Наприкінці минулого року весь світ облетіло відео українського військового, звільненого з російського полону. Щойно повернувшись на рідну землю, він втомлено, але гордо читав вірш Володимира Сосюри: «Любіть Україну, як сонце, любіть, // Як вітер, і трави, і води, // В годину щасливу і в радості мить, // Любіть у годину негоди…». Поезія звучить як клятва, як щире зізнання в любові — пережите, вистраждане, але незламне. Те, що залишається в серці назавжди.
І сьогодення нагадує про сумну історію, пов’язану з цим віршем: 2 липня далекого 1951 року в газеті «Правда» з’явилася скандально відома розгромна стаття, з якої почалося справжнє цькування Сосюри саме за «Любіть Україну».
«Любіть Україну» — поезія перемоги
Цей поетичний твір Володимир Сосюра написав у Києві 1944 року — за деякий час після звільнення міста від фашистських загарбників унаслідок масштабного совєцького контрнаступу. Тоді скрізь панувало піднесення — ворога було відкинуто, люди поверталися додому, починалася відбудова. Сосюра якраз повернувся з евакуації з Башкортостану, куди виїхав 1941 року разом із родиною, коли німецькі війська захопили Київ. Повернутися на батьківщину було найбільшою мрією поета за час евакуації. Ця мрія давала йому не лише творче натхнення, а й сили жити далі за дуже непростих обставин. Одразу після повернення він разом з іншими киянами, серед яких були і його колеги-літератори, розбирав завали на Хрещатику.
І саме на хвилі цього загального піднесення з’явився вірш «Любіть Україну», який максимально увібрав у себе цю спільну емоцію. «Повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, у 1944 році я написав вірш «Любіть Україну», який студенти просили по кілька разів читати їм на літвечорах», — писав Сосюра. Друга світова війна ще тривала, українські землі були спустошені, люди пережили й жахи окупації, й загибель близьких, і страшні звістки про кровопролитні бої. Для них цей вірш був наче ковток свіжого повітря, наче віра в майбутнє, в Батьківщину. І хоч як це дратувало совєцьку владу, то була любов не до імперії совєтів, а саме до України. України, яка заплатила високу ціну за перемогу й вистояла. І шалена популярність вірша «Любіть Україну» в ті часи якраз і пов’язана була із запитом на ідентичність. Запитом, який об’єднує українців і дає сили боротися за Україну й сьогодні. Тож не дивно, що студенти просили Сосюру читати цей вірш ще і ще.
Цензура й контроль: реакція совєцької влади
Як реагувала на таку народну любов влада? Спочатку досить стримано, як для сталінських часів. Проте поезію все ж таки піддали редагуванню: деякі рядки довелося змінити на вимогу цензури. Особливе невдоволення викликала відсутність згадок про «старшого брата» та «дружбу народів». Тож довелося Сосюрі замінити найсильніший момент поезії про Україну — рядок «Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами» на політкон’юнктурну фразу «Між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками».
У такому цензурованому вигляді вірш «Любіть Україну» неодноразово друкували в газетах і журналах, а також включили до збірки «Щоб сади шуміли» (1947). Тиражуючи вірш, зокрема й російською мовою, московська влада немовби демонструвала, що українська культура не зазнає в СССР жодних обмежень.
Як і в революційні роки, совєти почали загравати з патріотичними почуттями українців — так, за потреби комуністи вміло використовували національні гасла у своїх інтересах. У розпал війни запровадили орден Богдана Хмельницького, відновили міністерства оборони та закордонних справ (формально, звісно). Бракувало хіба що проголошення УРСР «незалежною державою». Усе це сприяло появі надій та ілюзій серед української інтелігенції на те, що совєцький режим (чи навіть сам Сталін) змінився. Для багатьох, і для Володимира Сосюри зокрема, це означало можливість вільніше висловлювати свої думки.
Все це відбувалося на тлі запеклої боротьби за розум і душі українців, зокрема в умовах протистояння совєцької влади й українського повстанського руху. Є свідчення, що після війни Сосюру відвідували представники націоналістичного підпілля, пропонували виїхати за кордон. Совєцьке керівництво дуже нервово реагувало навіть на натяк про такі контакти й потім іще довго намагалося з’ясувати, чи не намагаються «бандерівці» знову вийти на зв’язок.
Утім, із поступовим придушенням повстанського руху Сталін дедалі менше відчував потребу створювати видимість поступок в українському питанні. Тиск комуністичної влади на суспільство посилювався. Репресії проти української інтелігенції, які спочатку мали приховано-кулуарні форми, ставали дедалі відкритішими й масштабнішими. Поверталась атмосфера взаємної ворожнечі, підозр і ненависті — в традиціях 30-х років. Українських митців знову нещадно критикували, звільняли з роботи, забороняли друкувати свої твори.
Як і інші проукраїнські митці, Сосюра в повоєнні роки опинився під тиском і навіть під «дбайливим наглядом» совєтської психіатрії. Щоб продовжувати писати та виносити рукописи своїх творів за межі лікарні, йому доводилося шукати приховані шляхи — через друзів і медсестер. Тож публікація в газеті «Правда» 2 липня 1951 року стала лише верхівкою айсберга цієї репресивної хвилі.
Вірш, який злякав систему
Що ж саме було написано в «Правді» про вірш «Любіть Україну»? Напевно, якби ми прочитали такий коментар сьогодні, він звучав би не як звинувачення, а навпаки — як комплімент патріотичності. В тій статті, зокрема, зазначалося: «Достатньо ознайомитися з віршем В.Сосюри, щоб не залишилося сумнівів у тому, що… він оспівує якусь вічну Україну. Україну «взагалі»... Поза часом, поза епохою — ось Україна у зображенні поета». Сьогодні це виглядало б як похвала.
Однак на той момент ці слова звучали як політичний вирок і вселяли не гордість, а жах. Адже вони були надруковані в офіційному пропагандистському виданні совєцьких комуністів. Така характеристика в умовах тоталітарної сталінської доби не віщувала нічого доброго ні для автора, ні для тодішнього українського культурного бомонду.
Чому ж саме вірш «Любіть Україну» заслужив на таку особливу увагу партійного наглядача? Й чому така різка реакція настала аж через сім (!) років після першої офіційної публікації? Причини — як у зміні політичного клімату, так і в постаті самого Сосюри. Його щирість і послідовність у вірності Україні були занадто явними — особливо для епохи, яка не терпіла інакшості.
Життя між рядками: ким насправді був Володимир Сосюра
Якби хтось захотів зняти фільм за біографією Володимира Сосюри, то це була б суміш пригодницького роману, детективу, мелодрами й трилеру — стрічка, гідна Голлівуду та «Оскара». В його житті вистачало всього: карколомних боїв у складі Армії УНР і оспівування утопічних ідеалів комунізму, тріумфу літературних премій і таємного життя творів у самвидаві. Його історія справді розриває всі шаблони про життя «класика совєцької літератури».
Він народився й виріс на Донеччині й свідомо обрав українську мову не просто як засіб спілкування, а й як цінність, за яку боровся все життя. Україна як рідна земля, національна спільнота та культурний феномен стала орієнтиром усієї його творчості.
Як і багато патріотично налаштованих українських митців, Сосюра потрапив під прес сталінських репресій. Відверте, офіційно «санкціоноване» цькування поставило поета на межу. Здавалося, він психологічно зламаний і розчавлений. Однак повернення з Башкортостану додому під час війни несподівано відкрило «друге дихання».
Партійна інквізиція торкнулася й інших поетів і письменників, які вижили в часи «великого терору»: Максима Рильського, Олександра Довженка, Остапа Вишні, Юрія Яновського. Виглядало, що комуністи прагнуть остаточно добити залишки Розстріляного відродження. На початку 1950-х років Сталін повернув практику масових арештів і розстрілів. Досі маловідомою сторінкою того часу став розстріл цілої групи українських письменників єврейського походження, зокрема колишнього члена Української Центральної Ради Давида Бергельсона.
Та в березні 1953 року механізм нового «великого терору», що вже набирав обертів, несподівано спинився. Цілком можливо, що лише завдяки смерті диктатора Володимир Сосюра з колегами залишився в живих, адже, за свідченнями поета, він перебував за крок від арешту.
Однак хвиля цькування спровокувала в Сосюри жахливу гіпертонічну хворобу, наслідком якої стали кілька інфарктів у подальші роки. Через хворобу Сосюра не зміг повною мірою скористатися лібералізацією хрущовської епохи, а свій автобіографічний роман «Третя рота» завершував майже на межі можливостей. Хвороба ж стала причиною передчасної смерті поета у віці 67 років.
Поезія, що говорить і сьогодні
Вплив вірша «Любіть Україну» виявився значно тривалішим, аніж його повоєнний контекст. Він став важливою частиною української літератури XX століття — не лише як художній твір, а й як емоційно близьке багатьом поколінням послання. Недарма він користувався великою пошаною в середовищі митців-шістдесятників, вручну переписувався та поширювався, звучав під час несанкціонованих мітингів українського студентства біля київського пам’ятника Шевченку. Вірш відгукнувся тим, хто прагнув висловити свою національну ідентичність і тяглість із «розстріляним» поколінням поетів.
І сьогодні ці рядки звучать не менш переконливо — не як заклик із минулого, а як реакція на сучасні реалії. Вірш здається написаним саме зараз — у час повномасштабної війни. Тут є все: й «гудіння батарей», й «огні канонад», що женуть «чужинців в зелених мундирах». Кожен може знайти сьогодні у вірші «Любіть Україну» щось важливе для себе. Щось, що дає йому сили й віру в майбутнє, у свою країну, у силу свого коріння.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F30%2Fe6472937c975e05f7f526a453c8466c2.jpg)