Путін підвищує смертельні ставки для Заходу, а криваву ціну платить Україна

Атака міжконтинентальною балістичною ракетою - приклад того, як нерішучість і спроби "не провокувати" лише підштовхують агресора до нових злочинів.

Коли 1962 року США і СРСР опинилися на межі ядерної війни, президент Кеннеді, незважаючи на величезні ризики, провів жорстку лінію: блокада Куби і загроза негайного удару по Радянському Союзу стали частиною стратегії залякування. Кеннеді дав зрозуміти, що США готові йти до кінця, щоб захистити свої інтереси і безпеку своїх союзників. Насамперед саме це переконало СРСР відступити і запобігло катастрофі.

Сьогодні ж світ бачить зовсім інший підхід. З перших днів повномасштабної війни Путін перевіряє Захід на міцність, крок за кроком розсуваючи рамки дозволеного. Буча, Маріуполь, удари по цивільній інфраструктурі - все це залишалося без адекватної відповіді з боку тих, хто проголошував себе захисниками демократії та свободи.

США, які мали очолити опір агресору, натомість витрачали час на обговорення "червоних ліній". Байден і його адміністрація неодноразово заявляли, що не хочуть провокувати Росію, уникаючи кроків, які могли б призвести до "непередбачуваних наслідків". Ця стратегія, заснована на страху перед ескалацією, показала свою неспроможність. Росія, як і будь-яка диктатура, сприймає стриманість не як силу, а як слабкість.

Путін підвищує смертельні ставки, дивлячись на обережний Захід із нахабною бандитською посмішкою. Україна ж платить криваву ціну за цю обережність.

Атака міжконтинентальною балістичною ракетою - приклад того, як нерішучість і спроби "не провокувати" лише підштовхують агресора до нових злочинів. Історія Карибської кризи вчить нас, що тільки жорсткість і демонстрація готовності йти до кінця здатні утримати противника від ескалації. Саме це і врятувало світ у 1962 році. І послужило - парадоксальним чином - справі міжнародної стабільності.

Джерело