Кількість спецшкіл зросте: що буде з інклюзивним навчанням
Інтегрувати геть усіх дітей з особливими освітніми потребами в звичайні класи поки що неможливо. Нещодавно Володимир Зеленський підписав закон, покликаний розширити мережу і профілі спеціальних шкіл для дітей з особливими освітніми потребами (ООП). Документ викликав бурхливе обговорення в батьківських колах, оскільки був представлений народним депутатом Павлом Сушком як дороговказ до створення спецшкіл для дітей з психічними порушеннями та розладами поведінки. Багато хто вирішив, що таким чином в Україні хочуть згортати інклюзію. Що відбувається насправді - досліджувала журналістка Коротко про.
Від теорії до реалій
Про інтеграцію дітей з особливими потребами у звичайні школи почали говорити ще з 2000-х років, проте завершеного вигляду ця кампанія набула тільки у 2017-му, коли статтю про інклюзивне навчання включили до закону про загальну середню освіту. В тому ж році було вирішено, що набір учнів до підготовчих та перших класів спецшкіл інтернатного типу припиняється, такі заклади мають перепрофілюватися або закриватися.
Постанова Кабінету міністрів передбачала, що до 2022 року всі учні спецшкіл для дітей із затримкою психічного розвитку мають влитися в гурти дітей з нормотиповим розвитком. В інклюзивні класи можуть набирати до 30 дітей, троє з яких можуть бути з ООП. Підтримувати дітей на уроках і під час перерви мають асистент учителя і асистент дитини. Для корекційних занять школи отримали право наймати за трудовими договорами педагогів зі спецосвітою, психологів, логопедів, дефектологів тощо.
Урядове рішення зустріло як схвалення, так і опір. Більшість громадських об’єднань, які опікуються дітьми з синдромом Дауна або розладами аутичного спектру, вітали ініціативу з тих міркувань, що діти з ООП отримають серед звичайних однолітків кращу соціалізацію, а звичайні діти навчатимуться толерантного ставлення до «не таких, як усі».
Поруч з тим батьки почали виходити на протести проти закриття спецшкіл, бо мали острахи, що в звичайних школах не знайдеться фахівців для забезпечення ООП, і діти з такими потребами можуть піддаватися булінгу. Мали рацію як оптимісти, так і песимісти. Тим паче, що в процес втрутилася пандемія коронавірусу.
У 2020 році Міносвіти звітувало, що в Україні створено понад 13 500 інклюзивних класів, де навчалися більше 19 000 учнів з ООП, дитячі садки відвідували понад 4500 таких дітей. В той же час Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні дійшла висновку, що доступ до інклюзивної освіти мають приблизно 15% дітей з ООП. Решта 85 % або відвідують спецшколи, або навчаються вдома, або взагалі не здобувають освіту, бо школи в громадах погано пристосовані для дітей з ООП. І через слабку підготовку персоналу, і через важку фізичну доступність навчальних приміщень, і слабкі навчальні програми, і через брак інформаційно-комунікаційного забезпечення та індивідуальної підтримки.
- Звичайна школа просто не має можливостей надати реальну допомогу таким дітям, - вважає освітній експерт, шеф-редактор порталу "Освітня політика" Віктор Громовий. - Теоретики інклюзії були дуже далекі від реалій. Коли в класі 30 учнів, ніяка індивідуалізація в принципі не можлива.
2013 рік. Акція за права дітей з аутизмом навчатися в школі. Фото: https://www.facebook.com/Childwithfuture
Консенсус знайти важко
Увагу до закону привернув автор правки про спецшколи Павло Сушко, після чого почалося бурхливе обговорення. Народний депутат наполягає на тому, що всі діти різні і потреби мають різні.
- Взагалі практика протиставлення спеціальної освіти та інклюзивного навчання є хибною. Вибір батьками та дитиною форми навчання повинен відбуватися не за принципом безальтернативності, коли спеціальна школа обирається у звʼязку з відсутністю інклюзії у звичайній. І навпаки - обирається інклюзія лише тому, що поряд нема спеціального закладу освіти або його ліквідовано. Спеціальна школа, як і навчання в інклюзивному класі, має обиратися тоді, коли це відповідає найкращим інтересам дитини… - висловлює свої переконання Павло Сушко.
Більшість коментаторів з цим погоджуються, бо інклюзія не стала панацеєю. Законодавство передбачає, що кожна школа має забезпечити інклюзивне навчання дитині поруч з її домом. Батькам достатньо отримати направлення з ІРЦ (інклюзивно-ресурсного центру, що працює в районі) і написати заяву директору школи. Але школа від школи різняться. Є сильніші за техоснащенням і педколективом, є слабші.
Батьки пишуть, що в багатьох випадках інклюзія – це фікція, звіти на папері. Вчителі не приділяють особливим дітям уваги, кидають їх на своїх асистентів, а ті нічому не вчать. Що часто дітей з ООП тримають осторонь від інших в ресурсних кімнатах (приміщення для психологічного відновлення), не забезпечують спеціальним наочним матеріалом, не запрошують фахівців з корекції, хоча школи отримують на це від держави субвенції за принципом «гроші ідуть за дитиною».
Втім, є також пости та інші коментарі, де вимагають розвивати інклюзію, а спецшколи називають радянськими рудиментами, спецтаборами для хворих дітей і вимагають їх негайного розпуску. Істина, либонь, посередині, а то й узагалі її немає. Батьки дітей з ООП скаржаться, що хочуть інклюзії, але школа не бажає брати таких учнів або всіма силами, енергією інших батьків намагається із своїх стін їх випхати. Вчителі кажуть, що одна затята «яжемама» ладна порушити весь навчальний процес у класі, аби змусити догоджати її дитині, і вважають інклюзію «карою божою».
Консенсус між батьками, школою і самою дитиною вдається знайти нечасто.
На початку лютого 2022 року У Хмельницькому відкрили перший в Україні інклюзивний клас безпеки ДСНС. Фото: ДСНС
Свій серед чужих
Юрист і психолог Ліля Орел відмічає, що інколи батьки, які хочуть інклюзію, не звітують собі у тому, що дитина може почуватися некомфортно в умовах звичайного класу.
- Дитина з ООП схильна швидше втомлюватися, а в неї п’ять уроків. На уроках школярі співають, може, навіть танцюють, на перервах галасують… У дитини розлади аутичного спектру, вона не переносить галас і від того може дратуватися ще більше, почуватися, що перебуває серед ворожих чужих. Якщо основною метою інклюзії називали соціалізацію, то насправді тут про соціалізацію не йдеться. Всі сподівалися, що діти з ООП будуть повторювати поведінку нормотипових дітей, а по факту нормотипові діти, особливо у перших класах, повторюють поведінку своїх однолітків з особливими потребами за принципом «чому йому можна, а мені - ні». Звісно, це непокоїть батьків. Діти з ООП мають почуватися своїми серед своїх.
Експертка наводить приклад з власного життя.
- У школі я вчилася разом з хлопчиком, який мав поганий слух. У нашому класі вчителі завжди говорили голосно, щоб він міг розчути. Все було ніби добре, принаймні так усім здавалося. Після школи хлопець вступив до технікуму для людей з порушеннями слухового апарату, вивчив жестову мову і отримав нову якість життя – став почуватися своїм серед своїх.
Лілія Орел не вважає булінг дітей з ООП якоюсь великою проблемою.
- Може, десь таке є, але я з подібними випадками не зустрічалася. Дитина з ООП має бути під опікою асистента вчителя, такі є в кожній школі з інклюзією. А от асистенти дитини - не завжди. Ця посада не є шкільною, вона фінансується службами соцзахисту. Ставка вкрай маленька, тому часто таку роль виконує хтось із батьків дитини. Або дитину, якщо стан складний, переводять на індивідуальне навчання. Бо до дитсадка мама може привести доньку чи сина на кілька годин, а до школи з кабінетною системою це вже дуже важко.
На думку нашої співрозмовниці, спецшколи мають право на життя і розвиток, але мають бути створені певні умови:
- Наповнюваність класів невелика, у дітей має бути однакова нозологія, дуже бажано, щоб в одній установі перебували діти без великих вікових розривів, наприклад, з 7 до 9 років. Але така школа може бути далеко від дому, віддавати дитину на інтернатне положення захочуть не всі, бо без рідних вона травмується. Проміжковим варіантом мають стати спеціальні класи в школах, щоб учні почувалися своїми серед своїх. Та й до фінансування роботи педагогів хотілося б бачити інший підхід. За корекційно-розвиткові заняття не в кожній громаді фахівці вчасно отримують оплату за цивільним договором. Так само, як і субвенції на роботу з дітьми з ООП.
Що стосується соціалізації, то паралельно з навчанням діти, переконана експерт, мають вчитися щось робити руками, щоб до 18 років, коли для держави вони перестануть бути дітьми, вміли якось заробляти на хліб.
Урок «Що таке щастя» у 2-му класі у 28-й спеціалізованій школі Шевченківського району Києва. Фото: ФБ школи
Потрібні регулювання і контроль
Тим, хто починає голосити через «згортання» інклюзії в школах, консул благодійної організації “Аутизм-Європа”, засновниця громадської організації "Дитина з майбутнім" Інна Сергієнко радить ознайомитися з текстом закону.
- Цей закон нічого не міняє, тільки додає кілька слів у призначення спецшкіл. Спецшколи можна було відкривати і можна буде відкривати, на інклюзію це ніяк не впливатиме, треба підтримувати і те, і те. Інклюзія - це ідеальний варіант. Якби всіх дітей з ООП можна було забезпечити інклюзією, я була б найщасливіша людина на цій планеті, наша організація «Дитина з майбутнім» перша виходила на мітинги за те, щоб діти з аутизмом вчилися в школі. Але ми живемо там, де живемо, і мусимо брати це до уваги. Купа сімей перемістилася із зони бойових дій, у багатьох немає грошей. А спецшкола – це заклад, де дитину нагодують…
Експерт зауважує, що війна перешкоджає планам. Зокрема, і в освіті.
- Багато фахівців поїхали за кордон, інклюзію просто нема кому робити. Асистенти дитини мають фінансуватися з місцевих бюджетів, а почасти громади не виділяють на це кошти. Як дитину з важкими порушеннями привести у звичайний клас без підтримки? Для багатьох спецшколи зараз – це рятувальний круг. Інша справа, що потрібний контроль, потрібні незалежні піклувальні ради, які наглядали б за роботою таких шкіл, інтернатів. Я не згодна з тими, хто вважає, що в спецшколі дитина ізольована, бо знаю ситуацію. Нещодавно говорила з Ольгою Павлюченко - директоркою 28-ї київської спецшколи, так вона розповіла, що дітей весь час кудись водять, з чимось знайомлять. Є батьки, які обирають такі спецшколи, навіть коли мають рекомендації в інклюзію.
Щоб інклюзія працювала так, як було задумано, в неї ще дуже багато треба вкладати, наголошує наша співрозмовниця. Тому батькам, які мають дітей з ООП, весь час доводиться боротися – за увагу, за спеціалістів, за соціальних працівників, просто за розуміння проблеми.
- Спеціальні школи існують в усіх країнах світу. Бо є діти з такими порушеннями, яким тільки дуже багата держава може забезпечити належний рівень підтримки в інклюзії. Працюючи у в «Аутизм-Європа», я поки такого не бачила. Тому будь-яке врегулювання діяльності спецшкіл та інтернатів потрібно. Але найголовніше – це державна підтримка сім’ї, якої, на жаль, сьогодні немає.
До речі
З 1 вересня 2025 року в українських школах планують створювати нові спеціальні класи для дітей з особливими освітніми потребами. Таке рішення було ухвалене минулого року згідно з Національною стратегією зі створення безбар’єрного простору в Україні до 2030 року.
Спецкласи плануються з малою наповнюваністю, навчання має проводитися за спеціальними програмами, підручниками та посібниками. В штаті школи мають бути присутні вчителіі-дефектологи. Для кожного учня з ООП формуватимуть індивідуальну освітню траєкторію.

