Це вже — не шок і не сенсація: народний депутат від фракції «Слуга народу» Євген Шевченко здійснив візит до Білорусі. Саме так, не «поїхав», а «здійснив візит». Бо мав зустріч із верховним самозванцем цієї країни Лукашенком.
Судячи з фотографії, вміщеної за зазначеним гіперпосиланням, зустріч мала певні протокольні ознаки офіційної.
Шевченко заявив, що буцімто 36 % українців хотіли б бачити Лукашенка президентом України: «Соціологія показує, що на сьогоднішній день 36 % українців хотіли б бачити вас своїм президентом України. Це ж не просто так, це соціологія, це наука». Отже, Шевченко припустився висловлювань від імені України та українців. Звернімо увагу, що йдеться про іноземного політика — а отже слова Шевченка в такому контексті можна кваліфікувати як заклики до втрати суверенітету Україною.
Ще український депутат заявив, що для нього зустріч із Лукашенком — це «висока честь»: «Навіть з точки зору дипломатії, коли президент держави приймає простого депутата — це дуже знакова подія для мене».
Н обійшлося й без згадування ЗМІ — за словами Шевченка, вони почнуть «лити бруд» на нього. От цікаво, який вихід він бачить — щоб не лили?
Це не перший подібний епізод у біографії депутата. Вже цього року Шевченко був присутнім на так званих «Усебілоруських народних зборах», які влаштував і проводив Лукашенко.
Із цього приводу заступник керівника парламентської фракції «Слуги народу» Євгенія Кравчук заявила, що поїздка Шевченка була приватною, ніякого стосунку до фракції та взагалі влади не мала й депутат був там, «як людина» — мовляв, «ми ж не закрили кордон».
Публічної оцінки діям Шевченка так і не було дано, ба більше: реакція фракції «Слуги народу» була відповіддю на скандал, що вже спалахнув, а не на сам факт поїздки свого депутата до іноземного диктатора.
Торік депутат Шевченко привітав Лукашенка з буцімто перемогою на резидентських виборах, яка, радше за все, була вигаданою й украденою у справжнього переможця.
Ще раніше депутат Шевченко бував гостем пропагандистських токшоу на російському телебаченні.
То погляньмо, як усе це виглядає, які меседжі надсилає urbi et orbi.
Народний депутат Євген Шевченко є членом фракції «Слуга народу». Президентської фракції. Парламентська фракція — це об'єднання політичних однодумців. Принаймні, однодумців у головному. Президентська фракція — це об'єднання однодумців президента. І щодо президентської фракції має діяти правило: «Скажи мені, хто у твоїй фракції, й я скажу, хто ти». У суто політико-ідеологічному вимірі, звісно ж. Ну, не мусить у фракції президента — соціал-демократа перебувати депутат-комуніст — це протиприродно, в демократичних країнах такого не буває. Так, бувають внутрішньофракційні групи, але їхня наявність означає тільки розбіжності в неосновних питаннях, а чи розбіжності у способах досягнення загальнофракційної мети. За великим рахунком, вони залишаються однодумцями всієї решти фракції у принципових питаннях.
І якщо фанат Лукашенка залишається у президентській фракції й це не викликає осуду та санкцій у фракції, в демократичній державі це може означати єдине: ставлення до диктатора сусідньої країни є в цій фракції другорядним питанням. І для президента — теж другорядним питанням. Це стосується й «цінностей», які відстоює Лукашенко: нечесних виборів, зневажливого ставлення до прав і свобод людини й до самого людського життя, ставлення до громадян як до особистого майна.
І якщо для «Слуги народу» все це є непринциповим, то що ж тоді принципове? Що об'єднує цю фракцію й президента разом, які цінності й які цілі?
Депутат Шевченко згадав про дипломатію. Так от, насправді з погляду дипломатії зустріч президента однієї держави з рядовим парламентарем іншої — це порушення протоколу та всіх правил. Зазвичай подібні зустрічі бувають лише у двох випадках — або за екстраординарних обставин, або коли депутат парламенту здійснює візит за дорученням президента своєї країни. Екстраординарної ситуації у відносинах із Білоруссю зараз нібито немає — та й зі слів депутата Шевченка нічого такого не випливає. То що залишається?
Річ у тім, що весь демократичний світ може зчитати візит Шевченка до Лукашенка в один-єдиний спосіб: Євген Шевченко робив і виголошував те, що з якихось причин не наважується робити та виголошувати Володимир Зеленський. Згоден, але не наважується. Саме такий і тільки такий меседж може надіслати цей візит і все лукашенкофільство Шевченка — тим паче за умов відсутності жорсткої реакції й від фракції, й від президента особисто. Заради справедливості: на момент написання цього тексту від події пройшло замало часу, й запізніла реакція ще може бути — але попередній шлейф демаршів Шевченка ніякої офіційної жорсткої реакції не викликав.
І, зрештою, дії депутата Шевченка за умови, що він спокійнісінько залишається членом президентської фракції в парламенті, не лише українців, а й наших закордонних партнерів може підвести до запитання: коли Володимир Зеленський виголошує демократичні промови зі змістом «подалі від русского міра» — чи щирим він є? Адже лукашенківська Білорусь залишається бастіоном того самого «русского міра», «русскім міром у квадраті».
А за умов небезпеки російського вторгнення і скандал із Шевченком, і скандал із аж цілим заступником голови президентської фракції Миколою Тищенком підривають суспільну довіру до президента — головнокомандувача.
То все частіше хочеться запитати в пана Зеленського: чи розуміє він, що посада президента — то не рольова гра, не зірковий бенефіс, це — всерйоз?
І насамкінець. Якщо навіть припустити, що всі демарші депутата Шевченка — це спосіб задобрити, умиротворити білоруського диктатора в умовах небезпеки російського вторгнення — то надто кострубато й непереконливо це виглядає. І надто непевним видається.
Фото: belta.by