юстиції, тому їхні засновники відомі, однак інформація про формальних, а надто реальних власників газет і журналів не є широко доступною читачам.

Ринок онлайн-медіа набагато менш монополізований, ніж телевізійний, що дозволило низці незалежних видань, які не належать політикам і олігархам, вийти в лідери. З іншого боку, межа між якісними онлайн-медіа, що дотримуються стандартів, та квазімедіа — нечітка (втім це глобальна проблема). Онлайн-видання значною мірою залежать від новинних агрегаторів, які дають їм трафік, проте не розрізняють якісні видання та сайти-смітники, що дужче поглиблює проблему.

Регулювання медіа в Україні поширюється насамперед на телебачення і радіомовлення. Функції саморегуляції галузі розподілені між низкою організацій, які переважно не мають реальних повноважень і важелів впливу на ситуацію. Хоч і роблять свій внесок у професійну дискусію та пропонують реформи у сфері медіа, тож міжнародним партнерам слід продовжувати їх підтримувати.

Після Революції гідності відбулися зміни в регулюванні сфери медіа, зокрема був ухвалений закон про прозорість медіавласності для теле- і радіоорганізацій (онлайн-видання залишаються значною мірою непрозорими, власники багатьох із них невідомі або підставні). Зараз готується проєкт закону «Про медіа», що має впорядкувати регулювання та відповідальність онлайн-видань та інтернет-платформ платного телебачення, дотримання авторських прав, а також впровадити конкретні механізми саморегуляції/співрегуляції. Поки що щодо цього законопроєкту тривають дискусії; зокрема його критикує низка громадських організацій, які працюють у сфері медіа. Втім ухвалення галузевого закону необхідне для оздоровлення медійного ринку, створення передумов для його деолігархізації та зменшення політичного впливу.

Іншим важливим проривом після 2014 року стала реформа державних медіа. Суспільне телебачення, згідно з моніторингами громадських організацій, стало єдиним, у новинах якого навіть під час виборчої кампанії немає ознак прихованої політичної реклами та агітації. Суспільне поки що має порівняно невисокі рейтинги, а хронічне недофінансування в перші роки після реформи не сприяло їх підвищенню. Воно прагне працювати в інтересах суспільства, тому шукає способів диверсифікувати джерела доходів або змінити модель фінансування, аби зменшити залежність від державного бюджету.

Попри залежність українського медіаринку від олігархів, в Україні і на загальнонаціональному, і на локальному рівні завжди були редакції та окремі журналісти, які дотримуються стандартів, служать інтересам суспільства та критично оцінюють дії влади. Важливим джерелом підтримки якісної журналістики в Україні віддавна є ґрантове фінансування. Міжнародна підтримка незалежних медіа, в тому числі й Суспільного — важлива противага для олігархічного медіаринку. Втім ця підтримка розпорошується між багатьма медіа та журналістами й не може забезпечити зростання потужних гравців, здатних перемогти олігархічні медіа в конкурентній боротьбі.

Активна спільнота небайдужих медійників, медійних експертів, активістів та неурядових організацій досліджує й аналізує медіапростір, започатковують та просувають (зокрема у співпраці з прогресивною частиною політиків) ініціативи та реформи, а також певною мірою виконують функцію саморегуляції. Платформи для дискусії медійних фахівців, зокрема некомерційні медіа-про-медіа, роблять свій внесок у розвиток культури індустрії. Втім їхній вплив на прийняття державних рішень обмежений, фінансування — нестабільне й часто залежить від міжнародних донорів, а в медійній спільноті досі немає згоди щодо етичних і якісних стандартів. Україні слід поступово розвивати власні, не залежні ані від держави та місцевих центрів політичного впливу, ані від іноземного фінансування інституції, що моніторять ситуацію в інфопросторі та на медіаринку.

Брак професіоналізму — ще одна тотальна проблема в українській медіаспільноті, пов’язана з відсутністю якісної прикладної журналістської освіти, нездоровим ринком і злиденністю багатьох ЗМІ. Редакції не дають своїм працівникам можливостей для навчання й розвитку, не забезпечують якісною технікою, не мають грошей на оплату відряджень, а низька зарплатня не дозволяє журналістам оплачувати саморозвиток.

Великим викликом для українських медіа є низький рівень медійної грамотності аудиторії, про який свідчать регулярні дослідження (зокрема ініційовані чи проведені за участі ГО «Детектор медіа»). Нездорове медійне середовище та нерозвинена культура медіа призвели до апатії та неадекватного сприйняття медійного контенту. Ця тенденція пов’язана із глобальними змінами у споживанні медіа та зростанням популізму. Ініціативи, спрямовані на підвищення медіаграмотності та опірності аудиторії до дезінформації й медійних маніпуляцій, а також на поширення знань про стандарти журналістики, привертають увагу суспільства до цих тем. Цю роботу необхідно продовжувати та поширювати на освітню сферу.

Чимало медіа пропонує свій контент (зокрема — завдяки щедрому фінансуванню олігархічних груп — високоякісний) задарма, й українська аудиторія до цього звикла, тому вважається, що вона не готова платити за споживання медійного продукту. Втім деякі медіа намагаються заохотити аудиторію платити за якісний контент. Великі видання  («Новое время», «Ліга» та інші) впроваджують платний доступ до частини своїх матеріалів; деякі незалежні видання випробовують моделі клубної підтримки та збирають пожертви. Медіагрупи 2020 року закодували свій сигнал, аби абоненти супутникового телебачення не могли дивитись їхні канали безкоштовно, та декларують наміри розвивати сегмент платного телебачення. Криза, пов’язана з епідемією коронавірусної хвороби, змусила медіа бути активнішими в побудові бізнес-моделей, заснованих не лише на рекламних доходах.

Українському медіаландшафту загрожує занепад традиційних способів доставки інформації та споживання контенту; неправдива інформація та дезінформація; зміни в медійній економіці; конкуренція з боку соціальних медіа та технологічних платформ; нестабільна політична ситуація та ворожі дії Росії. Олігархічні медіа, скоріш за все, й надалі домінуватимуть на українському медіаринку в близькому майбутньому, якщо становище їхніх власників не зміниться. Вони мають достатньо ресурсів, аби втримати наявну аудиторію й залучати нову, зокрема в інтернеті.

Заборона політикам володіти засобами масової інформації була би кроком у правильному напрямку, але не цілковитим розв’язанням проблеми, адже політики легко знаходять підставних власників для своїх медіа. Поза тим, обмеження принаймні прямого політичного впливу на медіа могло би поступово вплинути на сприйняття цього явища в суспільстві, політикумі та медійній спільноті.

Реформи у сфері регулювання медіа, на додачу до реформи суду і правоохоронних органів, могли б обмежити вплив медіавласників та захистити ЗМІ від агресії та маніпуляцій із боку політиків. Міжнародні партнери та українська активна медійна спільнота повинні поєднувати зусилля у просуванні цих реформ.

Міжнародна підтримка та регуляторний нагляд — необхідні передумови підвищення прозорості та стійкості українських медіа. Варто також підтримувати незалежні медіа, яким бракує ресурсів для змагання з олігархічними ЗМІ, та просування журналістських стандартів як цінності. Реформа Суспільного — позитивний приклад того, чого можна досягнути у цій царині. Міжнародна допомога цим медіа може бути як фінансовою, так і експертною — їх варто залучати до міжнародних фахових дискусій, допомагати їм опановувати сучасні інструменти створення контенту та роботи з аудиторією. Для того, щоб у довгостроковій перспективі в аудиторії з’явився запит на якісний контент, слід також докладати більше зусиль для підвищення рівня медіаграмотності. Україні потрібна широка кампанія з медіаосвіти, що охопить усі вікові й соціальні групи, стосуватиметься і традиційних медіа, і соціальних мереж. Поки що структурам громадянського суспільства, які займаються медіаграмотністю, бракує ресурсів для організації такої кампанії.

Теги по теме
Инфопространство Статьи
Источник материала
loader
loader