Розмова з Ліною Костенко: учімося вчитися одне в одного
Розмова з Ліною Костенко: учімося вчитися одне в одного

Розмова з Ліною Костенко: учімося вчитися одне в одного

І водночас це очевидно робить мене вже не просто стороннім спостерігачем. Я взагалі люблю "шістдесятників", всі хто читали "Бунт проти імперії", мабуть, це розуміють. Я лише намагаюся їх розуміти і якось транслювати ті цінні та важливі речі, які вони принесли в нашу культуру і суспільство. Водночас я точно не дивлюся на це покоління через рожеві окуляри – просто тому, що через власні дослідження почув дуже багато підводних течій, особистих нюансів і суттєвих контекстів, про які, дозволю собі стверджувати, мало хто чув чи здогадується. Я геть не вважаю цих людей ідеальними, бо ідеальних людей немає. Але точно вважаю їх дуже цінними.

Я очікував, що буде хвиля критики. (Відверто думав, що буде ще більше, але, можливо, вона ще насувається. Зрештою, всі ми знаємо, хто в цій дискусії може виступити "важкою артилерією"). Ну, бо якось так у нас заведено – і особливо Костенко до цього не звикати. Справді кумедно виглядають люди, які приходять під той чи інший пост і пишуть, що "Костенко мені ніколи не подобалась", "нездара" чи щось таке. До речі, особливо смішно, що іноді хвиля цієї жовчі обдає і Жадана. Ну, щоб двічі не вставати, мабуть.

Розумію, мабуть, хтось почувається краще, від того, що "поставив на місце" цю Ліну Костенко. Давно ж їй треба було написати, що вона бездарно пише, еге ж! І взагалі не те говорить. Отак ти ніби й сам став помітніший на тлі людини, яку знають всі й люблять дуже багато людей. Власне, таке враження, що багатьом людям муляє популярність Костенко. Тому треба ось прийти написати. І це, звичайно, ваше право. Але це трохи схоже на підліткове "а я проти, бо ось так".

Мені здається, що треба розуміти засадничу річ: Ліна Костенко абсолютно не мусить вам подобатись: ані віршами, ані поглядами. Це ж нормально. Взагалі це цікава справа: знову зайшла розмова про ікони та розчарування-зачарування. Але Ліна Костенко є такою якою є. Пригадується, в одній з наших розмов (які, колись, очевидно, стануть доступними в публічному просторі – в тій чи іншій формі) сказала якось так геть просто: "Я писала різне, не завжди вдавалось писати добре, іноді виходило краще, іноді ні". Костенко не створює цих іконічних образів. Їх створює суспільство. Тому й іконоборство виходить якесь комічне.   

А по суті: Ліна Костенко — важлива постать дисидентського руху. Нехай простить мене Оксана Стефанівна, але так є. Для цього достатньо подивитись документи українського правозахисту і водночас поритися в документах КҐБ. Ви там побачите, що насправді КҐБ думало про Ліну Костенко. На щастя, Україна має відкриті архіви, справді відкриті. Вперед, замовляйте справи, читайте, робіть висновки. Ми ж дорослі люди з критичним мисленням і хочемо працювати з першоджерелами, а не з пережованими конспірологічними теоріями, правда ж?

Ліна Костенко вкрай важлива людина в українській культурі. Вам не мусять подобатись її вірші, але те, що вона та інші шістдесятники в часи радянського мороку протягнули українську культуру до часів незалежності – це теж правда. 

Ок, не всім сподобалось в якому ця культура була стані. Буває. Завжди можна зробити краще, особливо, якщо ти критикуєш з висоти своєї етичної "бездоганності" і тобі не доводилось сидіти на допитах в КҐБ і переживати, чи побачиш ти ще цього вечора свою дитину. Ці люди пройшли через дуже складні етичні дилеми. І мають в собі неоціненний досвід.  

Я не очікую істини в останній інстанції ані від Ліни Костенко, ані від Сергія Жадана. Я просто радію, що в нас є можливість послухати розмову двох знакових (ох, ну вибачте, але так є) постатей нашої культури. Чому цьому просто не порадіти? Чому не знайти в цьому щось для себе чи відкинути, але чогось навчитись? 

Тому повторюсь: вам не мусить подобатись ані творчість, ані погляди Ліни Костенко. Але вона точно варта поваги – за свою творчість і життя. Ну, справді, в нас є так багато цілей і персон, на яких варто спрямувати свій негатив. Поколіннєві розриви в нашій культурі – жахлива річ. Іноді їх рвали штучно – російська чи радянська влада. Іноді ми самі нагнітаємо на порожньому місці. Справді, дуже б хотілося, щоб ми нарешті навчилися вчитися один в одного. І це піде на користь нам усім – особливо в наші непрості часи.

Джерело

Про автора. Радомир Мокрик, український історик, культуролог, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету в Празі

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.



Источник материала
loader