"Без окупанта і всіх цих боліт": чемпіонка Євроігор Бех-Романчук розповіла, як допомагає ЗСУ і чи втомився світ від війни

Чемпіонка Європейських ігор-2023 у потрійному стрибку Марина Бех-Романчук, яка зараз через повномасштабне вторгнення Росії мешкає в Німеччині, зізналась, що дуже сумує за Хмельницьким. І вирішила, що після Олімпіади-2024 у Парижі обов'язково повернеться додому, незважаючи ні на що.

У розмові з OBOZREVATEL Марина розповіла про донати на ЗСУ, чи відчуває втому Європи від війни в Україні та чому на Євроіграх у Кракові провалила ще нещодавно коронний стрибок у довжину через три заступи.

– Через те, що ми все-таки робимо два види, у мене на тижні повинно бути технічне тренування і на потрійний трибок, і на довжину. І це має бути якась спринтерська робота і силова, тобто все потрібно доволі грамотно будувати. Плюс йдуть старти. І наразі не було ще можливості, скажемо, вибігати саме роботу для довжини.

Тепер у Стокгольмі стрибаємо в довжину, потім маємо два тижні перед змаганнями у Хожуві – буде можливість попрацювати й зробити ту роботу, на яку поки що нам не вистачало часу.

– Відчули, що це Європейські ігри? Не чемпіонат Європи, а щось більше?

– Взагалі ні. Жодним чином не відчула, тому що формат такий чудний. Мені здається, вони постійно, от кожного разу, щось таке вигадують... Таке враження, що їм дуже нудно живеться, і вони намагаються й нам життя зробити тільки "легшим". Також тут зовсім інша атмосфера – повна відсутність вболівальників, ми не перебуваємо в олімпійському селищі, ми не з командою, а самі по собі. Тому якось сумно.

– Так, і ви любите перед стрибком просити допомогу публіки...

– Звісно, ти маєш відчувати, що ти виступаєш на змаганнях, що є підтримка, що за тебе вболівають, що ти це робиш не для себе, ти це робиш для того, щоб люди насолоджувалися твоєю роботою.

А в нас виходило так, що кожен виступав для себе, намагався заробити максимально високі бали для своєї команди, але ніхто абсолютно не задумувався про медаль Європейських ігор, тому що після нас змагався ще перший дивізіон, і вони виступали вже зовсім в інших умовах, і була зовсім інша конкуренція.

– На початку повномасштабного вторгнення ви багато волонтерили, приймали у себе в Хмельницькому людей, які тікали від війни, допомагали їм. Як зараз?

– Відверто скажу, що просто постійно скидаю на ЗСУ. Можливостей волонтерити дуже мало. Того року і цієї зими в мене батько дуже багато робив як волонтер. Зараз у нього трішки проблеми зі здоров'ям і, на жаль, немає можливості. Тому мінімум, який ми можемо зробити, – це виступати і показувати результати та допомагати нашим військовим, скидаючи на збори.

Я вважаю, якщо ти не можеш скинути якусь велику суму, то можеш скинути хоча б кілька гривень, і вони будуть дуже цінні, тому що нас багато і разом ми – сила.

– Слідкуєте за тим, що відбувається на фронті?

– Звісно. Ну а як ти можеш не слідкувати? Знаєте, багато хто говорить, що потрібно абстрагуватися, менше читати новин. Але... Ну не можеш ти так робити. Ти намагаєшся десь, в якомусь моменті, однак все одно – це дім. Тому, звісно, читаю новини, цікавлюсь, що відбувається, і до останнього воно так і буде, тому що це моя домівка і не хочеться вже ніде й нікуди.

Насправді я страшенно вже хочу з цієї Європи повернутися додому. Я своєму чоловіку говорила, що якби мені хтось до війни сказав, що я буду тимчасово жити в Німеччині, я би просто сміялася дуже голосно і казала: "Такого ніколи в житті не буде".

А тепер мені хочеться в Хмельницький, хоч як би це, можливо, смішно не звучало, тому що в наших людей є такий стереотип, що Європа – це найкраще. Але я так не вважаю. Найкраще – це в нас, в Україні. Ми і набагато більше розвинені, і набагато більше досягли. І люди в нас набагато більше мають, прагнуть і роблять.

Взагалі я в Німеччині почуваюсь так, наче ти там чужий. І ти завжди таким будеш. Це не дім. Не знаю, як інші люди, але де б я не опинилась, моя думка, що твоє місце там, де ти народився. І ти завжди будеш сумувати за тим місцем, в якому ріс, яке ти любиш. Навіть якщо ти 20 років мешкаєш у якомусь іншому місті, ти все одно там залишишся чужим. Ти не є частиною цієї країни.

І я би не хотіла ставати частиною іншої країни, хочеться бути вдома, робити щось для своєї України, робити її кращою і розвивати. Тому страшенно хочеться додому, просто страшенно.

– Скільки вже не були вдома?

– Востаннє я приїжджала в кінці квітня на 5 днів. Але ви розумієте, які це було 5 днів – з тим зустрінься, з цим зустрінься, тому треба допомогти, там – щось зібрати. І я цих п'ять днів взагалі навіть не відчула. Просто падала в своє ліжко і думала: "Капець".

– Свого ліжка в Німеччині теж не вистачає?

– Всього не вистачає – будинку, ліжка, просто того, що ти маєш, того, що ти можеш зранку собі прокинутися і жити власним життям.

– Але новини часто в нас бувають не дуже добрі. Як потім абстрагуєтесь? Наскільки це взагалі на вас впливає?

– Намагаюсь не думати негативно. Ми чудово розуміємо: щоб був прогрес, ми дуже часто робимо крок назад. Як, в принципі, і в спорті. Коли в мене було три вдалих старти, то четвертий – це мій крок назад для того, щоб зробити потім два кроки вперед.

Війна – це той самий принцип. Ми чудово розуміємо, що хоч як ми цього не хотіли, але ми воюємо з країною, яка має тотальні ресурси. І нам треба багато часу. Тому в такі важки моменти я просто вірю, що сьогодні невдалий день, але згодом все одно буде наш день і ми доб'ємося свого. Тому що наші люди дуже сильні, колосально сильні.

Мені здається, що лише ми можемо реально протистояти і лише ми можемо реально довести, що таке воля, що таке жити у вільній та цивілізованій країні, без будь-якого окупанта, без усіх цих боліт, бо по-іншому їх не назвеш. Ось тому я вірю в краще, в те, що в нас усе буде добре.

І після Олімпіади-2024, незважаючи ні на які обставини, я повертаюсь додому, я хочу бути вдома і робити все можливе для покращення життя українців і України загалом.

– Не слабшає за кордоном підтримка України? Бо вже чула думку, що Європа трошки втомлюється від війни.

– На собі я цього не відчула. Навіть перебуваючи в Німеччині, нам допомагає дуже велика кількість людей, підтримує. І наразі ми не відчули у свій бік такої реакції, що ми вже набридли, скільки можна. Навпаки – люди підтримують, запитують, як і що у нас там, чи змінилась ситуація. Вони також дивляться новини, цікавляться.

Я виступала зараз на змаганнях в Осло і відчула колосальну підтримку. Відверто кажучи, незважаючи на те, що вже пройшло стільки часу війни, це просто була найкраща підтримка за увесь цей період.

Настільки стадіон підтримував – я ставала на старт і в мене були мурахи по всьому тілу. Я думала, як мені зробити свою спробу, тому що емоції переповнювали від того, наскільки люди були в той момент зі мною. Тому в своєму колі спілкування я не відчула втоми світу від того, що в нас відбувається.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!