Смак міського громадянства. У які двері заходити для комфортного життя у давньому Львові

У давньому Львові жили багаті та бідні, впливові і не дуже люди, але також – громадяни і просто мешканці. Щодо останнього, то саме першим належала вся повнота прав, які надавалися Львову королівськими привілеями та магдебурзьким правом.

Натомість, другі повинні були самостійно придумати як заробити на щоденний хліб, а до того – ще й платити чималі податки, відчуваючи значні обмеження щодо можливостей економічної та господарської діяльності, у плані своїх політичних прав. Безумовно, що кожен мешканець Львова хотів би стати громадянином міста та не відчувати жодних обмежень. Для цього існували різні варіанти і про один з них будемо говорити нижче.

Громадянин міста. Не країни

У XVI столітті жив один з найвидатніших французьких філософів та письменників всіх часів Мошель Монтель (Michel Eyquem de Montaigne, 1533-1592). Він мешкав у своїх родинних володіннях, замку Монтень і однойменному помісті, двічі обирався мером Бордо, а також був автором надзвичайно цікавої та цінної праці того часу – “Проб”/“Дослідів” (1580), важливого джерела з історії наукової та філософської думки XVI століття.

Монтень ніколи не був у Львові. Принаймні, документального підтвердження такого факту немає. Проте в його біографії є цікавий епізод, який дає нагоду зрозуміти тенденції, характерні для життя тогочасних міст, але далекі і незрозумілі нам сьогодні. Наприклад, Мішель Монтель робив запит на набуття громадянства міста Риму і цей запит задовольнили. У одній з книг “Проб” автор зазначав, що це принесло йому велике задоволення. Він гордився цим. Проте згодом Монтеня обрали мером міста Бордо і він залишив “вічне місто” та повернувся до Франції. Вагався, але коли дізнався, що відстоював його особисто король, відмовився від громадянства Риму і переїхав у Бордо. Історія показова тим, що колись інститут громадянства був прив’язаний до міста – не країни, а ще – його можна було відносно легко набути. Хоча залежить – про кого саме йдеться.

Вірмени. Загальна ситуація

Важко сказати напевне, коли саме до Львова прибули перші представники вірменської спільноти. Можна лише здогадуватися, що вони були тут ледь не від часів заснування міста. Проте чи не першим документом, яким регулювалося становище вірменської громади у Львові, як і у випадку з іншими народами, був привілей 1356 року про надання Львову магдебурзького права. Документ знаковий та цікавий, але й своєрідний. Наприклад, магдебурзьке право король давав “усьому згаданому містові та всім, що мешкають і знаходяться в ньому”, але по тому ще додавалося, що “інші народи” з “виняткової ласки” монарха, можуть мати свої права і жити за ними. За цими окремими правами вони жили та судилися, а водночас – не мали можливості користуватися всім, що передбачало і надавало магдебурзьке право. На практиці це виглядало, з точки зору нашого часу, як дискримінація.

Такою була ситуація з вірменами, євреями і русинами. Усі вони не католики, проте жили у Львові від моменту заснування міста. Не можна сказати, що набуття міського громадянства, а з цим всієї повноти прав, було неможливим, але й легким цей крок також не був. Як мінімум, потрібно було подолати ряд стереотипів і відкинути означення на кшталт “єретики” й “схизматики”.

Вірмени. Конкретний випадок

У давньому Львові завжди було багато різних народів та національностей. Якщо мова про німців, поляків, італійців, французів і ін. – звідки б вони не приїхали, з якого краю, їм було відносно легко набути міського громадянства і користуватися усією повнотою політичних та економічних прав.

Натомість, не так легко все виглядало з цією справою для вірмен, євреїв, греків і навіть русинів (українців). У працях історика О. Осіпяна можна знайти дані, що за 200 років історії міста (1405-1604) лише 68 вірмен було прийнято до міського права. Це ніби не так вже й мало, але якщо зазначити, що загалом у цьому проміжку прийняли до міського права 3614 осіб – ця цифра видається сміховинною. Тим більше, якщо врахувати значення та впливовість, економічні та торгівельні зв’язки представників вірменської громади. Про те, чому все виглядало настільки складно, дає розуміння і наступна ситуація.

2 жовтня 1427 року король Владислав ІІ видав спеціальну грамоту львівському купцеві Тишкові. Той був вірменином і сином Міссіпа. Міське громадянство, магдебурзьке право, а тому – передбачені цим права та вольності, були також надані його нащадкам. При цьому, уточнювали, що мова про всі права, якими користувалися лише міщани-католики. Очевидно, що подібні до цієї історії траплялися досить рідко. Ймовірно, що підставою для такого міг бути кредит, наданий згаданим купцем королю. Монарх вирішив не повертати отримані кошти, а розрахуватися в інший спосіб. Вірменський купець Тишко, а ще більше його родина – були не проти. Безумовно, що надто часто вдаватися до подібної практики король не міг – львівські міщани були би проти.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

1. Осіпян О. Етнічна та конфесійна ідентичності у формуванні міських “націй” Львова в другій половині XIV – першій половині XV ст. (“вірмени” і “татари”) // Наукові записки УКУ, 2015. – Ч. 7: Історія, вип. 2. – С. 99-125.
2. Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.) / упор. М. Капраль. – Львів, 2010.
3. Akta grodzkie I ziemskie. – We Lwowie, 1875. – T. V. – 57-58.
4. Michel de Montaigne. Prόby. – Warszawa [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=VN_tl0vxDr4&ab_channel=WolneLektury