«Хлопчик, 6–7 років, чорнявий, на епізод.
Хлопець, 15–17 років (ігровий вік – 16), референс на фото», – подібних дописів чимало на фейсбук-сторінці Алли Самойленко.
Найвідоміша в Україні кастинг-директорка визнає: останнім часом запит на дітей-акторів в Україні помітно зріс.
Причому йдеться не про ролі в дорослому кіно, де дитина зазвичай грає епізод, рідше – роль другого плану.
Пані Самойленко говорить про сегмент саме дитячого кіно, який повільно, але впевнено розвивається.
І найновіша тенденція – тепер для такого кіно, повнометражного чи телевізійного, у пріоритеті україномовні діти.
Носії не штучної, для уроків літератури й декламування віршів, а саме природної, повсякденної мови спілкування.
Тобто діти з питомо україномовних родин.
Тут уже не цитую конкретну людину.
Зараз подібні вимоги ставлять дітям-акторам за замовчуванням.
Дитяче кіно, передусім серіали, орієнтовані на локальну підліткову аудиторію, справді в актуальному виробничому тренді.
Так, 13 липня стартували зйомки 12-серійного підліткового серіалу «Секс, інста і ЗНО».
Серед авторів – 30-річний Павло Остріков, чиї комедії «Випуск`97» та «Mia donna», де він також виступив як сценарист, зібрали ґрона нагород вдома та за межами України.
Режисер – 28-річний Антоніо Лукіч, автор цьогорічного локального кінохіта «Мої думки тихі».
Як бачимо, представники покоління «нульових» знімають про і для покоління Z.
Родзинка в тому, що актори-підлітки отримали максимально реалістичний сценарій.
Продюсер Анна Ткаченко, вона ж директорка «1+1 Digital та Інновації», обіцяє відсутність цензурованих тем і всіляких табу.
Серіал не ефірний, створюється спеціально для онлайн-платформи «1+1 video» і буде доступний за підпискою.
Прем’єру «Секс, інста і ЗНО» планують на вересень цього року.
Глядачам обіцяють реалістичне, проблемне, драматичне, словом – умовно «зле» кіно.
Натомість повний метр готує для дітей кіно умовно «добре» – комедію Яни Антонець «БанДіти».
Але, судячи з анонсу, і тут задум складніший за оголошений жанр.
За сюжетом, головними героями є діти-сироти, що вільно або мимоволі робить стрічку соціальною.
До цієї ж категорії ризикну віднести анонсований повнометражний дебют Анни Бурячкової «Коли нам було 15».
Особливість цього проекту – підлітки покоління Z гратимуть власних батьків – дія відбуватиметься в 1990-ті.
Акцент на соціальній проблематиці, на соціалізації підлітків – те, що домінує в українському кіно для дитячої, точніше, підліткової аудиторії.
Варто згадати нещодавній успіх «Перших ластівок» на Новому каналі, а раніше – скандальну «Школу» на «1+1».
Причому скандали продукував не сюжет, а самі головні актори-підлітки.
Сьогодні вони вже знімаються топлес, одружуються та вагітніють.
А відразу після прем’єри першого сезону неабияк дратували гастролями по Україні, «зірковими» майстер-класами та штучною, як писали критики в соцмережах, українською мовою.
Тим не менше, саме «Школа» задала тон – діти компенсують брак акторської майстерності й не надто природну українську тією мірою реалістичності, яку їм дозволяють дорослі у сценарії та на знімальному майданчику.
«Перші ластівки» натомість показали акторське зростання і, як наслідок, сформований пул юних акторів, чиї знімальні дні тепер розписані наперед.
А також іншу, кращу якість сценарного матеріалу.
Таким чином, «Школу» можна порівняти з атакуючими, котрі взяли юну аудиторію штурмом, а «Перших ластівок» – з основними силами, що закріпилися на взятому рубежі.
Телевізійний серіал – видовище, тобто розвага.
Проте з усіх згаданих лише «Школу» можна віднести до чистої «розважухи».
І то, зважаючи на певні сюжетні горизонталі, з дуже великою натяжкою.
Дитячий суїцид у «Перших ластівках» – точно не розважальна тема, хай автори й позиціонували своє кіно як трилер.
Майбутній «Секс, інста і ЗНО», враховуючи, що створюється не для ефірного телебачення за визначенням, теж навряд відповідатиме розважальному сегменту.
І це – основна тенденція підліткового кіно в Україні.
Воно хоче бути колючим, запрошує до розмов про непрості, тому й важливі для підлітків речі.
Батьки вважають їхнє захоплення ґаджетами й соцмережами переходом у віртуальний світ.
Але для самих дітей цей світ навіть дуже реальний.
А шкільні стіни та двори поруч зі школами – основні щоденні локації.
Той світ, який упізнаєш навіть тоді, коли не хочеш.
Цього не пропонувало українське підліткове кіно дотепер.
Власне, його й не надто було.
Першою повнометражною стрічкою цього сегменту сміливо можна назвати «Трубача» Анатолія Матешка (2014).
Кіно вийшло добрим, максимально безконфліктним.
Те саме слід сказати й про «Івана Силу» Віктора Андрієнка (2013) – нехай пропонується історичне кіно, та задіяні в ньому діти не переживають труднощів разом із дорослими героями.
Нещодавній «Фокстер і Макс» того ж Матешка (2019) ніби й врахував помилки «Трубача», спробував загострити проблематику сучасного школяра, проте в радянських «Пригодах Електроніка» Костянтина Бромберга (1979) шкільні конфлікти все ж більше наближали глядачів до реалій.
Таким чином, готуючи підліткові кіно-телепроекти, автори зрозуміли: є лише один спосіб повернути цільову аудиторію до екранів, хоч великих, хоч телевізійних, хоч ноутів та смартфонів.
Треба робити ставку на історію, котра відповідає реаліям, у яких живуть підлітки.
Не розважати їх, навпаки – заледве не знімати методом суб'єктивної камери, створюючи максимальний ефект присутності.
Аби вийшов не черговий «Людина-Павук» чи «Гаррі Поттер», а продукт, подібний до «Діток» Ларрі Кларка (1996) чи «Місто Бога» Фернанду Майрелліша та Каті Лунд (2002).
Хай би як це не прозвучало, але фільми й серіали про супергероїв сьогодні – не для підлітків, а їхніх батьків.
Чи взагалі – бабусь та дідусів.