Факти чи емоції? Чому американські робітники готові голосувати проти своїх інтересів і за Трампа

«Тебе звільнено», — задерикувато вигукував Дональд Трамп, який іще не став політиком, наприкінці кожного епізоду The Apprentice, реаліті-шоу, де оцінювали ділові навички учасників. Однак і кандидату в президенти Трампу звільнення працівників продовжує приносити задоволення.

Нещодавно в інтерв’ю Ілону Маску Трамп висловив своє захоплення тим, що той звільняє своїх працівників, які скаржаться на умови праці. «Мені це подобається, — сказав Трамп. — Ти неймовірний... Ти просто заходиш і кажеш: «Хочеш звільнитися?» Вони влаштовують страйк, не згадуватиму назви компанії, але вони страйкують, а ти кажеш: «Нічого страшного, вас усіх звільнено... Кожного з вас звільнено». «Ти найкращий!» — додав Трамп після того, як Маск розсміявся. Кампанія Камали Гарріс негайно скористалася моментом: «Трамп хвалить мільярдера Ілона Маска за звільнення робітників, які страйкували за підвищення зарплати та поліпшення умов праці», — написала команда віцепрезидентки й для повноти ефекту поділилася кліпом.

Для перемоги на виборах і Трамп, і Гарріс потребують підтримки американських робітників загалом і профспілок зокрема.

Профспілки — ласий шматок для політиків. Торік Трамп зустрівся з головою профспілки портових робітників, 78-річним мультимільйонером Гарольдом Даггетом, якого підозрюють у зв’язках із мафією. Ймовірно, вони уклали союз. Даггет не тільки закликав членів «молитися» за Трампа після замаху в Пенсильванії, а й за місяць до виборів організував страйк портових робітників на Східному узбережжі США, паралізуючи порти й провокуючи проблеми в економіці та невдоволення Байденом і Гарріс (щоправда, днями портові робітники все ж таки призупинили страйк до 15 січня).

Цього літа, виборюючи підтримку профспілок, республіканці запросили виступити на Республіканській національній конвенції голову найбільшої американської профспілки водіїв вантажного транспорту «Тімстерс». (У цій профспілці — 1,3 мільйона членів.) Таке запрошення стало сміливим політичним кроком: зазвичай профспілки підтримують Демократичну партію, й «Тімстери» не підтримували республіканців понад 30 років.

У своєму виступі на конвенції голова «Тімстерів» Шон О’Браєн відверто лестив Трампу. «Він міцний сучий син», — сказав про кандидата в президенти та його витримку під час замаху профспілковий лідер із театральною простонародністю. Водночас О’Браєн не забув і традиційного порядку денного профспілки. Шокуючи республіканську аудиторію, налаштовану на підтримку корпорацій, профлідер паплюжив «непомірну жадібність» великих компаній.

Перетягнути на свій бік «Тімстерів» намагалася й Камала Гарріс. На зустрічі віцепрезидентки й О’Браєна все мало бути гладко. На відміну від колишнього президента Трампа, Байден і Гарріс не призначали на державні посади противників профспілок. Окрім того, за останні чотири роки демократи провели чимало постанов на користь робітників: було підписано указ, що вимагає від федеральних підрядників платити не менш як 15 доларів за годину, оновлено правила оплати понаднормових годин, інвестовано 730 млн дол. у програми з перекваліфікації робітників, урятовано від скорочень мільйон пенсій.

Чималі успіхи були й у працевлаштуванні: за адміністрації Байдена—Гарріс економіка США додала майже 16 мільйонів робочих місць, зокрема майже 800 тисяч — у сфері виробництва. За каденції Байдена та Гарріс був найтриваліший період, коли рівень безробіття залишався нижчим за 4%.

40 профспілок, включно з Об’єднаною профспілкою працівників автомобільної промисловості й Об’єднаною профспілкою сталеливарників, заявили про свою підтримку Камали Гарріс на виборах 5 листопада. Але досягнення адміністрації Байдена—Гарріс не вразили профспілку далекобійників. Попри підтримку Гарріс деякими місцевими відділеннями «Тімстерів» лідер профспілки не надав переваги жодному кандидату в президенти.

У минулому підтримка «Тімстерами» республіканців часто мала темні мотиви, що нагадує нинішню ситуацію з лідером профспілки портових робітників.

У 50–70-х роках минулого століття профоб’єднанням водіїв керував знаменитий профспілковий бос і гангстер Джіммі Хоффа. «Тімстери» в цей час процвітали, та водночас Хоффа позичав гроші зі спільного пенсійного фонду главам мафії на будівництво казино в Лас-Вегасі й громадським коштом проводив власні оборудки з нерухомості. Як голова профспілки Хоффа підтримував республіканського президента Річарда Ніксона, розуміючи, що той заплющить очі на його кримінальну діяльність. І був правий. Хоффу засудили за корупцію, але незабаром його помилував президент, який не забув про його підтримку.

За «Тімстерами» настільки закріпилася сумнівна репутація, що два роки тому О’Браєну довелося заявити: в профспілці, якою колись керував Хоффа, «немає організованої злочинності».

Причина, з якої О’Браєн не став підтримувати демократів, не обов’язково пов’язана з темними справами: за даними опитування Pew 2023 року, майже 40% членів профспілок належать до Республіканської партії, і їхнє керівництво не може цього ігнорувати.

Важко прийняти причини, з яких багато виборців з-поміж робітників підтримують партію, готову завдати їм фінансових збитків і обмежити їхні права, але зрозуміти ці причини можна.

Робітничий клас у США становить більшість. Лише 38% населення США має вищу освіту, що дає перевагу й у якості роботи, й у зарплаті. За даними Бюро праці США, власники ступеня бакалавра заробляють на 68% більше, ніж ті, в кого є тільки диплом середньої школи.

Розрив у доходах між випускниками коледжів і тими, в кого немає диплома, й далі збільшується, та це не означає, що всі люди без диплома живуть злиденно: непогано заробляють, наприклад, електрики, водопровідники, зварювальники, покрівельники, кранівники, водії потягів і далекобійники. В добробуті дуже допомагають профспілки, що забезпечують пристойну зарплату та пенсію.

Однак пенсія та зарплата не завжди визначають політичні переваги. У постіндустріальному суспільстві, де домінують професіонали (айтівці, лікарі, вчителі, юристи) робітники без освіти відчувають, що втратили статус і повагу. В результаті в цій частині суспільства виникає відчуття ресентименту, описане німецьким філософом Фрідріхом Ніцше. Відчуття неповноцінності й «тяжке усвідомлення марності спроб підвищити свій статус у житті або в суспільстві» спричиняє ворожість людини до тих, кого вона вважає причиною своїх невдач. У випадку американського робітничого класу ворожість викликають так звані еліти, тобто професіонали. Письменниця Барбара Еренрайх у книжці «Страх упасти. Секретне життя середнього класу» згадує, як її батько-робітник не міг вимовити слово «лікар» без прикладки «шарлатан». «Адвокати були для нього шахраями, а професори, без винятків, — фальшивками та ошуканцями, — писала вона. — Навіть шкільні вчителі у робітників без освіти часто викликають недовіру». (Цікаво, що товстосуми на кшталт Трампа негативних відчуттів не викликають. Багатіїв люди бачать лише по телевізору, де ті відповідають фантазіям про статки, які їм перепали.)

Крім освіченого класу, білих робітників дратують меншини. Соціологиня Арлі Хохшильд зазначає, що за останні 20 років кількість білого робочого населення, яке вважає, що їхній рівень життя гірший, ніж у батьків, збільшилася з 13 до 21%. За такого розкладу, пише вона, співчуття «еліт» до меншин і маргінальних членів суспільства — бідних людей, афроамериканців, біженців — викликає в нижчих верств середнього класу велике роздратування. Це роздратування проявилося у вигляді образу черги, до якого часто вдаються представники робітничого класу стосовно меншин: «Ми всі стояли в черзі, грали за правилами, багато й тяжко працювали, поважали закон, і тут з’явилися люди, які полізли попереду нас. Чомусь їм дістаються безкоштовні ланчі, продовольчі купони, соціальне забезпечення, «позитивні заходи» (пільги під час вступу до університету чи найму на роботу. — А.Б.-К.)».

Починаючи з XVII століття, західне суспільства ставило розум вище за емоції як основу для політичних дій. У США політики протягом тривалого часу вважали, що виборці є прагматичними. Проте останнє десятиліття в США показало, що гнів, роздратування й образи важливіші за раціональні розрахунки, що факти та логічне мислення втратили силу. (Недовіра до вчених, професорів, учителів — симптом відмови від раціонального аналізу дійсності.)

Виборці впродовж останніх років усупереч фактам готові були вірити, що вакцина проти ковіду вбиває, Трамп 2020 року переміг на виборах, а вітряки спричиняють рак.

Навіть у царині власного гаманця фантазії брали гору. Так, опитування, проведене в травні, показало, що більшість виборців-республіканців і деякі демократи (загалом 55% населення) вважають, що економіка скорочується чи перебуває в рецесії. Насправді економіка США стабільно зростає вже майже два роки поспіль.

Та повернімося до профспілок. Трамп відкрито радіє звільненню страйкарів і не приховує своєї до них зневаги. Але колишній президент уміє компенсувати свою позицію емоційно зарядженими вигадками про мігрантів, які «пролізли без черги» та поїдають собак і котів, або лікарів-«шарлатанів», котрі вбивають немовлят. Трамп розуміє, що виборцями керують емоції, — й у цьому його сила. Демократи ж на чолі з Гарріс намагаються залучити на свій бік робітників за допомогою фактів, цифр і обіцянок захищати їхні інтереси. Проте спираючись на факти, Гарріс може опинитися в слабкій позиції, оскільки багато виборців на них не зважають.