Де недогледіли автори двогодинної «Битви за історію»
Де недогледіли автори двогодинної «Битви за історію»

Де недогледіли автори двогодинної «Битви за історію»

Тлумачення фактів, подій і характеристика персоналій — у відповідному до декомунізації й деколонізації контексті, а от оповідь відпущена у вільне плавання й майже не коригується з заданою темою.

«Ми заткнемо рота тим, хто намагається переінакшити історію. Подати її у брехливому вигляді та принизити роль наших батьків, наших дідів, наших героїв. Поганий рот ми заткнемо», — з вуст російського диктатора Володимира Путіна це звучить як погроза «мочить в сортире». На монтажній склейці самопроголошеному історику апелює історик справжній, Тімоті Снайдер: «Те, що робить Путін — це спотворення історії. Основний постулат якого — ми завжди були праві, завжди невинні. Одночасно дуже сильними та ні в чому не винуватими». А його українська колега Лариса Якубова розвиває думку: у Росії з історії зробили важкий наркотик, який дозволяє повернутися в тоталітарне минуле, щиро вважаючи його світлим і щасливим. Заразом показуючи всім у світі, наскільки небезпечні маніпуляції з історією.

Наведені цитати звучать у новому документальному фільму «Битва за історію», прем’єра якого відбулася 16 вересня на ютуб-каналі «Дім». Стрічка беззаперечно належить до сегмента документальної публіцистики та позиціюється авторами як фільм-дослідження. Авторський текст накладено на документальні кадри хроніки різних часів, звісно ж — переважно ХХ століття. Він розбавлений прямою мовою запрошених експертів, серед яких, крім названих вище (виключаючи Путіна) — Сергій Громенко, Ніл Фергюсон, Юрій Фельштинський, Олександр Гогун.

До речі, останній — дуже цікавий персонаж. Російський історик, мешкає в Німеччині, досліджує сталінізм, німецький нацизм, спецоперації НКВС і ГРУ й партизанські та повстанські рухи 1941—1945 років на території України — але при цьому, знаходячи та публікуючи оригінальні документи, максимально намагається лишатися в позиції «над сутичкою». Ні, він у жодному разі не захоплюється більшовизмом, сталінізмом та іншими диктаторськими режимами. Просто вважає: документи здатні говорити самі за себе, а висновки з поданих фактів кожен повинен зробити сам. Як то кажуть, розумному досить.

Приблизно за таким принципом побудований майже двогодинний — дві частини по 55 хвилин, — фільм «Битва за історію». Глядачам нічого або майже нічого не коментують, не розжовують, не вкладають у голову, обмежуючись сухим викладом певних фактів і їхнім ілюструванням хронікою. Вважаючи себе надивленим глядачем — практично щодня або переглядаю історичний контент, або працюю з такою літературою, — нічого принципово нового для себе не почув. Мою думку поділятиме будь-який професійний історик чи заангажована, занурена в тему людина, як, скажімо, автор «Історії для дорослих» Олег Криштопа. Між іншим, його колега та постійний співавтор Іван Дерейко значиться серед редакторів згаданого фільму. Та й загалом до створення, як свідчать титри й персоналії, залучені цілком верифіковані й компетентні люди. Але все ж таки — що не так?

Почнемо з того, що за дві серії не прозвучало нічого нового. Гаразд, майже нічого. Наприклад, автори роблять акцент на тому, що від моменту більшовицького перевороту 1917 року й дотепер спершу в радянській Росії, потім — у новоствореному СРСР, а тепер — у Росії пострадянській, не лише путінській, а і єльцинській, ведеться перманентна внутрішня боротьба між державним керівництвом і силовими структурами. Вплив та, якщо хочете, затятість останніх проявилася, за фільмом, уже в 1918 році, коли очолювана «залізним» Феліксом Дзержинським ВЧК організувала й підготувала замах на Леніна. Руками уродженки України, напівсліпої Фанні Каплан, яка справді поцілила у вождя світового пролетаріату кулею з отрутою. Чим не вбила — не могла, зір не дозволяв! — та все ж пролонгувала його повільну й невідворотну смерть. Яка супроводжувалася вимушеним відходом від керівництва партією, де в боротьбі за право на владу зійшлися Сталін і Троцький. І товаришу Сталіну вдалося побороти товариша Троцького, лише залучивши на свій бік силовиків і давши їм необмежену владу. Загалом же перша частина в міксованому вигляді показує й оповідає про зародження, зліт і зміцнення ВЧК-НКВС-КДБ-ФСБ від моменту створення, 20 грудня 1917 року, до моменту початку роботи над стрічкою.

Але, зрештою, «Битва за історію» не обмежується сталінсько-путінським авторитаризмом. Загалом структура фільму нелінійна. Глядача у довільному на позір порядку переносять то в 1930-ті, гітлерівські часи в Німеччині, знані угодою в Мюнхені, анексією частини Чехословаччини та появою в Європі менших диктатур. Після того стрибаємо в Україну 2014—2015 років, початок російської агресії та Мінські угоди. Далі — перші місяці радянсько-німецької війни й спроби радянських очільників домовитися з Гітлером про умови припинення вторгнення й зупинки німецьких військ. Обсяг корисної інформації справді чималий, а скепсис «надивлених» можна легко спростувати. Аудиторія каналу «Дом», скажуть мені, навряд дотепер була цільовою для проєктів з історичним контекстом. Історичний лікнеп для «чайників», котрі досі вірять, що СРСР — це найсправедливіша у світі країна, несправедливо зруйнована американськими буржуями та «західняцькими бандерівцями». Тому для неї все це нове, подано поза питомо російським контекстом і виконує просвітницьку функцію. Якщо не сказати — місію, адже стрічка фінансована державою, цільове використання коштів.

Проте концентрація такої історико-просвітницької інформації в хронометражі 112 хвилин самоцінна й самодостатня хоч для «чайників», хоч для тих, хто давно в матеріалі. Де і до чого там артикульована битва за історію — не завжди ясно та не зовсім зрозуміло. Бо черговий показ глибинних витоків рашизму, його тотожність зі сталінізмом і гітлеризмом, аналогія з італійським фашизмом і шлях спецслужб до тотальної влади певною мірою конфліктує з назвою проєкту. Адже історія, маніпуляції та фальсифікації на цьому ґрунті згадуються протягом фільму ніби між іншим. Приблизно в такому форматі: «Стривайте, тут треба щось про історію сказати або вжити це слово, бо у нас же фільм так називається!»

Враження суб’єктивні, але чи можна було їх не провокувати? Звісно. Варто було просто поміняти початок, змістити акценти. Цитати, наведені мною на початку, у фільмі присутні або ближче до фіналу, або взагалі — під самий фінал, перед титрами. Натомість із цього варто було почати. Заявити прямою й непрямою мовою: диктатори ХХ століття прийшли до влади й тримаються за неї не в останню чергу завдяки свідомим фальсифікаціям, перекрученням, замовчуванням історичних фактів і створенням фейкової історії. Потому все те саме: в лінійній чи нелінійній формі показувати й розказувати, як саме й коли саме все це робилося. Бо зараз маємо довільно викладений набір фактів, які демонструють насамперед становлення диктатур, а не історію як зброю в руках диктаторів.

Припускаю: автори спершу продали назву, а вже потім почали працювати, з чим є. Не заморочуючись або її зміною на більш відповідну до змісту, або будуючи сценарій від питань історичних маніпуляцій, а не ведучи його до них. Звісно, тлумачення фактів, подій і характеристика персоналій цілком у правильному, відповідному до декомунізації й деколонізації контексті. Просто оповідь відпущена у вільне плавання й майже не коригується під чітко задану тему.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
Долучитись
Джерело матеріала
loader